Ара Назаретян Экзотическая история - перевод на ук

                ЕКЗОТИЧНА   ІСТОРІЯ
Ара Назаретян               


       Вона - ця француженка, парижанка за народженням - довго сумувала, слухала шум автівок  з  відкритої кав’ярні на площі Конкорд. Потім довго розглядала ледве помітну тріщину в стіні древнього Карнавале, яка з'явилася у мурі бозна в якому столітті. Тріщина скидалася на око, що дивилося  некліпно  на суєтний світ та на Париж, в якому вже не було ні лицарів, ні королів і давно не траплялося нічого героїчного.
 
      Потім жінка пройшлася  вулицею Ріволі до Сіте, поставила свічечку в соборі Нотр-Дам, а опісля довго дивилася із мосту Мистецтв на Сену - так довго, що зосереджений її  погляд вихопив із мозаїчного відображення у дрібних брижах Сени знайомий силует Ейфелевої вежі. А далі погляд вибирав усе нові деталі панорами й уткнувся в саму вежу, що стирчала посеред Марсового поля, мов жирафа з головою серед хмар.
 
     Нарешті панна ненадовго забігла до редакції, за хвилину оформила відрядження і... остання паризька картинка, що вкарбувалася в її пам'ять: Ейфелева вежа, чудова та безглузда, схожа на жирафу...

      І ось уже вона стоїть на міській площі "горців-звитяжців", оточена хвацькими парубками. Стоїть у добре закасаних штанцях і туго пов’язаній червоній косинці на голові. У метрі від землі вона звично утримує перекинуту через худеньке плече важенну репортерську сумку, - а браві вояки, які боронили Головні Ворота, звільняли
Велике Старе Місто і відвоювали Дорогу Надії, - стовбичили тепер і соромилися того, що вони переможці та хизуються перед оцим крихітним створінням. Створіннячко прибуло сюди із Парижа і  виявилося репортером, і скоро знову поїде в Париж...

     Молодики ніяково штовхали один одного плечима і потайки переглядалися, засоромлені, а вона, ця панна  з самого Парижа, трималася так, ніби щойно прибігла із сусіднього двору на хвилинку, залишивши прання, щоб не пропустити тріумфальну ходу героїв. Завітала і може будь-якої хвилини з радісним окриком втекти назад: тому що нехай вони і справжні  завойовники Великого Старого Міста, але  доблесні звитяжці - все ж чоловіки, вусаті, сповнені сил, і їм, попри думок про завоювання,  можуть прийти у голову інші, таємні помисли...
 
     А хлопці, бадьорі парубки, щойно з окопів, - штовхали один одного і випихали когось уперед на чисто виметений майдан, і сонце сяяло, а дівочий пупок, що визирав із-під зав'язаної вузликом блакитної сорочки, підморгував тому сонцю. Засоромлені легіні мружилися від променів, і це видиво так збентежило панну, що вона уклякла й забула-загубила на обличчі усмішку свою - по-дитячому відкриту.

     І стільки чарівності й принади було там, що захотілося продовжити цю мить, але молодики не знали, що їм зробити, щоб тільки не сполохати виразу подивування в оцих розумних оченятах, що пізнали світ.
 
     Велике Місто вони вже підкорили - не завойовувати ж його вдруге. І не візьмеш панну з собою на передову – скільки б не просила-благала. Тому що, по-перше, це небезпечно, по-друге, там суцільні незручності, та й що показувати - кулемети чи гранати?  Нічого цікавого.

      А вуста її здивовано розтулені, і дрібні білі зуби посеред яскравих губ скидалися на зернятка граната, що лопнув. І було в цьому щось запаморочливе, п'янке, як хміль гранатового вина, - хоча вина якраз не вистачало...

     Не вистачало саме там на майдані, а в будинку воно було - у темряві погребцю вино тихо дозрівало в карасе. Трохи пізніше, коли парубки наввипередки кинулися пропонувати їй стільця, дівка нарешті зручно прилаштувала на єдиній тахті-лежанці свою репортерську сумку із апаратурою для запису і продовжувала  дивуватися: черленій прозорості вина, і величності келихів, і витривалості юнаків, які, попри випите, сиділи перед нею струнко, немов кам'яні ідоли острова Пасхи...
 
     Дивувалася своїй витривалості, бо нарівні з чоловіками пила вино великими склянками, але не п'яніла, а тільки дедалі більше захоплювалася цим дивовижним світом, цим вином і юнаками, і можливо, від такого незвичного повітря, від червоної прозорості трунку й сором'язливості молодечої, неймовірно, до болю чудовим стало усе навколо.

     І передусім вони самі: ці герої-вояки в одноповерховій сільській хатині посеред непроглядної і втаємниченої ночі, в країні, що охоплена війною, - хвацькі парубки, грубуваті і трохи незграбні, навіть не підозрюють -  до чого ж вони славні!
     В першу чергу цей білявий із синіми очима, чия тижнева щетина на неголеному обличчі випирає щіточкою, як на вепрі. Вона була такою приємно-шорсткуватою на дотик, такою щирою, обеззброювала спокійною надійністю...

     А другий - вісімнадцятирічний хлопець, який встиг за своє коротке життя, не моргнувши, відправити на той світ бог знає скільки ворогів – як не суди, живих людей, - ще не пізнав жінки. І все було для нього вперше, і він солодко стогнав, заплющував очі , як немовля, що припало до материнських грудей...  Люба панна ніжно гладила хлопця по голові, бо перетворення на чоловіка було для неї зриме, як сонячний промінчик у запиленому приміщенні...
 
      Третій – сільський учитель німецької, якого професія начебто пов'язала з Європою, проте насправді він нічого європейського ще не бачив, але ж яка велика жадоба дотику нуртувала! І це було його перше живе торкання: цивілізоване, підкреслено галантне, наближене до мистецтва...
 
     Останній, Костя, надувся, сів у кутку і ніяк не погоджувався підійти. Скидалося на вимогу особливого до себе ставлення, але як він не упирався, все ж капітулював перед аргументами "окопного братства "...
 
     Щастям повнилася жінка від пронизливого відчуття, що  пізнала душу і плоть цих мужніх витязів, оцих героїв, які кожного дня дивляться в обличчя смерті, від радісного усвідомлення, що зуміла бути їм корисною... Від навали неймовірного щастя жінка ніби збожеволіла,  раз у раз заливалася нерівним сміхом, який то завмирав, то знову тріумфально спалахував, немов полум'я на дровині, що догорає.

     Костя нарешті завершив собою цей парад... Точніше, завершив - не те слово:
тому що чоловіки пили вже котру склянку, а Костя ніяк не міг від неї відірватися. Вони пили ще, а його келих лишався неторканим, наповненим по вінця. Довелося силою відривати його від тахти і садовити до столу, - але й тоді він не став пити: хлопці п'ють - він сидить, наче кілок проковтнув - тільки зрідка криво посміхається та поглядає на тахту, де солодко спить жінка. Спить, згорнувшись калачиком, як дитя в материнській утробі, - вона заснула так несподівано, наприкінці останнього блаженного схлипу-стогону - із захопленим подивом, що застиг у напіввідкритих губах...
 
      І тут Костя – хоч і не пив - раптом оголошує: я одружуся з нею! І лізе на побратимів з кулаками: мовляв, як вони сміли так по-свинському поводитися  з його обраницею! Він бешкетував, допоки чоловіки не "здогадалися" – значить, шкуру свою врятувати хоче і втекти від нас і від нашої війни - до Парижа! Це було схоже на зраду!
Але Костя знайшов вихід: серйозно заявив, що повезе її до себе на село –
 нехай у школі французьку викладає... Вояки не ликом шиті, засумнівалися:

           - Вези не вези, а мадемуазель на селі залишатися не захоче...
 
Кепкували над мрійником і поцілили його найсильнішим доказом –  а діваха то направду...
 Костя здибився, довго бундючився і знову вибухнув:
- Оцього ви не мали права говорити! Все одно – одружуся!


Він ще довго сперечався і щось доводив, доки друзі силоміць не поклали його спати - на ту ж тахту, головою до ніг жінки, валетом…
     Вони зникли, коли ніч майже скінчилася і стало розвиднятися. Зникли ще до першого променя, пішли геть, ховаючи очі, нишком, як діти, що нашкодили. Пішли, щоб повернутися до свого проклятого, непривабливого, суворого і наповненого небезпекою життя. У ньому не було ні Ейфелевої вежі, ні "Комеді Франсез".
Браві
 вояки, які дивляться в обличчя смерті, потайки увірвали шматочок щастя - і злегка
 збентежилися від тої думки, що негідні його. Хоча, якщо чесно, то від панни линула недвозначна обіцянка лише одного… Отого – терпкого, п’янкого й екзотичного. І що  було їм робити, коли отримали ненавмисну відстрочку у смерті?  Не грати ж їй на скрипці...
     А взагалі, якщо по справедливості, - мала б же  перепасти юнакам дещиця м'якого західного тепла двадцятого століття, нехай і не їм призначена, а може, якраз і їм. Хто візьметься  судити!
 
       Поверталися в окопи чоловіки: один білявий, з синіми очима, другий - якому ще не було й вісімнадцяти, третій - вчитель німецької та Костя.
Вони пішли, залишили її саму, а жінка купалася в променях сонця, що  піднялося над обрієм на цілий метр, як перепілка купається в попелі, щоб почистити пір'ячко.
      Краєчком думки вона намагалася скласти із мозаїки спогадів повну картинку цієї  екзотичної історії, що стала бувальщиною. Історії, яка виникла на одному подиху - як чарівний палац Багатель*, оточений ірисами, трояндами і тюльпанами...

      Жінка солодко потягнулася,  її чарівне позіхання пливло у сонячному світлі й тінню застигало в повітрі. Застигало, як тінь від Ейфелевої вежі на ледачих хвилях Сени. Вежі прекрасної і величної, як та жирафа, котра дивиться з піднебесної вишини на світ і на все, що в ньому відбувається…



*Багатель – із французької „іграшка”. Палац у Булонському лісі, який збудувався  в результаті великосвітського парі всього за 62 дні.


Рецензии
Добрый день, Петро.

Читаю медленно, как продираюсь сквозь густой лес, но всё же понимаю, иногда смотрю в словарь.
Есть совсем незнакомые слова.
Хорошо, что вслух не заставляют меня читать :-))

Спасибо. Буду время от времени заглядывать.

Ляксандра Зпад Барысава   24.10.2013 11:39     Заявить о нарушении
Добрый вечер, Ляксандра!
Я тоже читаю не спеша. Совсем незнакомых слов немного. Однако встречаю такие прелести, что хочется записать и запомнить надолго.
Например вчера прочел "...я была абыякавая..."
Дякую!
Нехай твориться легко.

Петро Домаха   24.10.2013 21:14   Заявить о нарушении
На это произведение написаны 3 рецензии, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.