От і все.
Мною омріяне майбутнє загубилось за крайнебом.
Виплакане, виплекане, воно розчинилось десь там, вдалечині, там, де ясноокі зорі торкаються землі.
А я так старанно скроювала різнобарвні клаптики спогадів, мрій, я всі пальці сколола та, мабуть, ненароком пересмугою пришила до щастя свій біль та розпач...
Як так вийшло? Коли я встигла прикипіти серцем та душею до твоєї зухвалості? Ці погляди, дотики, слова... А зараз що? Безсилля? Безнадія, що разом зі сльозами спливає по обличчю?
Я душею за тебе болію, але сліпма упадати не стану!
Ще вчора я тримала тебе за руку і мені здавалось, що кохання зазирає в твої очі. Ще вчора уві сні я бачила веселку, а не сніг восени...
Та ні! То не сніг! То наше майбутнє згоріло у твоїй байдужості, згоріло, не дійшовши обрію, та попелом розвіялось в повітрі.
17.10.11