Елена Забелина Пустые белые страницы перевод на ук

 ПОРОЖНІ   БІЛІ   СТОРІНКИ

Єлена Забєліна
Оригінал тут: http://www.proza.ru/2011/05/14/1263


Поема в прозі у 4-х частинах

1. Неонові письмена

    Я виросла в квартирі, де стіни були викладені цеглинками із книг. Прочитала майже все і вдосталь надихалася книжковим пилом. Батько потурав мені в усьому, полював за апельсинами, які у Свердловську були дефіцитом. І все ж  дечого життєво необхідного я не мала. Велосипеда, наприклад. Учений чоловік, а не здогадувався, що дитині, окрім читання,  потрібно крутити педалі й стрибати... дахами гаражів.
     Батьки розлучилися, коли мені було шість. Мама пішла, а я залишилася з татком і бабусею. Будні я проводила вдома, а на вихідні мама брала до себе. Мені в голову не приходило когось  із них звинувачувати. Кожен по-своєму мав рацію. Зате мене саму роздирало почуття незаслуженої провини – перед батьком, коли була у матінки, і перед мамою, коли була із татом. Цей наскрізний біль посилювався у свята, оскільки доводилося робити свідомий несправедливий вибір на чиюсь користь. Адже не могла розділити себе на дві рівні частини, як шмат м'яса на дошці.
    До слів, як живих істот, я ставилася ніжно ще з дитинства. Усі літери уявлялися мені кольоровими. «Л» була біла, як лід, «в» – кольору малахітового моху, «і» – червона мерехтлива журавлина, «б» – синя, «с» – сонячна, жовта. Були і сіренькі мишки: «т», «г», «у», «ч». Короткі слова фарбувалися в колір першої літери – сир, сонце, сіно (або ж літера, з якої розпочиналося слово, забарвлювалася позначуваним предметом). А довгі переливалися всіма барвами веселки – екслібрис, листопад, благословення.
    Орфографічних помилок я не робила – адже написання кольорового слова не можна забути. Але стати філологом не хотіла. Філологи у своїх штучних конструкціях, як у мишоловці, умертвляють слово. Закатруплюють, немов натуралісти, які, не замислюючись, препарують тварин. Із гуманітарних дисциплін я вибрала, мабуть, найбільш піднесену – філософію. Після занять сиділа у міській бібліотеці – замість того, щоб тусуватися з однокурсниками. І йшла додому одна, вражена текстами Сартра та Камю.
    Уже тоді я навчилася легко впадати в нечутливість, у запаморочливу невагомість. Коли не відчуваєш під собою ані ніг, ні землі. Неначе від тебе лишився тільки погляд;  фіксує будинки, що полиняли, дерева з блідими вітами і лункі сліди на свіжому снігу. Або неонове травневе листя – письмена, що світяться та линуть за вітром. Линуть у небі під спів скрипкового смичка.
    Напевне, це було натхнення, тобто бажання писати. Бажання, не більше. Неонові письмена горіли у мене перед очима вдень і вночі – яскравіше не буває, – але я їх не могла ні прочитати, ні відтворити. Мені не було про що писати – я, власне, ще толком не жила. А розпочати жити для мене означало, як мінімум, стати жінкою.

2. Гра стакато

    Проте у моєму випадку позбутися невинності виявилося досить складним творчим завданням. Я була дівчиною із тонким обличчям, як висловився набагато пізніше любитель моєї зовнішності.  Обличчям непомітним і не надто правильним, додам від себе. І тому не дуже приваблювала однолітків легкокрилих, що всідалися на яскраві квіти.
    Усе змінилося  одного літнього вечора в Ялті. З двома подругами ми замовили столик у ресторані в надії завести знайомства. До нас підкотив тридцятирічний капітан у прохолодному білому кітелі і вибрав із трьох мене. Ніжна блондинка і вогняно-руда неабияк здивувалися, адже в школі увага хлопчаків діставалася переважно їм.
    Ми з капітаном гуляли до ранку і безпечно цілувалися. Він показав мені свій корабель із набережної, а на світанку провів на квартиру, яку винаймав. Не зачепив навіть пальцем і, напевно, проклинав згаяний вечір.
    З тих пір я чомусь стала для чоловіків вельми принадним об’єктом, хоча ніхто не знав про капітана.  Але все одно пройти ініціацію ніяк не вдавалося. То батьки  приятеля раптом поверталися з дачі. То моя мама, зібравшись їхати, змінювала плани. І все-таки причина крилася не в тому, що не могла усамітнитися. Насправді мені не подобалися чужі запахи: ні прісні молочні, ні кислуваті, ні пряні. Я не замислювалася чому, але керувалася древнім інстинктом. Варто було мені понюхати кандидата на роль Першого, як будь-яке бажання вступати із ним у близькість пропадало.
    Врешті-решт, це сталося з тим, хто невдовзі став моїм коханим чоловіком. Так, я знайшла його за запахом. Хоча мені подобався і його тривожний голос, особливо коли він співав, і його безадресна, легка іронія. А ще те, як він рухався назустріч – кінь-іноходець, що майже не торкає копитами землю. Та головне, від нього віяло чимось здоровим, молодим і дуже привабливо-тваринним. Усе це примиряло із його нечесаною рок-н-рольною гривою і табуном приятелів, озброєних гітарами наперевіс. Та й багато з чим іще.
    У нас народилася донька. Яскравих баночок з дитячим харчуванням тоді  не було, тому довелося самій готувати ніжне суфле, товкти пюре з овочів. Робила я все це з радістю, бо не поділяю властиву багатьом творчим натурам зневагу до побуту.
    Але життя набувало надто швидкого темпу.  Перетворювалося на нервову гру стакато: цокнути  клавішами і негайно ж відсмикнути руку. Нагромадження справ,  розмови, як осколки, миготіння предметів, іскри сварок – усе це заглушило мелодію того смичка. Згасли неонові письмена. Дні та години переставали мені належати.

3. Порожні білі сторінки

    Увесь цей час я працювала своїм улюбленим інструментом – словом. Щоправда, використовувала цей інструмент не за прямим призначенням. Я правила у видавництві чужі тексти – замість того щоб писати свої.
    Є люди з абсолютним музичним слухом. А мені Бог подарував слух на слова. І коли їх перекручують або ж будують  потворні фрази, я відчуваю щось на кшталт болю. Подібно до музиканта, що чує фальш. Окрім роздратування від постійного
копирсання в чужих словесних купах, мене не полишало почуття власної провини. Як у дитинстві. Тільки тепер воно здавалося заслуженим. Так, я намагалася усе встигнути й бездоганно виконувати свої обов’язки – родинні та ділові. Нехтувала ж головним, заради чого прийшла в цей підмісячний світ. І відчувала трепет, як солдат, що ухиляється від виконання військового обов'язку.
    Одного разу я надала професійну послугу своєму колишньому однокурсникові, котрий давно облишив філософію, – відредагувала книжку, яка принесла йому прибуток. Взагалі-то він за допомогою стільникового телефону, небаченої іграшки на
той час, рухав потяги країною чи то з металом, чи то з деревом. Але поміж справами видавав перекладні детективи. На 8 березня  він заплатив мені щедрий гонорар і запросив нас із чоловіком у гості.
    Ми опинилися в тільки що відремонтованій, обставленій з голочки квартирі. Там новим було усе – від кімнатних рослин, меблів і дверних ручок до книг із незайманими палітурками. Серед гостей переважали цілеспрямовані чоловіки - квадратні шафи у двостулкових костюмах і жінки, доглянуті, як садові квіти.
    Господар, що колись захоплювався античною філософією, перефразував відомий вислів стародавнього грека Протагора:
     – Для чоловіка міра всіх речей – жінка. П'ю за чарівних дам!
Нам, дівчатам, звичайно, приємно було це чути. Але я подумала тоді, що не зможу щиро відповісти тим же. Промовити, що для мене чоловік – міра всіх речей.
    У цій вітальні з імітаційним каміном погляд мій притягували тільки стіни, обклеєні білими шпалерами. Якби мала такі стіни, то не змогла б утриматися і писала б на них слова. І тут, у чужій квартирі, я боролася зі спокусою вхопити олівця, а ще краще чорного вуглика з уявного каміна, і густо поцяткувати  письменами шпалери.
    З тих пір мені стали усюди ввижатися порожні білі сторінки:  то засніжені прямокутники газонів; то білі простирадла, якими я застеляла шлюбне ложе; або сніжний наст, що плавився й набував у березні яскравості лискучого аркуша.
    Ішов 1992 рік. Наше видавництво благополучно розвалилося, і мені більше не потрібно було поспішати на роботу до дев'ятої. Сльотавого весняного дня я взяла символічний розрахунок і трудову книжку та й пішла додому пішки. Уздовж тротуару на землі ще тримався сніг – обвітрені сірі сторінки. Я йшла і думала: скоро вони звурдяться, зникнуть без сліду. А я так і не залишила на них жодного слова...

4. Тільки залиш сліди

   Минуло ще півроку. Я зібралася змінити професію – стати психотерапевтом. Для цього мені потрібно було лише трохи довчитися. Завела нечисленну «практику» серед знайомих, котрі цінували моє вміння служити екраном, на який можна проектувати свої проблеми.
    Одного разу чекала «пацієнта», чоловіка моєї подруги. Ту непокоїло, що благовірний сидить за комп'ютером ледь не цілу добу, майже не спить, відмовляється від прогулянок і навіть від їжі.
    Андрій запізнювався. Я підійшла до вікна. Похмурий, безсонячний день спадав до вечора. Здавався таким, що не вдався. Оголилися дерева у сквері, і листя завмерло на висохлій землі. Ніхто не любить ці дні – глухий коричневий пейзаж. А мені легко в таких осінніх сутінках: можна побути собою, розсіяною та хиткою. Бути світлом, яке імжить з попелястого неба, й ухилятися від нагальних потреб дня, що висвічуються в моїх  мізках, як текст неонової реклами.
    Коли Андрій прийшов, ми з ним ні слова не сказали про причину його візиту. Мені навіть здалося, що його дружина жене хвилю намарно. Тим часом смужки неба поміж хмарами увібралися в прозоро-червоний колір, що нагадував сироп від присипаної цукром полуниці.
Андрій сказав, дивлячись у вікно:
– Тут роздільна здатність 1200 крапок.
–  Про що ти?
–  Про якість відтворення кольору, звичайно...
    Через тиждень я дізналася від дружини, що він потрапив до божевільні. Виходить, кожен має займатися своєю справою: хтось – лікувати невротиків, а хтось – писати на чистому аркуші слова.
    І тоді ж мені приснився страшний сон. Я прямувала лікарняним коридором серед оголених лілових тіл. Збоку відчинилися двері, і я потрапила в приміщення, де стіни були облицьовані змертвілими білими кахлями аж до стелі. Величезного розміру серце ледь пульсувало на столі, застеленому клейонкою. Сині судини-шланги звисали на підлогу. Мені видали насоса, і я стала накачувати хворе серце яскраво-червоною кров'ю, що гула.
    У ту ніч більше не заснула. Поруч мирно плавав у підводних лабіринтах сну чоловік. А я  залишалася на поверхні серед нічних предметів, кімнатних речей. Не мала сил зануритися.
    На ранок випав пробний сніг. Із повітря спліталося мереживо й осідало на траві. Газони перетворювалися на білі сторінки. Поки що  порожні. Тільки залиш сліди...
Я завела комп'ютер, відкрила новий файл і стала набивати слова. Не придумувала їх.
Я їх читала, як читають ноти на  невидимому нікому листі.

1995 - 2011


Рецензии
Добрый день, Петро.

1. "Закатруплюють" - не нашла в словаре, и поэтому не поняла смысла.
2. "скоро вони звурдяться" - "звурдяться" - непонятно.

Красивый рассказ, музыкально-поэтический.

Ляксандра Зпад Барысава   12.11.2013 11:45     Заявить о нарушении
Доброго дня Ляксандро!
"Катрупити" "закатрупити" -- значит убить, лишить жизни.
"Звурдитися" -- превратиться в творог. У нас говорят: "Звурдився, як скипіле молоко"
Дуже дякую за увагу й теплі слова!

Петро Домаха   13.11.2013 14:13   Заявить о нарушении
И вам спасибо за пояснения. Как-нибудь что-нибудь ещё почитаю. Уже немножко легче читалось.

Ляксандра Зпад Барысава   13.11.2013 14:20   Заявить о нарушении
На это произведение написаны 2 рецензии, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.