Химерні химери.
Присвячується Анні Усіковій.
Повість про химерні почуття, та невблаганність людської впертості.
Частина перша.
Сонце вже підбилося височенько. Проміння сяючи, грало і вистрибувало на долівці. Я встав з ліжка, і з насолодою потягнув свої ще не змарновані анаболіками мязи. Як ви гадаєте, що робить кожний поважаючий себе «тінейджер» віком років так до двадцяти с нєбольшим, коли тільки-но-тільки розплющить очі?
Правильно. Він підривається з ліжка, врубає охуєнний драм-н-бас, вмикає на компі відеоплєєр, і хекаючи як собака дрочить на вранішнє порно.
Вранішнє порно є особливим підрозділом нормального, качественного прону. Воно несе в собі усю бурхливість пережитих нічних, еротичних примар. І також до речі, воно спроможне надати впевненості, законченному задроту-бібліотєкарю, який прострочив фіг знає скока кілометрів собствєнного …гм, ну це себто вже не має значення, хіба що тільки для науки.
Скажу сразу – я не дрочу по утрах. Пачіму, сразу сука запитаєте ви.
Тому що. У мене абонемент до пансіону крилатих дів. Вулиця Сумська, по главній, та за рогом. Їдьте, не проминете.
Це я звісно шуткую. Але якщо вже й справді так кортить знати, то в мене є дівчина, яку я регулярно є…..люблю. Все. Більш не зроню не слова, стосовно мого великого кохання.
Так от, старанно подрочивши, середньостатистичний задрот дико шифрується, і оглядаючись витирає заляпані «предмети мєбєлі, і інтер’єра», вирубає порнуху, і запускає «Мозілу» чи «Опєру». Особливо прошарені можуть юзати також «Інтернет-експлорер». Потім – одразу ж переходить по «закладкє» на сайт «Вконтактє». І шо дальше, запитаєте ви. Це питання обґрунтоване. Дійсно, звідки ж вам – пересічним громадянам знати, чим дихає, і що жере задрот звичайний, Zadrotus Vulgaris.
Я б і сам охоче дізнався, та мені про це не відомо. Вибачте, я не такий. Задротами не стають, ними народжуються.
Я вже був на кухні, і заварював улюблений зелений чай. Кава - можливо комусь і до вподоби, та це не про мене. Чай. Кава то понти. Од кави тиск скаче. А потім інсульт може уперіщити. А там – як повезе. Можна і коняку товкнути. Так що не п’ю я кави. Ібо нє***.
Хлібницю знов забули закрити. Я озирнувся, пригадав що ще вчора всі сімейні поїхали на дачу, а я ні х…чого не пам’ятаю бо приперся о першій, накурений, та набуханий в дишло. Так от, озирнувся собі, потім випростався, і голосно сам до себе промовляю – «Блять, як же ви заєбали! Ну невже так тяжко – закрити довбану хлібницю. Щоб все що лежить усередені – збереглося свіжим, хоча б до ранку». Потім я картав себе, що погано казати таке про свою рідню. Та вже як вишло. Заєбали. Вибачте.
Я націдив собі повнісіньку, під вінця чашку чаю, достав із хлібниці кілька (на диво не встигнувши зачерствіти) плюшок з корицею, і продуктивно почав наминати нехитрий, проте дуже калорійний сніданок.
Мені не страшно за свій стан, та все таке. А от Насті, подрузі моєї сестри, здаеться страшно. Щоб перестати їсти кремові тістечка, які вона сама від себе никала, та потім судомно жерла ночами, попід електроплиткою на кухні, її батько був змушений звернутися до психотерапевта. А згодом, її, навіть гіпнозували. Щоб не жерла.
Цю вкрай таємну інформацію я отримав знов таки від сестри. На біса таке робити, я спочатку подумав що це невдалий жарт, але суворі факти реальності були незаперечними доказами людської незбагненності. На сестрині перекони я не зважав. Це було не звичкою, це було мірою безпеки.
Сестра вже колись розказувала, що інша її подруга, така собі нічогенька Яна не має з ким піти у кіно. І в цілому вона сама, так що я мав змогу «підкотити копита» до неї. Це було давно, і я ще був непідкованих у справах що торкались безпосередньо справ амурних.
Пішов. На «Самий лучший фільм». А чого ні. Яна привертала своєю фантастичною красою, але відвертала тупими темами розмов. Моїх тем вона просто не розуміла. Разорваний і повністю охуївший, я просто і ясно сказав Яно – іди на ***, і незалежно посміхнувшись пішов хуярити пиво у найближчий бар. Яке кіно такі і баби. Мені було років щось так шістнадцять. Так, бридко згадувати, але…
Ввечері коли ноги принесли мене під своє парадне, мене вже чекали. Двоє гомофобів, стрижених дуже коротко, з «грусними єбалами» та якийсь гламурний хлопчина, з виду старший за мене років так на два. Чи більше. Цього я не знав, та й непотрібно було.
Я зрозумів хто це, і чому вони тут. Пєдіка я вже бачив якось з Яною, отже він прийшов «устраївать мнє мєсть в стілє Шекспіра». Добре. Гомофоби мали незнайомі обличчя, тому першого я уєбав того, котрий здавався мені бридкішим. Так. Каюсь, але у шістнадцять років я носив із собою кастета. Саморобного. Виплавленого на дачі, із свинцю, в дерев’яній формі. Гомофоб щось нявкнув, і підсковзнувшись (саме була зима, і ожеледь накрила сходи ) показав як треба падати у разі ядерного вибуху. На жопу, з роззявленим ротом, і з юшкою з носа. Я замахнувся вдруге - гомофоб -2 виставляючи руки перед обличчям, скукожився, та проскочив повз мене, і накивав п’ятами, біг вперед, немов строго по орієнтиру.
Пєдік якось раптом зник. Я навіть не бачив куди, і коли.
Розмова була інформативною, та на диво лаконічною.
Засунувши кастета до кишені, я обминув заробляючого простатит дебіла, і зайшов до парадного. Двері зачинилися клацнувши замком, і мені стало трохи жаль тих трьох долбойобів. Але, честь повинна бути відстояна. І я це зробив.
Трохи згодом місциною ходили страшні історіі про «припєздєного» з третього подьєзда.
Вибачайте друзі. Їй богу не хотів робити нічого лихого. Змусили падли. Що поробиш.
Згадки згадками, але с тих пір я інформацію від сестри ретельно фільтрую. Випадок з Яною пішов мені на користь.
В кіно, їй блять піти ні з ким…
Чай вже закінчився, а я замріяно дивився у вікно. Серпень. Ясна пора літнього сезону.
День тільки-но почався, але я вже мав плани на нього.
Час спливає, години розписані по хвилинах. Сьогодні я напевне дізнаюся те що хотів дізнатися давно. Мені було дуже цікаво, як там поживає одна з моїх подруг. Не те щоб подруга, і навіть не кандидат у «фройляйн» (хм, хоча чому і ні?), але в цілому дуже цікава дівчина Аня.
Прибравши за собою зі столу, я пішов голитися. Негоже ж буде до дівчини йти з щетиною. Хоча мені насправді пофіг, та лишень щетина колеться. Треба голити.
Об одинадцятій годині, я , чисто виголений, і з «фірмєнним» рюкзаком Найк вийшов з дому, та примружуючись під сонцезахисними окулярами, діставши телефон, набрав її номер.
Є, визов іде. Добре, значить у мене є шанс.
На шо. Та на всьо.
Свіжість серпневого ранку вичавлювалася полуденною духотою. А в повітрі віявся запах розтопленого асфальту, та пекельний сморід якоїсь забігаловки із шаурмою. Облиште бездомних котів, товарищи хачі! Благаю вас, облиште.
Частина друга.
Зустріч пройшла на диво… паскудно. Ми зустрілися біля пам’ятника Тарасу Григоровичу. Після п’ятнадцяти хвилин розшуку один одного. Вона впевненим рухом вуст виявила в мене ознаки топографічного кретинізму, тому що я ніяк не міг збагнути нарешті де вона є, хоч вона і йшла просто до мене, тільки трохи праворуч. Я не образився, але про топографічний кретинізм почитав таки, згодом, у «Вікіпедії». Страшна штука я вам скажу. Лікуйтеся друзі – нас 52 мільйони.
І от вдалося, ми таки зустрілися очима, хоч і здалеку, мені стало видно наскільки в неї блакитні очі. Щось усередені мене стало наспівувати :
«Вона носила квіти в волоссі, і ними грався вітер щомиті…»
Йобаний в рот! Стоп коні. Які квіти, яке волосся. На мене сунув страшний зомбі керований, прямо з могили, товаришем Зігмундом Фрейдом.
Як я вже казав «та дєвушка каторую люблю» (слова з пісні ) прикольна звісно, і все інше, та кілька міцних задрок проникли таки в її світлу голівку.
На початку нашого спілкування, мене міцно зайобувала стійка пристутність міркувань Зомбомастера (Фрейда), в її власних судженнях. Попервах це було трохи прикольно, але згодом – впевнено остогидло.
Це була таки задрока номер раз.
Задрокою номер два було постійне її бажання здаватись незалежною як Україна після дев’яносто першого. Ні, це звісно добре бажання, але ж не в такій химерній формі.
Ще, я думав що її улюблене слово – «перверзія», бо досить часто чув його від неї, стосовно деяких моїх думок.
Суворо нахмурені брови (досить естетичної форми, скажу вам) та повна відсутність бажання посміхатись, якщо правда легкий рух вуст можна вважати за посмішку, надавали їй потенційно відлякуючого хлопців виду. Здавалося що вона щось знає. Не знаю чому, але мені вдалося не звестися на «архіпуленєпробіваємий бронєжилєт» її невербаліки. Якось так вийшло. Чесно кажучи я не шкодую про це.
Під важкою амуніцією зверхності ховалися чутливість та доброта. Звісно дівоча романтичність, та невідомо звідки – віслюча впертість. Ні не принциповість. Саме впертість. Шкода звісно, та іноді і в кексах з ізюмом трапляються гвіздки, чи гайки, а інколи навіть болти. З лівосторонню різьбою на тридцять два.
Сподіваюсь в мене міцна зубна емаль.
Ми йшли поряд та спілкувалися. Якщо пам'ять не зраджує, то вдягнута вона була в білі джинси, чорні кроси, і чорну куртку.
Мені подобається як вона вдягається.
Так. Згадав. Найбільш мені сподобалися її неадекватні сережки. Квадратного кольору, чорної форми. Дуже стильні. Я ще сказав тоді щось на кшталт - «Дуже кльові, старушка».
Чесно кажучи спілкувалися ми ні про що. Мені хотілося її побачити, а чому прийшла вона я не знаю.
Скаженію згадуючи як я гальмував. Це для мене нехарактерно, проте «звідки взялась ета подстава» я так і не зрозумів.
Ми балакали щось там про драм-н-бас, та про вид на небо над містом, з висоти університетського даху. Згодом дошльопавши до метро «Наукова» ми попрощалися. Я їхав на тренування, вона у далекий кінець галактики. Ми щось казали один одному, але все одно вийшло якось фігово.
Увечері я нахуярився горілкою по самі помідори, від відчуття шаленої пустоти. Щось відпало в мені після цієї зустрічі. Знати б що, і чому…
Паскудство.
Настала ніч, і довго ще я скажено гарчав у садку, забльовуючи клумбу з трояндами.
Частина третя.
«Тюнінг вещь нєпростая, и даже опасная. Будьтє бдитєльны». (с)
Після останнього осмислення сенсу власного життя, я остаточно вирішив – треба еволюціонувати. Моя свідомість вирішила протюнингувати сама себе.
Ну що ж. Сказано - зроблено.
Почав я одразу з декількох параметрів.
Першим було збільшення кількості і часу моїх тренувань.
Дві години як раніше, відпочивали. Близько чотирьох на день, плюс вечірня пробіжка та кидання м’яча на баскетбольному майданчику.
Я почав вивчати жіночу психологію (та і психологію людей вцілому), та кинув наркоманити. Паління відпало само собою.
Я став додержуватися режиму, та більш менш старанно годуватися, щоб бути здоровим, та гарним. Став читати ще більше книжок, незважаючи на те що й так полюбляю читати.
Хороша музика, та хороше кіно, ну а хулі, усе по феншую.
Результати все ж таки проявили себе. І мені було дуже приємно що мені стало вдосталь наснаги змінити себе.
Я навіть став краще грати на ударці, хоча це вміння майже й не «тюнінговав».
Приємно.
Відповідальність та старанність, осі дві останні сходинки в запланованому. Зосталося небагато, і я твердо знав що подужаю їх.
Літо підкралося до мене дуже несподівано. У серпні. Перший місяц літнього відпочинку я старанно проєбав, відпрацьовуючи не здану вчасно сесію. (Це було ще до тюнінгу).
І ось лишень у серпні я дістав змогу якісно відпочити від розумової праці, та патологічної втоми.
Перші дні відпочинку я спав по «стопятьсот» годин. Ну чи майже так. Але годин таки по дванадцять – чотирнадцять спав.
Організм відновлювався.
Коли я відчув що регенерація душі пройшла успішно, враз захотілося з кимось цим поділитися.
Ставити задротні статуси у «Вконтактє» мені не хотілося, то для дітей. Тому я суворо вирішив поділитися радістю в «асьці». Це по дорослому.
Забігаючи наперед скажу що задумане мені не вдалося, через напад інопланетних форм свідомості, які захопили головний сервер «айсікью», і переписувалися зі мною, зламавши акаунт Ані. За їх тверджень, це була чиста, стовідсоткова випадковість.
Я намагався сказати їм, що з наркотою вже зав’язав, а галюциногенів не їв вже трохи не рік, але вони не зважали. Або може й просто не хотіли відмазатися так просто. Хтозна. До речі я точно знаю, що також до інопланетної братіі належить мій кіт Тіма. Він також ні*** пояснень не розуміє. І хоч скільки його я не зачиняв у холодильнику, він знову й знову намагаеться скамуніздіть щось звідти. По любому марсіанин.
Щодо інопланетною переписки з Анею, то вона була повна кривої іроніі, та негативізму. Крім того я дізнався (від неї), що якийсь задрот на ім’я Любко Дереш, своїми творами написаними під накуром, захопив її цнотливі мізки. І шо вабщє він стукає пальцями по клаві крутіше за мене. Ну тут уж *** рєбята, в мене 220-240 ударів за хвилину по клаві, ето фантастіка. Дереш нервово підкурює притулившись до стінки галімого бару.
«Досталі йобані масони» подумав я.
Вона-Він крутий. Пише дуже файно.
Я-Ти гаваріш я дємон, так і єсть.
В-Щоб так писати треба як мінімум народитися у Львові.
Я-А молодого командіра, несли з пробітой головой.
Я-Чи не почати мені писати свої оповідання українською мовою, тобто брудно канати під того ж самого Дереша?
В-не, у тя так не получиться, это надо рродиться во львове, или хотя б в яремче. Так шо, любчику, можешь навіть не намагатися.
Я - Я був впевнений на "стопятьсот" відсотків, що ти щось таке вистрелиш. Окрім того, я певно канати під Дереша не буду. Нафіга ?
От і я так думаю. Е, ні. Під Дереша тільки після п’ятої, або після п’ятої - під стіл. Воно знаєш – первак забирає.
В - треба зауважити, шо в тебе не зовсім виходить. якось воно не так. ти ше не вшарив українскьку.
Я - Енн я українську вшарив років так з 5-7 )
В – нє, не вшарив
Я - А ти бєстолочь
В - та што ти гавариш
Я - Реально, нічого іншого сказати щось не спроможуся. В тебе є чудовий дар - ліпити задроки
Я - в мене є бажання з тобою спілкуватись, а не задроки слухати. Неінтересно якось. Та і не цікавлять мене вони
В - всё сказал? да ну? спокойной ночи =)
Я – Мєтадон, пєрєц, амфєтаміни…
Ось так пройшла моя розмова з інопланетними підарасами захопившими голову Енн. Спонтанно, та досить жваво.
Спочатку я хотів бісонутися, але потім швидко охолонув, та відпустивши доброго срача коту Тімі, який падло, користувався моєю відсутністю на кухні, і комуниздив сосиски з холодильника, пішов на вулицю. Лагодити свій афігенний дьорт-байк.
Проїдуся вирішив я. Треба охолонути. Надвечір на вулиці стає найприємніше. Спека спадає, а дівчата вилазять з своїх тісних хавір, у різнокольорових, квітчастих сарахванах. Мужики ***рять пиво попід дитячими качелями та горкою. Випускниці совхозу імені Совєцького Союзу тридцятих - п’ятидесятих років вже зайняли сторожові пости.
Життя. І хоч часто один день схожий на попередній, воно не стоїть на місці. Життя пливе. А з ним і ми.
24 июля 2010. Dunhill Maklaud