Що я наробила? Зворотнього шляху немає. А що подумають інші? Що подумають про мене друзі? Насправді, може і нічого такого. Чи помітять взагалі?
Я просто звільнилась з роботи. Просто покинула університет. Просто перестала дихати. Просто втратила останню тоненьку ниточку, що пов'язувала мене з зовнішнім світом. Я просто вбила у собі особистість.
Сіра маса, яку можна назвати оболонкою, шкаралупками, лусками... та як завгодно! Це все, що залишилось від мене. Фізичне тіло, у якому пустка.
1. Ще з дитячих років близькі почали помічати у мені дві, як можливо здавалося б несумісні речі: суїцидальні нахили і "синдром Барбі" або "відмінниці".
Як усі першачки, я намагалася старанно вчитися, як старша донька, подавати сестрі гарний приклад. З першого погляду - все звичайно, немає ніяких підозрів, що у майбутньому з мене вибили б оті бздури і вийшла, ну припустимо така собі непогана секретарочка з дурнуватим ім'ям типу Свєточка чи Олєчка. Але була у мене ще одна яскрава риса характеру.
З п'яти років, коли я починала розуміти найпростіші життєві поняття, я полюбила смерть. Мене дуже вабило це слово, у ньому я вбачала дивний, ще не повністю осяжний зміст. Мене хвилювали містичні речі, я цікавилася магією, книгами, що описують життя після смерті.
Знайшла, більш у старшому віці таких же хворих, як і я, однодумців. Ми таємно проводили ритуали, щоб призвати духів чи диявола. Як ви зрозуміли, в нас нічого не виходило. Був у цій шаманській купці хлопець. у якого маматато були з приколом. Ну, художники. Вони назвали сина Феліксом. Дитина вийшла не менш дивна, ніж батьки.
Середнього зросту, брюнетисті кучеревики виблискували на сонці. Очі були у нього великі та темно-зелені, з відтінком пітьми і багнюки. Трохи затуманені, ніхто не міг зрозуміти про що він думає. Його очі не виражали жодної емоції, як це буває у всіх людей. Ніби затягнуті туманом, ховали темряву і думки хазяїна від будь-якого з живих істот.
Після невдалих спроб наш шаманський гурток капітулював. Фелік і я продовжували підтримувати зв'язок.
Одного осіннього ранку, коли сонце ще не зійшло занадто високо, щоб освітити покриті інєєм сухі гілки і траву, я гортала тонку книжку з медитаціями (з йоги), як пролунав телефонний дзвінок. Я швидко взула чоботи на шнуровці і недопивши каву вибігла назустріч повітрю і морозному диханню.
По дорозі розплутувала мерзенні навушники. Який ранок без Джимі Ґендрикса?
Фелік чекав на мене біля супермаркету "Кошик", як звичайно серйозний і неусміхнений. Що цікаво, його міміка завжди вводила в оману. Тут похоронний вираз обличчя і тут він видає якийсь свій типовий чорногумористий анеґдотик, починаючи потроху так, ледь помітно, піднімати кутики рота.
-Є деяка важлива інформація, Ніла. Слідуй за мною.
Завджи такий рішучий, беззаперечний. Ніколи не відчувала у ньому вагань. Справжня людина-стержень. Бувають такі. Незламні. Таким можна довіритися. Чим я і займаюсь.
З його навушників лунав чи дарк чи дум метал, це точно.
Широкими кроками ми дійшли до "нашого місця". Забутого, перекошеного від часу склепу, у якому двері навіть повністю не замикалися. Склеп роду Журавських. Остання там захоронена Жанна у 1987 році, у віці ще малої дитини, у 4 роки. Сіре невеличке приміщення, що було заліплене павутиною слугувало нам місцем для ритуалів і просто проводження вільного часу. Ще при дії шаманського гуртка хлопці принесли сюди старезну канапу і прогнилий не без допомоги мілі килимок, на якому ми любили сидіти.
І що далі? Що він хоче мені показати? Проходимо в темряву склепу, Фелек запалює свічки, що ми залишили на підлозі.
-Сідай тут, у центрі.
Підкоряюсь. Він розміщується напроти мене.
-Ноги поклади у "турецькій позі". Візьми мене за руки, а їх поклади собі на коліна, так ми замкнемо коло.
Я чекала. Ось-ось щось мало відбутись. Фелік закрив очі, почав ворушити губами. Я ледь змогла уловити його ультразвукові замовляння, здається на латинській мові.
-Заплющ очі і зосередься.
Послухалась.
-Раз. Два. Три.
Я відчула звукову хвилю, що вібраційно поширювалася з центру нашого кола і відбивалася від стін склепу. З кутів стелі почала сипатися пилюка і цементний бруд. В очах з неймовірною швидкістю потемніло.
Думки. Як тигрові акули на краплю крові почали збігатися у мозку. Бджоли-голоси почали злітатися до вулику. Їх ставало все більше. Голоси посилювалися, це ставало нестерпним.
Поки думки беззупинно наповнювали мою голову, було відчуття розтягнутості мого тіла, ніби все розпливається і мене затягує блакитна труба, у якій густина дорівнювала повітрю з великим вмістом кисню, з ментоловою свіжістю, відтінком запаху зубної пасти. Ніби я знаходжусь у польоті у прозорому літаку і відчуваю опір вітру, все розмито, вдивляюся і помічаю як проблискують промені сонця. Напруга слабшає і я опиняюсь серед натовпу людей на вулиці біля синьої скляної багатоповерхівки. Дивлюся на кут будівлі: "Третя авеню". Нью-Йорк? Багато жовтеньких таксі. Підношу праву руку ближче до обличчя. Вона майже прозора. Піднімаю погляд і на протилежній стороні вулиці помічаю Фелікса, що стрибає, намагаючись зробити так, щоб я його помітила.
Ми зустрілись. Він світився посмішкою.
2. -Ну як фокус? Сподобався? Ти ж зрозуміла де ми?
Я кивнула.
-Вони нас не бачать?
-Егеж. Мабуть ти ще не здогадалась, для чого ми тут і як я таку штуку зміг провернути. Зверни увагу на їхні обличчя, всіх цих людей, які у жвавому натовпі протікають мимо один одного, не помічаючи нічого навколо себе. Подивись на їхні очі. Що ти у них бачиш?
-Вони позбавлені життєвого світла. Вони мертві! – розуміння того, що діється поступово доходило до мене.
-О, так! Ці люди поспішають на власну смерть. Тобто теоретично, вони вже приречені, але це їм невідомо. Рука Смерті вже торкнулася плеча кожного. Запрограмовані жінки, чоловіки і діти наближаються до краю буття.
-Чому ми їх бачимо?
-Зараз це не важливо. Для тебе поки що достатньо інформації. Візьми мене за руку.
Все залилося яскравим лимонно-білим світлом і ми прийшли до тями вже у нашому склепі.
-Нічого собі. Ще хтось знає?
-Тільки ти.
-Чому саме я?
-це не мені вирішувати. Тебе вибрали. Я лише провідник. Поміркуй над тим, що я відкрив тобі, Ніла. Зустрінемось коли почнуть танути ріки.
Виходячи, я уловила запах цукерок, що ми їх їли під час минулого візиту. За огорожею кладовища я почула оклик Фелікса: «Час спливає. Ти зрозумієш, коли настане вирішальна мить!»
З того дня і без зупинки я слухала у голові цокання годинника. З інтервалом як у секундної стрілки. Так спливав мій час. Навіть у сні я чула це огидне «цок-цок-цок…».
Нерви не витримували. Це ставало нестерпним. Як під час дитячої казочки про принцесу, нав’язливе цокання вривалося у щасливе, безтурботне життя дівчинки смертельно сильним буревієм, кольору попелу і страху, торкаючись усього, що оточувало, призводило до заведення невідворотного пекельного механізму. Те, що я бачила навколо, як розбите скло, складені воєдино пазли розліталися на шматки. Мій світ рушився. Ніби у моєму існуванні яскравість зробили «тихіше». Кольори вже були не такими життєрадісними, тінь сірого лягла на кожну частинку живого і неживого. Посмішка стала недозволеним задоволенням. Тягар знання, яке було доступне тільки мені, дубовою маскою лягла на обличчя. Все падало з рук.
Цок-цок-цок-цок… Як вода, що у повній тиші крапає з крану і я не можу його закрити. В мене немає ДОСТАТНЬОЇ СИЛИ. Маятник у голові продовжував вкорочувати хвилини, які у мене залишились.
Ніла, коли розтануть ріки? Коли настане той «вирішальний момент»? Що ти повинна будеш зробити? Чи достатньо буде того стержня, який є у тобі, щоб виконати те, що призначено? Як це тобі вдасться?
Бути на самоті ставало дедалі важче. Тиша тиснула на мене. Маленька дівчинка, що сиділа десь в середині почала нервувати, з’явилось відчуття, ніби зараз станеться щось невиправне, після чого не буде «завтра», «через 2 роки»… Не буде майбутнього, зникне сенс існування. Ніби станеться Кінець світу.
Я перестала отримувати мінімальну насолоду від звичайних буденних дрібниць – вишивка, друзі, їжа, фільми, любов батьків, їх піклування, книги.
Ці речі втратили місце у моєму житті. Я на автономному режимі викреслила їх зі списку того, чим я дихаю. А що ж залишилось? Пустка.
Тижні пропливали, залишаючи мене у стороні. Кожен день був схожим на попередній. Не відчувалось змін подій.
Окультне безглуздя наповнювало думки. Намагалась багатьма способами зв’язатися з Феліксом, бо ще трохи і я не витримаю. Він повністю змінив усі контакти.
Одного з «таких, як і вчора днів» мені закортіло подихати повітрям. Хмари неквапливо затягували небо, сонце сховалося дві години тому. Кинувши наляканий погляд на віконне скло (я почула стукіт), зрозуміла, що почалася справжнісінька злива.
Мені байдуже. Я хочу на вулицю.
Сильний дощ з задоволенням прийняв мене у свої обійми.
У сусідньому подвір’ї чекала улюблена лавка під вербою. Завжди ношу з собою одну цигарку. Хоч не палю, але сіла на лавку і закурила. Через невеличку вічність до мене зі спини підійшов Фелікс.
-Як ти? Пісок у твоєму піщаному годиннику майже витік, чи не так?
Його рухи були з відтінком нервування, очі горіли тривогою. Мабуть у цього хлопця були проблеми або щось важливе і недозволене мало зірватися з його губ.
-Я тебе шукала. Що трапилось? Я думала, що ти втік… Покинув мене. Начебто тебе і не було.
-Ну не можемо ж ми не розгадати цю загадку, Ніло? Власне я не зможу це так просто покинути. Плюс я декому пообіцяв.
-Що?
-Пізніше дізнаєшся.
-Агов! Вже начебто потеплішало. Може саме час?
-Яка нетерпляча. Насправді все набагато простіше, ніж ти собі уявляєш.
-Та невже? – мої брови нестримно поповзли уверх на лоба.
-Добре, - Фелікс сів поряд на вологу лаву. Дощ вщухав. Якщо порівнювати зі зливою, яка була хвилин зо 15 тому, то зараз можна сказати, що дощ взагалі закінчився. – От дам тобі маленьку підказочку. Подивись на моє обличчя.
Я різко повернула голову у його бік.
-Чи можеш ти чітко пригадати мене під час своїх шаманських забавок з тими дітьми у склепі?
Цього не може бути. Феноменально! Його не було тоді! Звідки моя свідомість це взяла? Я сама собі вигадала?!
-О, я бачу ти вловила думку, Ніла. Це добре. Але не лякайся, з тобою все нормально. Якщо зараз я переніс тебе у будь-яке інше місце у Нью-Йорку чи Токіо, то ти б змогла побачити більше. Поряд з кожною людиною, що поспішає на смерть йде істота на зразок мене. Розумієш?
Я тільки шоковано кліпнула очима.
-Для простішого осмислення можеш називати мене як хочеш, але більшості (хто мене знає) подобається Ангел Смерті.
-Та що ти кажеш? Та невже! Може досить мені забивати мізки усілякими дурницями? Ти сам хоч віриш у те, що плетеш тут мені?
Я підскочила на ноги і кричала, дуже голосно. Махала руками. Він майже спустошив мене.
-Заспокойся. Мабуть ти ще не готова. Знаєш чому я з тобою так граюся?
-Ні! Мені байдуже! Я тобі не вірю!
На грані істерики мої очі зволожились і почала блищати. Я мала от-от розревітись. Пелена сліз застелила мені погляд. Я майже нічого не бачила. Він підвівся. Підійшов до мене.
-От дурна. Невже ти не бачиш очевидного? Ні з ким іншим з моїх «клієнтів» я так багато не возився. Ти мені близька до серця (душі).
-Та ти все брешеш. Годі! Годі мене обманювати. Я ж тобі вірила…
Фелікс обхватив мене руками.
-Я не вірю… - прошепотіла Ніла.
-Ти повинна ще дещо побачити.
І знову з’явилось відчуття як тоді, коли він переніс її у минулий раз.
3. Ми опинились у довгому коридорі зі стінами сірого кольору. Такий мерзенний відтінок мишиних хвостів. З лівого боку коридору тягнуло сирістю. Майже не було світла. Лампи горіли через кожні 3-5 метрів, але слабке жовте проміння робило ледь помітними контури постаті Фелікса, не більше.
Я помітила, що по обидві сторони були навпроти одне одної двері. Такі ж сірі, як і стіни.
-Де ми? – нічого оригінальніше не прийшло мені на думку.
-Знову ж, називай це як хочеш. Ну, щоб зрозуміліше було, це щось на зразок Чистилища. Тобто останнє місце перед Головним Шляхом.
В мене не було слів.
-Закрий очі. Поки що тобі тут не потрібно бути.
Ми повернулись у той двір. Але…
Що я наробила? Навіщо я погодилась? Зворотнього шляху немає. Змінити рішення не можна. А що подумають інші? Якщо зараз хтось вийде з під’їзду, що він зробить? Що подумають про мене друзі? Самогубство?
Насправді, може і нічого такого. Може і не всі навіть дізнаються. Чи помітять взагалі?
Це можна назвати по-різному. Я ніби просто звільнилась з роботи. Або ж просто покинула університет. Чи просто перестала дихати. Я просто втратила останню тоненьку ниточку, що пов'язувала мене з зовнішнім світом. Своєю згодою я просто вбила у собі особистість.
Я вбила у собі живу людину.
Сіра маса, яку можна назвати оболонкою, шкаралупками, лусками... та як завгодно!
Це все, що залишилось від мене. Фізичне тіло, у якому пустка. На місці, де я сиділа перед тим, як перенестись у площину сірих дверей лежав мій труп.
-Не лякайся. Зосередься. Твоя душа була з самого початку призначена для іншого. Тебе було відібрано! Зараз ти перейшла на новий рівень, Ніло. Ти з моєю допомогою відкинула той тягар, що надалі заважав би виконувати тобі роботу. Таку, як у мене, розумієш? Це твоє призначення! А моїм завданням було допоїти тобі до цього прийти.
-Що ж тепер буде з моїм тілом? І що з ним сталось?
-Ти померла. В тебе зупинилось серце. Ніла, ти знаєш скільки часу ти чекала там на мене?
-Ні… Ну, досить довго, я думаю.
-Ти увійшла у такий собі транс і час зупинився. Тобто відрізок часу, у якому ти існувала замкнувся і сховав тебе у собі. Тому ти не помічала, що твоя площина відслоїлася і почала існувати окремо від головного часового простору. Ти просиділа на тій лаві близько трьох тижнів. Не дивно, що примітивне фізичне тіло цього випробування не витримало.
-Що я маю зараз робити?
-Йти зі мною. Тепер ми такі ж могутні, як і Всесвіт, Ніло. Я буду з тобою. Зараз ти теж Ангел Смерті. Не кожному випадає така честь. Ти обрана. Ходімо, я покажу тобі свою реальність.
23.11.2011