Дина Абилова переводы на украинский

Світ, який вибудувала Діна Абілова, приваблює незвичними образами і магічністю. Напевне душі багатьох закоханих знайдуть там притулок. Переклади – лише мале віконечко, щоб зазирнути до Нього.

БЕЗІМЕННА


Коли-небудь ти мене зрозумієш...
Мрії мої давно пішли у минуле, задерши подоли над калюжами сліз.
І вже не чує моє серце тихого шепоту Музи...
А я хотіла так багато і мало...
Мріяла написати геніальний роман. Народити гарну дитину.
Побачити квітучу сакуру і пригубити лондонського дощу...
Напевно жила всі ці роки бездумно. Йшла буднями, ніби босоніж по гравію.
Без поспіху.
І, здавалося, до щастя залишилося півкроку...
Смішно...
Знаєш, я не люблю свого сміху.
Любила його тільки тоді, коли він зароджувався жартами із твоїх вуст.
Немов та іскра від кремнієвих камінчиків.
А з іншими мій сміх схожий на іскри від леза ножа, що відлітають від точила...
Чомусь пригадалося, як ти одного разу сказав, що кохання – дике почуття.
Його не приручити. Коханню, щоб вижити, на диво, потрібна розлука.
Цікаво – правда це чи ні?
Моя викладачка музики завше любила повторювати, що закохані – це діти, які граються у дорослих...
Думаю, вона мала рацію.
Коли-небудь ти мене зрозумієш...
У мене не було вибору. Точніше вибір був нікчемний.
Життя без тебе чи смерть… поруч із тобою.
Страх – моя смерть. Страшно бачити тебе відстороненого. Тяжко не торкатися до рук твоїх.
Кожного разу, коли я бачу тебе на розі біля антикварного магазину, страх не випускає у повітря мій крик. Затуляє вуста своїми напівпрозорими долонями…
Не шукай мене. Не знайдеш.
Я поїду туди, де ніхто не знає моїх шкідливих звичок.
Де ніхто не відає, якого смаку мої сльози і не пам'ятає маленьких подвигів моїх.
Я поїду туди, де немає запаху маминих кофт і старих бабусиних тарілок у тріщинах.
Поїду в країну, де мій азіатський розріз очей викличе лише екзотичну цікавість.
Не більше.
Де ім’я моє вимовлятимуть із акцентом, і воно стане мені раптово чужим.
І тоді я відчую себе безіменною...
Я візьму з собою лише торбинку з висушеними пелюстками троянд, які ти колись дарував.
Коли ти будеш старий і хворий – одна я вбачатиму в тобі молодого і дужого.
Нехай ніколи не споглядатиму Лондона…
Але розповім якійсь письменниці-початківці, як боязко тебе кохала.
Вона трішечки додасть брехні й, може, напише геніальний роман…
Оригінал тут: http://www.proza.ru/2009/05/07/764


БРАТОВІ


Знаєш, брате, хто здатен тисячі разів померти й ожити? Книги.
Вони помирають на книжкових полицях, закривши свої «вуста», але оживають тої миті, коли до них торкаються руки людей.
Книга, залишена в кімнаті з трохи відкритим «ротом», дозволяє вітерцю гортати сторінки, і тільки побачить перед собою людські очі – починає розповідати, дивувати, відволікати від навколишнього світу. Змушує плакати, сміятися...
І... щось таки перевертає в житті свого «слухача» та «глядача».

Обкладинка книги – її вічний саркофаг, а тілесні сторінки живуть часом довше самих мумій.
Брате! Навіщо я вимазую цю невинну десть? Пишу тобі то про кохання, то про щастя...
Адже в мене є й інші справи мирські. Лежать дровітнею в кутку сумління.
Напевне тому й пишу, бо думки оповили голову, як жимолость.
У серці давно панує багатоголосся: причаїлися за кожною аортою страх, смуток, відчай і багато ще різних «голосів» владних.
Ти помітив, брате? У житті чимало відбувається такого, чого людина не очікує.
Від римування – до смерті. Душа людини – загайна річ. Що їй століття земне?
Поки Боги невсипно поглядають на дітей своїх грішних, ті тягнуться за часом та ще й докоряють собі за власні почуття.
І тільки горобинно-червоне небо на заході здається досконалою картиною отій душі, що розтерзана коханням і все шукає чогось барвистого, намальованого Богом.
Десь над полями царює суховій. А зовсім поруч – шарпається чиєсь серце, відбиває останній пульс.
Не шкодуй свого віку, розтраченого на кохання. Не шкодуй!
Бути семижильним і самотнім, то така, брате, нудьга...
Оригінал тут: http://www/proza.ru/2010/12/02/609


В УНІСОН ІЗ ДОЩЕМ

Як пояснити себе рідним?
Коли ти, немов травневий вітер, що спрагло увірвався до матових грудей, прикритих шовком. Увірвався через розстебнутого ґудзика і пізнав більше, ніж потрібно знати про чужих людей...
Калюжі розуміють це без пояснень. Вони боязко цілують сукні жінок, що квапляться на вокзал.

Як пояснити себе чужим?
Коли безпритульними вечірніми годинами відчуваєш свою душу недопитим вином кольору тьмяного золота з медовим ароматом. Вином, яке ненавмисно розлили п'яною рукою на сіру скатертину буднів. Тоді хочеться з ким-небудь поговорити про себе. І плакати в унісон із дощем.

Як пояснити себе – собі?
Хіба може твоє відображення у свічаді повідати тобі – чому в очах журба?
Може! Сказала б напевно крапелька фарби, що впала з пензеля на висихаюче полотно. Відображення розмовляє поглядом. Люстерко у свічаді – німий діалог людини із собою.

Коли я був дитиною – мені хотілося літати паперовим змієм. У юності я бачив себе мечем, котрий розтинає навіть повітря. А сьогодні – у годину зрілої молодості, яка зарозуміло поглядає вдалину, звідки незваним гостем зазвичай приходить старість – я бажаю бути кедровим стлаником. Щоб розлогими гілками своїми попереджати зсуви та стримувати селеві потоки. А потім, розімлілим у променях сонця, я хочу годувати насінням білок і глухарів...

Я дивлюся у свічадо і тихо шепочу:
«Летят года, как нам кажется, долго-долго и еле-еле. А ведь на самом деле жизнь человеческая словно дождь – всего лишь миг...»
Моє відображення повторює:
«Летять роки, як нам здається, довго-довго та ледве-ледве. Але ж насправді життя людське немов дощ – усього лише мить...»
Оригінал тут: http://www.proza.ru/2009/04/29/311

ДЕ-ЮРЕ*


Світлані Масловій

Навіть Євангелія сперечаються поміж собою. Не знаєш, хто був чеснішим – Лука чи Матвій. В одному із трьох імен волхвів (перший цар – Каспар, другий – Валтасар, третій – Мельхіор) ювелірний витає дух...
Скільки тисяч равликів віддали свої життя... заради пурпурного одягу?
Та й нині гине стільки тваринок божих на догоду людським понтам.
Прищувату шкіру не прикрасить пурпуровий прикид.
Якби ангели зважилися написати справжнє ім'я Бога, то вони вибрали би червоний рядочок у небі трохи вище спалахів громовиць...
Саме над блискавицями...
Імена псевдобогів – пишуть зазвичай на висоті слонячої спини.
М'який знак із ціпком теж ховається за псевдонімом дивного образу «Ы».
Дивовижа, так?
Відьми спадкові бувають. А пророків уроджених немає.
У Мухаммада померли всі сини.
Тільки дівчинки вижили...
Нас ніхто не вчив розв'язувати кармічні вузли.
Але лякають тим, що над аурою кожного нависає свій, неаркановий вузол. Зав’язаний туго та хитро...
Від астральних шлаків у аптеках не продають кухлі Есмарха.
Хі-хі!
(Цей рядок потрібно вилучити. То лише чергова мить натхнення.)
Хтось вважає, що коштовні камені на обручках рятують руки від зіпсуття.
Маячня!
У добрих руках не блокується енергія.
Добрими руками подають не тільки окраєць хліба, а й відкривають лінії життя свого для тих, хто готовий покохати.
Хіба можна очистити енергетичну засміченість...  розбитим яйцем у склянці води? Людина очищується сльозами каяття та щастя. Сльози – найчистіші серед вод.
Людським особинам заздрять великі водоспади.
Навіть Євангелія сперечаються поміж собою, що вже говорити про людей...
У прощення солодкий айвовий смак.
Усмішка щасливої жінки схожа на перевернуту арку.
Кляте минуле підгодовується комодним пилом.
Теперішнє – спритна прищіпка, яка вхопилася за хвіст дня, що наближається.
А в того дня менуетний  настрій – крок уперед, покружляли і знову крок уперед – раз, два, три...
Дослужилося сумління до жалю. Ліки від жару йому не допоможуть.
Віджита юність. Як оселедець на голові. Залишилося десяток літ на щастя. А все що було до сорока – начисто поголене. Із-за остраху, що воно виявиться суцільним гріхом.
Цокотіння секундної стрілки, неначе звук танкет.
Час ходить циферблатом однією ногою у дерев'яному взутті, а інші дві ноги ніби волочить за собою.
Ночами в ліжку кучерявиться брехня. Вимовляє поважно: «Де-юре»...
І поглядає на своє відображення у десятериковому штофі, і видає замість крапки нечестиве зітхання...

• Де-юре (лат. de jure) – згідно з правом.
• Оригінал тут:http://www.proza.ru/2011/04/08/1235

ДУРНА НЕВТІШНІСТЬ


Закриваю вікна темними портьєрами.
Ховаюся на часинку від себе, від сонця та від Бога...
Біль, як загублене щеня, що скиглить усередині. Остання мрія сказала – прощавай!
Душа без мрії – це бездітна мати, вона приречена доживати свій вік без захоплення.
А над містом повисли хмари нічні. Десь, трохи вище них розташовано, напевно, рай.
На чорному небесному папері шрифтом із хмар – текст і зорі замість розділових знаків.
Минуле, як ледачий флорист, збирає ікебану із висохлих снів і пробачень.
Життя – це пристань із причальними вежами, де кожен із нас не раб, а зодчий...
Зводимо тую будівлю «сьогодні» – «завтра» скріпляємо вірою, прикрашаємо благословеннями.
Називаю смуток, що подорослішав, малюком. Ночами він ворожить мені на сльозах.
Не забути тебе і вже не повернути...
Розлука зрешетила моє серце неминучістю.
Підводжу очі чорним олівцем, кличу весну перламутровим блиском на губах.
Валокординове повітря в кімнаті жартівливо маніжиться з поганою невтішністю...
Позолочені промені сонця знайдуть мене, що тоне в темряві, навіть за тисячі миль.
Бог посміхнеться, зауваживши, як пір’їнка, що вирвалася з його подушки, впаде на мою долоню.
Не знаю, де літала в минулих життях моя душа, але де б вона не блукала і коли, цей світ я сприймаю із посмішкою замріяного дервіша та з легким зітханням, як перед дощем...
Оригінал тут: http://www.proza.ru/2008/02/09/114

НЕДОТЕПА


Не хочу, щоб ти знав, як я живу. Без тебе.
Сміхом, як відточеним олівцем, вимальовую у повітрі безсилля.
Життя здається покинутим гаражем, у якому мрії вкрилися пилякою, ніби спущені шини.
Лише іноді пестить мою порослу страхом розгубленість золотаве, втішне почуття – недосяжне для людських рук, Сонце.
Гарні сни зрізаються лезом дзвінка – мені то видається якимись порціями мрій.
Мрій, які ковзають і втікають.
Не хочу, щоб ти знав, як я живу. Майже живу...
Дивно, що мені продовжують говорити компліменти.
Чарівні слова – для жіночої радості сезонні бювети. Душі ажур.
Випадковий подорожній у плацкартному вагоні стає другом моїм.
Тобою дарована іграшка замінює у відрядженнях подушку.
Я стала різкою та холоднокровною.
Суворіша з підлеглими. З керівництвом у вічному бою.
А з подругами балачки лише про погоду.
Не хочу, щоб ти знав, як я живу.
Замість того, щоб робити троянду навіть із помідора, я грію мікрохвильовкою суп, заморожений у минулому столітті.
Хтось думає, що я календарями ледачкувато повзу. А комусь здається моє життя суцільною викупленою звитягою.
Кохання – не довгожитель. Воно помирає раніше людини.
Так кажуть розчаровані серця.
Не вірю! Не вірю! Не вірю!
Не хочу, щоб ти знав, як я живу.
Сварюся із відображенням у свічаді. Сумую за тією, що була щасливою.
Я перетворилася на безпорадну недотепу.
А з тобою я вміла багато чого...
Відчувала себе рибою швидких вод.
Пливла звивистим руслом буднів. Ховалася від сильної течії болю за тобою, як за каменем. Наближалася до берегів щастя ранкової години...
Засинала від читання касид, що розвіюють смуток.
Кому тепер читаєш ти вірші Аша аль-Аша*?
І нехай живеш з іншою, і вона називає тебе «мій».
Не хочу, щоб ти знав, як я живу.
Якщо коли-небудь випадково зустрінемося, я буду сміятися і лукавити!
Щоб ти, поглянувши мені вслід, тихо мовив:
– Вона мала рацію. Вміє жити без мене і виглядає краще.
А я підморгну випадковому зустрічному та покваплюся геть...
Не хочу, щоб ти знав, як я живу.
Тобою ще живу...


• Аша аль-Аша – прізвисько арабського поета на ім’я Абу Басир Маймун ібн Кайс аль-Бакрі (до 570 – бл. 629).
• Оригінал тут: http://www.proza.ru/2009/01/13/773

ОБІЦЯНА НЕВІДОМІСТЬ


Над усе на світі мені хотілося б почуватися твоїм завтрашнім днем...
А поки що мені вдається бути лише частинкою дня вчорашнього...
І зовсім трохи цієї миті. Чому трішечки? Тому, що тої миті майже немає.
Поглянь, як рухається секундна стрілка. Ніби вказівка у руці вчителя, що кінчиком чіпає цифри. І крапки.
Не заклякнула жодного разу... щоб поснідати.
 Не стомилася, як подорожній. Під обридливе «Ать, два!» крокує тільки вперед.
Секундна стрілка – найвірніший вояка Армії часу.
Коли у снах своїх ти цілуєш плечі мої –  я раптово відчуваю тепло. Відчуваю, хоча самотня, замерзла цієї хвилини, бо ж упала ковдра на підлогу...
І тоді відступає холоднеча. Як ворог.
Твоя ніжність – то мій бакштаг* у морі почуттів.
Я не просто жінка. Для душі твоєї я – стезя.
Це чоловічим рукам потрібні скелі для доторків.
Скелі, з яких проростають, як дерева, руки. Пальці замість листочків!
А чоловічій душі потрібен шлях.
Я – путівець душі твоєї. Довгий, звивистий і не затоптаний.
Я – шлях душі твоєї до Бога. І до самого себе.
І не буде на тому шляху в тебе інших подорожніх, окрім кохання.
Наші зустрічі безтілесні виглядали набагато яскравішими – від тіл, що впали одне на одного, як дві ложки у висувну тумбочку.
Коли ти говориш мені слова кохання, я поглядаю на брудні цяточки світу сущого, як на коралі, злегка гойдаючись у човні з прозорим дном.
Бачу їх, та не торкаюся. Не засуджую інших. Перед дощами лише каюся...
Без тебе – щоночі... медитую. Ні, не мовчанням у позі лотоса.
А сльозами предвічно жіночими... Через дрібниці...
Прозоро-солоною фарбою замальоване біле, як папір, обличчя моє...
Вікові зморшки, неначе зім’яті краєчки листа... А мімічні – від сміху – лінії залишилися за ручкою, у котрої закінчилася паста.
Лише з тобою я дізналася, що бувають сльози щастя...
Великі сльози...
Я люблю твої глибини. Поверхні ж віддано на поталу іншим.
Я – дорога душі твоєї.
Чужу жінку не назвеш ти і півкроком.
Епізодичні люди у наших життях – форшлаги**.
Дрібні ноти, що записані перед нотою основною.
Люди, яких ми не полюбили, приречені. Приречені на безбарвність, якими б яскравими не були їхні шати.
Я – твоя жінка. Стезя твоєї душі.
А ти... Ти – не просто мій чоловік.
Для душі моєї ти – обіцяна невідомість...


* Курс вітрильника при попутно бічному вітрі.
** Мелодійна прикраса, що складається з одного додаткового звуку.
Оригінал тут: http://www.proza.ru/2010/12/08/1184


Смак вибачення

Ні. Я не буду виправдовувати дошкульні свої слова, що вручала голосом гордовитої ніжності твоєї. Вручала напередодні нової розлуки.
Але хочу, щоби знав ти: я не мала і ще сотні разів не матиму рації, бо моя позаштатна табельниця – ревність – кладе на підпис листа з галочками і... потирає руки.
І тоді мені хочеться спроквола піти до неба табірною ходою.
І відпустити вкрадену в канонів пристрасть свою – як того саврасого коня, що віддають замість боргу.
Біль від ревнощів занадто громіздкий.
Тобі, напевно, не зрозуміти.
У кожній сварці дикість моя нехитра – проривається через страх тебе втратити.
Я кохаю тебе.
І навіть у неправоті своїй – я справдешна!
Глінтвейним смаком вибачення твого захмеліла. Віриш?
Життя готова за тебе віддати.
Оригінал тут: http://www.proza.ru/201103/21/1257


ЯКБИ ЗНАВ ТИ


Якби знав ти, скільки часу я чекала тебе у своє життя...
Роки помножити на дні. Дні – на години. Години – на хвилини, а ті – на секунди. Це вже мільйони миттєвостей...
Якби знав ти, скільки часу я чекала тебе у своє життя...
Ти би погладив відволожений лаглінь* мого терпіння, яким я намагалася виміряти швидкість очікування кохання.
Передбачував би мої затемнення, не закриваючи вікон, через які зябрами дихає вітер...
Якби знав ти, скільки часу я чекала тебе у своє життя...
Ти би потішив повелительку душі – совість, щоб вона не згубила мого єства.
Через її здивований погляд часом я відвертаю своє обличчя від щастя...
Якби знав ти, скільки часу я чекала тебе у своє життя...
Ти заготовив би для мене наперед сто тисяч пробачень.
За помилки, зиґзаґом прошиті, що виконують роль вантажу.
За підгинання шифонових складок душі моєї.
Якби знав ти, скільки часу я чекала тебе у своє життя...
Повірив би у мовчання пустель і кожному слову кохання мого.
Навіть якщо слово просякнуте порохом, сказав би «Амінь!»
Ти простив би мені неправду, що теплом віддає, як вігоневе руно.
Пробачив би тремтіння, з яким я хапалася за ніж, щоби вдарила козирем помста...
Якби знав ти, скільки часу я чекала тебе у своє життя!
Вибачив би мої волаючі шрами, які підкидають мені страшні спогади, гіркі, як полин.
Якби знав ти, скільки часу я чекала тебе у своє життя...
Зрозумів би слабкість мого зависання так же легко, як простоту гіперболи.
І пошкодував би сам, що так довго  в моєму житті не було тебе...
Якби знав ти, скільки часу я чекала тебе у своє життя...
Ти, я впевнена, не пожалів би молитви за мої падіння...
І, цілуючи лінії зморшок біля очей моїх, переконав би мене, таку недосконалу, що я вродливіша за всіх богинь.
Якби знав ти, скільки часу я чекала тебе у своє життя...
Вибачив би мені невдачі, яких не злічити... І пробачив, що я – невідомо хто...
Ім'я моє не було порятунком нікому, лише маячило таким загубленим душам, як моя, щоб на мить стати ближче...
Якби знав ти, скільки часу я чекала тебе у своє життя...
Пробачив би мої нікчемні видіння, закупорені одкровення перед ликом ночі та навмисне забуття у напівсні...
Якби знав ти, скільки часу я чекала тебе у своє життя...
Читав би листи мої, як читають барвами ікони, коли стоять перед святинями.
Не очима, а хвилюванням.
У мене одне тільки життя. І прожитий мною час, на жаль, не оббіжу.
Я кохаю тебе.
Чекати рідненького, другого так довго – я вже не зможу...


• Лаглінь – тонка мотузка, до якої чіпляють лаг.
• Оригінал тут: http://www.proza.ru/2010/12/02/786

                НЕ   СУПЕРНИЦЯ


Нікому я не суперниця. Ані дружині того чоловіка, що говорить мені слова кохання.
Ані подрузі, у якої приятель проводжав мене вчора до таксі апельсинового кольору.
Ні колезі, що хвилюється та не спить другу добу, благаючи всіх богів отримати змінну посаду керівника фінансового відділу.
Ні тим більше рудій незнайомці, що міцно вхопила за руку хлопця, який підморгнув мені просто так...
Нікому я не суперниця...
Ані безсонню своєму чи сльозам чужим, ані усмішці неба – веселці.
У такої посмішки сім помад. У мене лишень одна улюблена – вишнева...
Нікому я не суперниця...
Ні дівчинці народженій, ні померлій бабусі.
Ані коханій, яку зустрічають, ані немилій, яку проводжають.
Ні впалому птаху з підстреленим крилом.
Ні листю, що злетіло за вітром.
Нікому я не суперниця...
Ані вагітній красуні, ані матері, що годує грудьми.
Ні дівчині, що співає зі сцени, ні балерині, що танцює.
Нічого не бажаю відбирати у посестер планети.
Не буду нічого доводити дочкам загальної матері – Життя.
Лише зустріну гідно – своє.
Час або красу, похвалу або докори.
Я – суперниця тільки собі...

Оригінал тут: http://www.proza.ru/2010/11/16/1367


Рецензии
Это - ГЕНИАЛЬНАЯ ЖЕНЩИНА! Петро! - читать Её - насладждение из наслаждений.
Читать Твои переводы Её стихов - двойное...
Низко кланяюсь ПОЭТАМ и их славным ПЕРЕВОДЧИКАМ!
Дай Бог - ЖИВЫ БУДУТ! - и стихи в нас и мы сами в них!
Спасибо за Дину, Петро!
Она звучит на украинском просто ДИВНО! ДИВНО! - Ей этот язык, как и грузинский, как и таджикский, как и турецкий, как и армянский, как и другие - К ЛИЦУ! У ЛИЦУ! - Поэзия Божественна! вне времён и стран, эпох и границ!
По мосткам понимания идут читающие - на другом языке - ДРУГУЮ ДУШУ!
Так я один тут? - первый и единственный отозвавшийся на такие чудесные творения таких талантов: Дины и Петро? - что ж, тем больше я уверен в том, что ваши дела, ваши слова - не расхожее, а кирпичики в Храме Любви! Который из нашего молчания.
Но за заборами молитв - ПРОРЫВЫ СТИХОВ. Одна из таких ТВОРЧЕСКИХ ЛАВИН - Дина!
Пусть! - уже много и много, много и много - сказано Ей!
Пусть! Пусть! - скажется ЕЩЁ И ЕЩЁ! ЕЩЁ И ЕЩЁ!
Это - ГЕНИАЛЬНАЯ ЖЕНЩИНА! Петро! - читать Её - насладждение из наслаждений.



Артём Киракосов   20.11.2011 07:34     Заявить о нарушении
О да, Артем!
Совершенно согласен. Знаешь, никогда до этого не занимался переводами. А тут ТАКАЯ образность! В маленьких произведениях сконденсирована колоссальная гамма чувств . Там невысказанная столетиями, нерастраченная нежность женщин Востока. Там звучит завораживающая мелодия:
--Я кохаю тебе!
И каждый, от прыщеватого юнца и до седовласого старика примеряет ее к себе...
Пэтому захотелось услышать эти чудесные творения и на родном языке. Именно услышать. А когда зазвучало...
Признаюсь, что радовался и был счастлив больше чем от удачного собсвенного.
Остается пожелать и Дине И Тебе, Артем этих творческих лавин.
Спасибо за душевные порывы.

Петро Домаха   20.11.2011 16:23   Заявить о нарушении