Нарешті це сталося! Прикупив мій дідусь і собі мобільний телефон. Марка відома, всесвітньо зарекомендована. Телефон простенький, без поліфоній та камер. В принципі, навіщо йому ті прибамбаси? Головне, щоб дзвонив, щоб зв’язок гарний був. А сталося це після того, як поставили в селі оту вишку для якісного мобільного зв’язку. Дякувати Богу, піднатужився сільський голова, спорудив. Дід мій до нього кожен день ходив, мовляв, поставиш антену – і відразу мобілізуєш село. Приїхав кран, хлопці з молотками та лопатами декілька днів длубались в городі тітки Палажки, а через два тижні Григорій Іванович став мобільним дідом з голови і до кінчиків п’ят. У той час я якраз був у Кіровограді, складав сесію, тому про мобілізацію діда та нашого села в цілому дізнався дещо пізніше. А за цей час сталося ось що.
У магазині, купуючи телефон, дід попросив заправити його на сорок гривень. Приїхавши додому, він заховав від баби телефон на горищі та пішов гукати всіх зустрічних-пересічних подивитися на диво. Через деякий час хата перетворилася на цілковитий вулик. Дід розсадив усіх по стільчиках, ліжках та кутках, дістав інструкцію та почав голосно читати, подекуди кашляючи та прицмокуючи:
- Мобільний телефон призначений для отримання та надсилання телефонних викликів. Він працює в мережах ГиСиМи (мабуть, там все ж такибуло написано GSM) в діапазоні радіочастот 900/1800 МГц.
Прочитавши даний шпальт, дід відкинувся назад та задоволено примружив очі. Потім підняв угору вказівний палець та роздав:
- О, бачите! Це Вам не якесь радіво чи телевізор! Мобільний телефон – набагато складніший прилад. Так, читаємо далі…
- А скільки ж воно, оте мобільне, коштує? – обережно запитав сусід.
- Ой, дуже дорого, Андрію! Можна стільки мняса купити! Та й ковбаси…
- Та годі Вам базікати! Давайте вже дзвонити, – вигукнула моя баба, бо від самого народження була жінкою ініціативною та рішучою.
Дід владно прицмокнув та продовжив:
- Ваш телефон дозволяє читати, створювати і приймати короткі текстові повідомлення, а також передавати їх на інші мобільні телефони.
- Ого що вміє! – сказав хтось. А хіба це можливо – передавати текст?
- Угу! Я таке бачив у свого онука (се тобто у мене він бачив). От дивись, Миколо. Уяви, що ти не знаєш, як наші зіграли з німцями.
- Чому ж не знаю? 3:3! У мене й телевізор є, і радіоприймач у робочому стані.
- Та дурень ж бо! Ну уяви, що радіо та телевізора немає, а є мобільний телефон. От хочеш ти дізнатися результат, пишеш мені запитання: «Гришо, як там матч пройшов?» А я у відповідь: «Нічия! Але перший тайм був за нами – 3:1!» Обмінялися інформацією – і можна святкувати.
- Оце так чудо техніки! Коли Гагарін вийшов на орбіту, я і то менше дивувалася, – вставила свої «п’ять копійок» баба Ганна і втупила очі в телефон.
- Треба і собі з пенсії купити! – сказав дід Остап і звідусіль почулося: «Так! Молодець! Правильно кажеш!»
- Та тут ще багато всього у наявності. Бачите, яка товста інструкція, – продемонстрував мій дід, піднявши руку догори. Зараз ми її детально вивчимо!
Минуло дві години. За вікном почало темніти, але ніхто не розходився. Нарешті, після довгих знущань над кнопками та людьми, мобільний телефон був цілком досліджений. Григорій Іванович відклав інструкцію та урочисто оголосив:
- Дайош загальну мобілізацію! А зараз перевіримо мобільний прилад у дії.
- Іванович, дай я подзвоню синові в Київ.
- Ну, не знаю…
- Я лише хвилинку, запитаю як справи, здоров’я і таке інше. Ось у мене навіть телефон записаний…
- Але тільки ж хвилинку, Митро.
Після дядька Дмитра почути дочку з Вінниці забажала тітка Палажка. Потім до телефону потягнулася рука діда Валентина.
- Дайте хоч онуку подзвонити, трикляті! – не витримав дід і забрав телефон.
Він дістав записничок і набрав мій номер, та замість виклику почув:
- Вибачте, але на Вашому рахунку недостатньо коштів для здійснення дзвінків. Будь ласка, поповніть Ваш рахунок.
- Що!? Що ти верзеш, недоварена курко!
Мій дід спробував ще і ще, але «курка» продовжувала стояти на своєму: «Будь ласка, поповніть Ваш рахунок».
- Так це що, пару раз подзвонили – і сорок гривень зняло? – витріщив очі дід Дмитро. – Ні, Гришо, вибач, але такий зв'язок не для мене. Я он краще до Квітчихи піду, зі звичайного подзвоню, якщо треба буде.
Всі почали розходитися. Мій дід бігав навколо та схвильовано вмовляв кожного:
- Остапе! Палажко! Зачекайте! Оксано, а Ви куди? Люди!!! Тут же ще погоду можна замовляти. Сам бачив у онука. Це ж мобілізація! Гарант майбутнього!
Дід Андрій повернувся і сказав:
- Ет вигадки! Тут їсти нема за що купити, а він – мобілізація. Не доросли ще!
Коли гості розійшлися, дід довго сидів, не рухаючись. Потім наважився. Взяв у руку мобілочку, міцно стиснув та щосили жбурнув у стіну.
- І не дзвони мені тут, бо всій Європі з Америкою буду гроші винен, – мовив він на прощання і пішов у двір годувати курчат.