Ця осінь дивна сьогоріч. Вона чи не вперше за моєї пам'яти обійшлася без бабиного літа. Хоча може все ще трапитися...
Натомість листопад полонив нас туманами. Позникали барви. Осипалися клени. Сепія заволоділа світом. Монохромія зовні та всередині. І немає від неї порятунку. Бо час кольору сепії повільно сунеться, як той бурштиновий пісок, що наповзав на мене в кар'єрі вже майже доісторичного дитинства.
А ти погруз у сплін міжсезоння як оса в полуничний джем, бо сепія. Тобі бракує барв. А тому хочеться хоча би в Гурзуф на часину. Там сиротиною біліє будиночок Чехова біля самого моря. А воно смарагдове, а баранці хвиль - білі-білі. А парк в маєтку Раєвських - вічнозелений. І сепія його не може поглинути.
Я скупаюся в морі. Пірну з пірсу та швидко попливу до берега. Шок від холоду швидко пройде. На якусь мить я відчую себе новорожденним.І світ, мій Світ, знову стане барвистим.
І не треба їхати в Крим чи на Ядран.
Потрібно всього лише У-Я-В-И-Т-И, В-І-Д-Ч-У-Т-И... Тут і зараз... Вранці...
Ти посміхнешся...Гавранці каркати в спину не будуть...
Сепія зникне, облуда. Люди тобі посміхнуться. Не всі.
Але досить цього щоб продовжити жити...