Люблю бути спостерігачем. Дивитися на цей світ – моє хобі. Можливо, трошки дивне, можливо набридливе та неактуальне, але не для мене. Люблю спостерігати, як сірі фігури снують за вікном, як гола тополя, що росте корінням догори, скидає своїх жовтих черв’ячків, які точать її дихальні системи. А особливо я люблю слухати дощ. От і зараз…
Уявіть мою кімнату. Ви не побачите дорогих шпалер на тонких та затхлих стінах, срібного сервізу, який валяється бозна де. І, тим більше, Ви не побачите себе у цій кімнаті, бо я знаю напевно – Вам вже не хочеться тут бути. Але якщо наважитесь – зайдіть ненароком. Ми посидимо за моїм столиком, вкритим зеленою скатертиною, посьорбаємо кави з великих чашок із готичними малюнками – і комусь із нас неодмінно стане легше.
Але сьогодні я не зможу Вас прийняти. Я зайнятий. Сірий, важкий вечір раптово перетворився у незаплановану інтимну зустріч. Я з нетерпінням чекаю того, що ось-ось відбудеться. Мій таємничий співрозмовник уже на підході. А Ви чуєте цей тривожний шепіт кленів, це гучне позіхання горобців та дзвінку музику неба? Все, проґавили! Золота симфонія звуків раптом затихає. Вони теж чекають, чекають на його прихід.
Я запалюю свічку та нервово падаю у крісло з вишневої шкіри. Такий цікавий колір… Гадаю, що якби зараз різонув собі вени, то колір крові злився б із кольором крісла, як вода зливається з водою. Але ніхто цього так і не помітив би…
Стук-стук! Хто ж це так тихенько та ніжно брязкає у віконце? Та це ж він, мій улюблений, старий співрозмовник! Моя грішна душа нетерпляче зривається з крісла і лівою рукою відчиняє білі, непрозорі двері думок.
Ну здрастуй, мій любий дощику! Давно тебе не було. Ти завжди приходив у таку пору, але зараз наче забув мене. Чи це лише сон? Ти радий мене бачити? Я тебе теж.
Як завжди. Він витирає свої босі ноги об стелю та поважно заходить. Я показую йому свою бавовняну кімнатку, яка за останні двісті років майже не змінилася. Вдало жартую. Дощ радісно хлюпає у відповідь і сідає за стіл, де вже давно стоять готичні чашки із холодною кавою та пухкі тістечка, вкриті тонким шаром цукрової пудри.
Ти гарно всівся, мій любий дощику? Подивися на мене. Ти не можеш собі уявити, як я люблю ось такі наші зустрічі. Ти не вмієш говорити, але ти вмієш слухати. У тебе немає тіла та душі, але у тебе немає й звірячих інстинктів. Ти ніколи мене не зрадиш, правда?
Я замовкаю, а дощ, мій коханий дощ, цілує мої спраглі вуста, поливає моє обличчя прозорими краплинами любові. Але чому ж вони такі солоні? Це сльози? Чи може це кров? Та ні ж бо!..
Я слухаю дощ, сиджу і мислю, дивлячись на полум’я свічки, що поквапливо хапає повітря. Цікаво, які ж плани у цього вогню на найближчі декілька років? Здобути освіту? Завести сім’ю? Написати два томи непотрібних нікому мемуарів? Чи може просто померти: тут і зараз? Ти не знаєш, мій любий дощику?
І дощ тихо та незрадливо киває мені головою.