ця музика із шарудіння листя
дубів, беріз і кленів
їх запахів і тіней від сонця, що сідає
мене так вабить і наводить транс...
в ній нотка є жалю від перегуку рейок і коліс
найдовшої в Європі мережі вузькоколійок...
я почуваюся, мов швед,
що проводжає останній з острова пором
і невідомо, чи зустріне той перший навесні...
і будуть ночі довгі, сутінкові дні,
холодні води річки, що не замерзає
та гурт качок, що там, на дні, дай Боже, неглибокім,
шукають кушері та тим же горопашні і живуть,
не відлітають...
вони живуть, а ми страждаєм...
чому?
бо жити просто не умієм,
а хочемо багато того,
на що не варто витрачати
ні думки, ні бажань, ні мрій...