Надвечір’я в степу. Осідає пил. Піднімається стеля неба. По дорозі порепаній, як підошви старого Грицька сім прибульців ідуть, опустивши на плечі чуби, а на спини клунки.
Що в тих заплічниках, що? Спогади про цілунки розпашілих жінок Близького Сходу чи старечі страхи? А може там мрії юначі?
Наче сполохана птаха думка-здогад: “довга дорога вже кінчається, ой, небого душе бідна, спочивати тобі потрібно. тільки де? у яких краях?”
Надвечір’я. Чари. Степ пустелеться. Туман стелеться та вкриває росою осяйну одежу...
А я тут на вежі, на високій горі. Дивлюся. Над задимленим, ніби зачумленим, містом хмаряться сни міщан. Кожен снить та марить своїм. А потім всі разом архетипом Семи Горбів...
А Прибульці собі бредуть. Потомилися мабуть. Я боюся, що коли вони пірнуть у густий туман, там, де балка стрічається з байраками, я вже їх не побачу ніколи...