Летіли алюром ва-банку через великий світ
широкими дорогами,
торкаючись вустами неба,
та лишаючи на ньому волоссям сліди у вигляді смуг літаків.
Сиділи, опісля, захекані,
Розпашілі,
Та щасливі
- Мій хлопче, і як тобі –
вище землі?
- Моє мале дівча, і як воно –
швидше неба?
питались один в одного,
перекочуючи п’янкий вишневий сік
з одних вуст у інші,
з однієї гарячої прохолоди до іншої,
тонучи в синьо-зеленому димі очей...
Сп’янілі від польоту, гарячі від радості,
знову сідлали коней.
Знову летіли,
руйнуючи тенета, минаючи кордони,
ставлячи власні підписи під постулатами нових законів.
... і бачили Бога.
... і Його в усмішці вітали.
... і плакали з Ним.
І знову летіли.
Швидше неба. Швидше.
Вище землі.
І тільки іноді,
Серед гарячої прохолоди...
- Мій хлопче...
- Моє мале дівча...
...тонучи в синьо-зеленому димі очей,
ковтаючи п’янкий вишневий сік,
та ВЖЕ тримаючи віжки,
пустотливо питались дітьми:
- А раптом...
коні були не наші ?