Чорна весна

                ЧОРНА   ВЕСНА
     Холодом мжичило із неба того весняного дня. Залишки снігу на луках, у полі, на стріхах сараїв і хат швидко з’їдалися під дрібними краплями дощу. Тільки у глибоких ярах кучугури міцно попритулялися до північних схилів, пускали чорну сльозу. А ще мовчазний ліс неподалік тримав, не відпускав від оголених дерев клапті снігу, поцятковані вмерзлим дубовим листям.

     Із поля навпростець наближалася до села самотня цибата постать. Чоловік простував тільки йому віданим шляхом. Геть промоклий, у зношеному вбранні та без шапки. Не звертав жодної уваги на мряку, холодний вітер, болотюку  під ногами. Щось моторошне й затяте було в його виснаженому обличчі, у блукаючому хижому погляді, котрим спозирав околиці, в упертій стрімкій ході калюжами. Довге волосся спадало на плечі мокрими сріблястими кучмами.

     Подорожній наблизився до сільського кладовища. Ретельно обійшов усі недавні могили без хрестів. Біля кожної нахилявся, неначе хотів угледіти небіжчиків під купами глини.
     Потім швидко спустився у вибалок, який відділяв цвинтар від села. Потривожена величезна вороняча зграя гамірно здійнялася, закружляла, а потім повільно, неохоче полетіла до чорного лісу.

     Чоловік наблизився до глибокої ями-копанки, в якій колись вимочували коноплі. У копанці купою лежало з десяток мертвяків. Не довезені… Сипнули тут, бо, мабуть, уже й буксирі заморилися копати ями у мерзлій цвинтарній землі.
     Подорожній дрібно тремтів усім тілом чи то від холоду, чи від напруження й уважно розглядав подзьобані птахами тіла. Ніби хотів упізнати знайомі риси у спотворених посинілих ликах. На якусь мить його неголеним обличчям пробігла судомна, болісна посмішка. Угорі почувся клекіт:

        - Ть-яф! -Ть-яф! -Ть-яф!

Повільно здійняв голову і побачив над собою двох розпластаних орлів-могильників. Ті велично ширяли в небі, ворушили розчепіреними пір’їнами на кінцях могутніх крил.

      - О, і ви уже тут… Кончилися жнива… Здобичі вистачить усім… Що, обжинки справляти? Бенкетуйте. Не заважатиму. Мельниківни тут немає…

     Раптово перед його очима усе почало розпливатися. Пекло вогнем усередині. Повітря, насичене смородом, здавалося чоловікові зовсім непрозорим.
     «Скоріше б до села» - гнала думка вперед. Та ніхто йому не зустрічався на шляху. Прямував головною вулицею.  Свистунівка… Заможні люди жили на цьому кутку. Колись. А нині чулися, відлунювали тільки його власні кроки. Не видно ні людей, ні котів, ні псів. Жодного горобця під стріхою й жодної цівки диму над хатами.

     Нарешті зупинився біля крайнього дворища. Перевів подих біля перелазу. Неквапно підійшов до колодязя із високим журавлем. Там, на цямрині, стояло невелике бондарне відро. Чоловік упізнав оцю дубову путню. Пригадалася солодка вода із неї. Тоді, 16 років тому…
      Юна мельниківна поряд. Висока, дужа та вродлива… Скільки ж то годин вистояли з Оляною вечірком біля цього колодязя? Тут і прощалися… Бо йшов на війну. Плакала, горнулася ніжно та шепотіла:

     - Уцілій і вертайся, Борисе. Вертайся скоріше, любий.

Оте твердо мовлене ім’я з її вуст завше бентежило. Воно звучало по-особливому…
     Спомини перервалися, коли погляд Бориса зупинився на прочинених хатніх дверях, котрі моторошно колихалися вітром. Знову затуманилося перед очима, запаморочилося у голові, сильним болем віддало у спину.

     - Боже ж ти мій! Спізнився я, Оляно… Знову не встиг. Як і тоді, після клятої війни…
     Зачерпнув долонею із відра дощової води, перемішаної із талим снігом. Приклав до палаючих від жару губ і чола. Чорна смужка від прочинених дверей ввижалася Борису щілиною від ледь піднятого віка домовини. Боявся туди зазирнути.

     Та все ж пересилив страх, зайшов до хати. Пустка. І тільки на широкій дубовій лаві під образами лежала у череп’яній мисці грудочка розплавленого воску. Уп’ястився в недогарок.

     - Оце й усе, що від тебе лишилося?

Усередині щось перевернулося. Залишки його власного пошматованого «я» розтанули, змаліли до такої ж грудочки. Пустка, страшна безодня у душі. Раптово стерлися предмети перед очима. Суцільний морок… Сидів на лаві, згорблений і мовчазний. І тільки руки, як у незрячого, човгали по дереву, ніби вишукували загублені сліди жінки.

     Потім натужно підвівся, дістав із кишені сухаря, загорнутого в хустину. Обережно поклав у миску. Вийшов надвір. Зачинив двері й усі віконниці на хаті та подався за село. Недалеко, на пагорбі, розташувався цілий ряд вітряків. Свіжий весняний вітер, розганяючись у полі, чіплявся за їх крила, розхитував, але не міг закрутити припнуті млини.

     Борис піднявся до крайнього від дороги, найвищого. Швидким упевненим рухом зазирнув до коша. Там приліпилася тільки купа наметеного снігу. Жорна були розведені. Провів долонею по нижньому каменю - нічого. Усе підметене, вишкрябане, вилизане. Сірий сніг на лотку та портлиці. Жодного мишачого сліду…
 
     Закипав чорний гнів усередині. Побіліло обличчя. Тремтіли руки. Чоловік кричав, яро випльовував короткі згуки у вибите вікно млина. Так, ніби хотів заглушити свист вітру:
     - Ну де ж ви усі?
     - Голосняки, Марченки, Сотниченки…
     - Чий хліб мелете? Кого годуєте?
     - Мірошниченки, Гармаші, Кириленки.
     - У чиїх копанках лежите?
     - Кончилися жнива…
     - Вітряки на припоні. Одне вороння…

     Рвучко, нестримно ухопив важіль гальма й відпустив крила млина на волю. Потім, у божевільному поспіху, розсупонив гальма на інших вітряках. Усі гуртом вони дякували, стиха поскрипували застояними вітрилами, набирали обертів.
     На цьому в Бориса закінчилася якась внутрішня заведена пружина. Ота, що змушувала йти вже кілька діб поспіль, що не давала заснути…

     Спочатку сидів напроти вітряків, блаженно посміхався. Мружився-приглядався, як вони змагалися у шаленій швидкості. А потім скоцюрбився калачиком, припав щокою до землі, закрив очі. Нарешті  його змучене обличчя оповив первісний, дитинний спокій, як перед сном…
     Смеркалося. Дощ припинився, але над полем і далі нависали чорні хмари. Зграя ситих ґав, що летіла до лісу на ночівлю, стелилася над землею. А вона, холодна, застуджена, розтерзана, усе виглядала променів сонця…
 
    Чи зігріється тая земля чорної весни 33 року?

    


Рецензии
Дуже сильний твір... Просто вражає...

Шон Маклех   29.04.2016 23:18     Заявить о нарушении
Дякую, Шоне, що читаєте та знаходите мої твори цікавими.

Петро Домаха   12.05.2016 10:47   Заявить о нарушении
На это произведение написано 5 рецензий, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.