Подивися на глобус.
Це - довічно-вагітний, це звично_жіночий округлий світ,
Таємниця - всередині, ніби ядро (чи дитина),
що стукає пальцями з головного – тамтого! - боку,
А ти по-змовницьки відповідаєш їй звідси:
точка-тире, точка-тире, точка –
виходь!
А тепер – на мурашник.
Міріади стежинок звивистих – то жіноча логіка вікопомна,
Де одна на усіх спина тягне всемеро важчу сутність –
і так -
вічно.
Ще – левиця завмерла перед стрибком.
Сильні м'язи, що грають під шкурою золотою,
Жертву звично приносить господарю –
не зі страху, поваги чи ще із якоїсь причини.
Та вона собі знає, навіщо...
Вулик - вузлик свідомості, світ амазонок, де
Первозданна жага ще у тілі стримить, як жало,
Як жалюче наслання:
Не здамся тобі без бою...
Бо –
жінка у жінці -
ніби японські мотрійки:
більша, і менша, і ще менша, і ще…
Ці заховані-замасковані сутності, суп у супниці, помада на брехливих губах,
Заморочки усі, замочки, вавки у голові, низка комплексів – ніби сині коралі
Сльози знічев'я, ну, розбила люстерко, із ким не буває - та скалки у серці – ах!,
І роки – ніби кола у дерева.
Тільки зрубавши, ти їх перелічиш.
Далі -
Чи Галинка в Далі, чи Даліла – тільки шкіра покинута, оболонка, з якої втекла змія,
Глибше, глибше дивися у неї, у цей чорторий, що відлунням кличе.
Витягаєш мотрійок по черзі, усі п'ять перероджень,
Де кожна із них – я.
Придивися пильніше, милий:
Це ядро,
це бджола,
це мураха,
це вічність,
це моє засмагле обличчя.