Величний тихий парк в осінньому убранні,
Весь в розкоші палац у сяєві вогнів,
І вечір опада листопадом зарання,
Вже ллється тихий вальс і зблискують зірки.
І гомін нароста. Карети, екіпажі,
З’їжджаються на бал небачені князі.
Стрічаєш ти гостей урочистий і важний,
Ти тут хазяїн, граф, улюбленець для всіх.
Почався вже бенкет. Оркестр мазурку грянув.
Найкращу із красунь ти в танці закружив.
І серце повне вщерть тим пристрасним азартом,
Що розум гонить геть і змушує любить.
І музика, як вал, все вище наростає,
І пишний, буйний бал на весь палац дзвенить,
Шампанського струмки під люстрами злітають,
І рокіт голосів, мов водоспад, двигтить.
І очі дивних дів до тебе щастям сяють,
І друзів пізнаєш між тисячі облич…
І раптом, наче грім,
- Чого ж не вистачає?!
І враз куранти б’ють на башті в висоті.
Всі вікна вітер – вщент!
І скалки світло крають.
Жахливий болю зойк,
кривавий, страшний крик!
Кохані, дорогі
старіють миттю, тануть,
Вмираючи, тебе благають, - Поможи!!!
І в кришиві вогнів все гине і зникає.
Від блискавки горить посеред парку дуб.
Періщить чорний дощ.
Старий палац чигає
Очицями вікон, проваллями даху.
Лиш буря по тобі ридає і зітхає.
Лиш відчаєм тебе колише смертний світ.
І тільки вітер-пес по парку пробігає,
І десь посеред хмар знов зблискують зірки.
Що ж, в дальньому кутку розтрощеного парку
Багаття накладу, щоб видно із доріг.
Ледь-ледь синіє схід, рожевіє до ранку,
І чийсь окрайцем хмар ледь-ледь світліє слід.