Нарешті маю телевізор.
Нарешті маю вас усіх
в одному боксі.
Штин від хмизу такий,
Що ген не видно стріх,
Де ми колись, малі й завзяті
(або ж у пір*ї), попотіли,
Мов горобці. І ще хотіли.
Ми не пани. Ми - се панкота,
Що жиє з хлібом на ножах.
Лайном собі затулиш рота
І наведеш на мене жах!
Сестричко Галю, де ти? Де ти?!
Тебе ковтнули вже чи ні
Альтернатівниє поети,
Чиї багнети у багні?
Як тут смердить! – Мерщій до моря! –
Я вже й стежину протоптав.
Там нас чекає на просторі
Людями кинутий состав.
У ньому музика та їжа.
У ньому, серденько моє, віконця є
І двері в небо.
Тож поміркуймо про своє.
Гарячі вуха, очі сині –
Колеса так і гуркотять.
До біса квіти з маковинням,
А разом з ними їхню мать!
Бо вже намуляло під серцем,
Бо вже аж трясця в голові.
Я з’їв би їх з червоним перцем –
Солодкі грудочки твої!
Ця маячня про всяке бидло,
Що зараз дмуха на вогонь
І кида нам пісок у вічі,
Злетить, як пил з твоїх долонь!
Лише зануримось у воду -
У глибину, діставши дна.
Тоді отримаєм свободу,
яка " нікому не нужнА!"
Най плине час по самі вуха,
Най виростають діточки.
Тому, хто попіл цей роздмухав,
За вітром вернуться піски.
Так поблейкуємо ж у танку -
У цій простій наскельній грі.
Хай нас винюхують до ранку
Енергетичні упирі...
Ну що ж ти дивишся на мене?
Дивись у небо - eagle flies!
Йой, Батьківщино, моя нене,
Зроби людину із вузла!
1997р.