Несподiваний сон

НЕСПОДІВАНИЙ СОН


«…   І тільки горобинно-червоне небо на заході
здається досконалою картиною, отій душі,
що розтерзана коханням, все шукає чогось
барвистого, намальованого Богом.»
Діна Абілова.

Не запам’ятовував, що снилося вже багато літ. Сни приходили, звичайно, але до ранку пам’ять чистилася, поспішала звільнитися від того тягаря. Залишалося-відсвічувало, після пробудження, щось невимовне у настроях. Частіше оте Воно тривожило, ніби у передчутті лиха та напасті. Насідало й робило із тебе беззахисного хлопчика, загубленого в степу, на шляху дикого кінського табуна...

Вчора повертався додому під вечір. Звичний шлях, сотні раз топтаний. Коли порівнявся зі втишеною школою для глухонімих дітей, обнесеною високим парканом, щось змусило зупинитися. Поглянув назад. Вечірнє сонце. Вдалині, поміж двох тополь, згасаючий диск укладався на відпочинок. Наостанці Світило делікатно випустило золоті промені на верхівки пожовклих дерев. Приготувався і я споглядати це феєричне дійство. Звідси добре виднівся небокрай. І тут налетіли-насунули ревниві хмари. Хижою зграєю. Усі у хвилястому, запіненому, сіро-чорному вбранні, подекуди зі сріблястим, мертвим відблиском. Насунули і швидко, майже брутально, загнали Сонце за обрій. А воно – беззахисне та втомлене, вистуджене осіннім вітром – не пручалося. Мовчки закотилося, ніби байбак до нори.

А що ж без Світила? Раптово змарнів світ. Оголилися, почорніли дерева. Зблякли фарби. Сірі будинки, шосе і тротуари. Та ще ота зухвала зграя ворон, що зловісно кружляє над Гришковим лісом. Як на погибель! В душу повіяло чимось холодно-ворожим. Захотілося тепла.

Але треба ж про сон...

Сон довго, виснажливо не приходив. У голові крутилися нав’язливими порошинками рядки Такубоку:

Хотів би я покласти в узголів’я
Перлини смутку,
Просвітчасті в прозорій синяві
І слухати до ранку,
Як стогнуть сосни...

Нарешті, під шум і стогін вітру за вікном, провалився кудись униз.

...Безлюдна будівля, схожа на покинутий замок. Даху, напевне, не було, бо вгорі  проглядалися зорі. Багатоступінчасті переходи, безкінечні лабіринти, прозорі куполи, арки. Звук падаючих крапель води та шурхіт чиїхось крил...

Я дуже поспішав отим замком, майже біг. Бічною галереєю заклопотано прошмигнула сучка. Вона ніжно тримала-переносила в зубах цуценя. Зупинився у величному круглому залі, де з куполу моторошно нависали марсіанські дюни в лабіринтах ночі. (Космічні фото їх колись бачив у журналі.) Перелякано та заніміло втупився в це фантастичне божевілля ліній, магічне нагромадження кольорів. Диво, яке відтворити художникам не під силу. Здавалося, ось-ось – і дюни вихлюпнуться на голову розпеченою лавою. А я зникну, змалію, розчинюся у магмі до дрібної піщинки, до первісного атому.

І тут, десь згори й трохи збоку, долинув знайомий жіночий голос. Такий рідний, бажаний, давно не чутий. Жінки не бачив, лише спадали її слова. Вона промовляла моє ім’я, кликала, манила кудись у височінь...

Далі – моторошна, прискорена зміна кадрів – і я вже лечу... священним ібісом. А там унизу бачу ніби не своїми, а чужими очима, як пропливають намібійські серпасті дюни. Височенні, чарівні у своєму забарвленні та неймовірному вигині. Червоні дюни течуть пересохлим руслом ріки, насувають на змертвілу чорну западину, спадають до океану. Вервечка вибілених сонцем слонів на піску та самотній гривастий лев, що простує запіненим узбережжям. Видовище здавалося напівреальним. Чомусь вірилося, що ці гори піску насипалися сюди, на Землю, із Червоної планети, що це – ті ж самі дюни...
 
Мені так легко і радісно на душі. Не тому, що Сонце близьке та лагідне. Не від того, що лечу й бачу фантастичні за красою пейзажі. А тому, що не один... Поряд Вона! Та, що покликала...

Прокидаюся дитинно-усміхнений. Боюся ворухнутися, щоб не сполохати крутіння внутрішнього кінопроектора. Сон вдруге проступає у найдрібніших деталях, у найтонших відтінках забарвлення. Аж до останньої пір’їнки на крилі... Нірвана!

Вранці, наспівуючи мелодію світлої балади П’єра Ґару “Gitan”, поспішав на роботу. Споришевим моріжком, навпростець, через шкільний стадіон. Обабіч кумедно паслися у траві горлиці. Навпроти, на даху багатоповерхівки, розташувалася добра сотня вчорашніх ґав. Пунктирним рядочком, із чітким проміжком поміж себе. Вони сиділи на дротяній огорожі. Зледачілі, чорні, крикливі, пузаті.

– Чого повсідалися, чорноокі? Невже заморилися літати зграєю? А я цієї ночі пролетів ібісом від Марсу до Намібії! І не втомився. І хочу ще! Запитаєте, дзьобаті, чому?
 А тому, що тільки удвох і дуже близько – око в око, крило в крило...
 
Тому, що немов одним птахом.


Рецензии
Гарного Вам польоту:) Насправді, лише уві сні ми настільки відчуваємо легкість та волю, що літаємо й бачимо світ з висоти, прокидаємось "дитинно-усміхнені". Добре написали, зачиталася.

Ольга Моцебекер   04.11.2013 13:35     Заявить о нарушении
Щиро дякую, Ольго!
Навзаєм і Вам легкості, закоханості у цілий світ і творчих душевних поривань!

Петро Домаха   05.11.2013 11:12   Заявить о нарушении
На это произведение написано 9 рецензий, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.