Movimento violento

                Movimento  violento*

     Два спорожнілі шикарні автобуси й почесний ескорт мотоциклістів гучно, протяжно засигналили на прощання і вирушили геть від вокзалу. Привезені вишикувалися на пероні. Русяві, веселі, злегка збуджені, молоді, дужі, вродливі, пишногруді. Півсотні жіночих тіл. Усі як на підбір. Капела бандуристок. Відспівалося, відігралося, відзвучало. Пальці не болять, нігті уже не кривавлять.

     Біля кожної десяти кілограмова концертна бандура в чохлі - прихилилася до лівого пружного стегна. Попереду - валіза, у котру дбайливо складено  національні костюми (червоні чобітки, вишивані сорочки, корсетки, плахти та яскраві віночки із барвистими стрічками). А правою рукою кожна тримає закручені трубами, загорнуті в прозору плівку куплені килими.

     Труба - молодиця чи дівка - валіза - бандура. І знову - труба - молодиця - валіза - бандура…
     Місцевий люд - випадкові перехожі, бомжі, працівники залізниці й подорожні - сипонули на перон споглядати цей парад. У парубків, чоловіків і навіть дідів від побаченого білотілого, світловолосого десанту щось перевернулося в мізках, щось збунтувалося у хромосомному наборі, у генній пам’яті. Воно змушувало жадібно пити цю красу.
     Містечко водночас ніби скинуло 482-річний спадок-тягар чорної османщини. У цю мить на пероні домінували й щедро розліталися навсебіч слов’янські русяві гени. Тремтіння ніздрів, приглушений стогін-віддих, облизування губ і невимовний душевний трепет. Чоловічі погляди сканували, пронизували солодкі горбочки й підвищення, ковзали до запаморочливих западинок і увігнутостей на жіночих фігурах…

     Тут варто заспокоїтися, перевести дух і окреслити ще дві фігури на пероні - чоловічі. Контрабасиста і… ну того, хто б’є в бубон. Перший таки піддався колективному закупівельному безуму і, соромлячись, запхав килима до міцного футляра від музичного інструменту. Оголений контрабас тепер присоромлено ховався в затінку під велетнем-платаном.
     Зате той, хто б’є в бубон, почувався невимушено та впевнено. У лівій руці - бубон у чохлі, огорнутий концертним убранням, щоб не звучав. А права рука тримала валізу, заповнену доверху коньячними пляшками.
 
     «Чарівний напій п’ятирічної витримки, духмяна вода життя, котрої вистачить на всю дорогу додому. Вистачить з головою, навіть якщо споживати  із крейсерською швидкістю 300 грамів на годину». Тішився такими думками і мугикав про себе почутого віршика:
      Щастието е много близко
     Коняк е  - българска «Плиска».
     Потяг мав ось-ось з’явитися. І тут оголосили, що він прибуде аж на третю колію. Зненацька, як обухом по голові.

     Розпочався хаотичний активний рух. Один вузенький місточок через рейки швидко переповнився людьми. Бандури залишилися на пероні. Кожна капелянка волочила чи несла передусім дефіцитний килим. Шурхотіння й обдирання целофанової плівки шпалами, тіснява біля двох останніх вагонів, крики.

     Перший стоп-кран зірвала керівничка делегації, коли ще тільки половина валіз запхалася до вагонів. Бандури сумовито чекали своєї черги.

     Місцевих роззяв-глядачів надзвичайно потішала картина раптового жіночого перетворення на… мурашник. Розпашілі обличчя, розбігані очі, розтулені вуста та розгойдані перса, які ось-ось випурхнуть із насиджених гнізд. І тільки дві руки у кожної.

     Ота центрова, найдужча серед тріо бандуристок, ухопила три музичних інструменти відразу й тягла за собою. Кожний струс від шпал glissando** прокочувався бандурами. Вони обурено рокотали в чохлах, ритмічно відгукувалися низьким контральто басових струн.

     Здається, цієї хвилини зірвався стоп-кран в іншому вагоні.
     Диспетчер залізниці трусив наелектризованим волоссям на голові, котре нагадувало зачіски індіанських племен Омаха і Канза, та несамовито верещав до машиніста локомотива через мікрофон. Потім пожбурив його, вискочив на перон. Мчав із якимось кенгурячим пострибом, обминаючи людей у натовпі. Зупинився захеканий біля локомотива.

     -Хайде де! Бързо напред! Нека коне! (давай, швидко вперед, випускай коней)

Грізно розмахував кулаками, оброслими чорним волоссям, і викрикував реліктову лайку староболгарською мовою…
Нарешті потяг рушив. Поволі розганявся, хоча машиніст витискував усе можливе. Розбудив тягові руховики й кидав на колеса усі наявні 6714 конячок.

     А позаду, зі свистом, ревінням сирен та іскрами з-під коліс, наближався інший потяг. Відстань невблаганно скорочувалася. Їхні швидкості неквапно вирівнювалися. Натовп злякано завмер на пероні. І там, аж за його краєм, цей другий таки дав легкого стусана чи, точніше, копняка першому. І тільки потім зупинився.

      Від струсу й миттєвого прискорення полетіли додолу склянки для чаю у провідниць. Із верхніх полиць падали бандури. Вони наповнювали плацкартні вагони 65-струнним хроматичним п’ятиоктавним вибухом звуків. Какофонія, хаос…

     Лемент, жіночі зойки від брутального струшування тіл. Розкидані речі, забиті кінцівки й повне сум’яття.
     І коли вже здавалося, що какофонія майже ущухла, вагоном полетіло одиноке несамовите волання того, хто б’є в бубон. Напевне, так може ревіти олень, прострелений навиліт, під час осіннього гону. Чоловік щойно приніс дві уцілілі склянки, котрі знайшов у провідниці. Тримав у руках і розпачливо втупився у валізу, розчавлену бандурою.
    Вода життя стрімко розтікалася рудою калюжею.
 
     - Но щастието беше близо…     (а щастя було близьке)

     Вагон заполонили аромати дубової діжечки. Голий контрабас, кинутий напризволяще, відчахнувся від кутка де стояв, зробив пірует на гострій ніжці і смачно гепнувся в калюжу. У коньячних випарах прозвучав останній басовий акорд МІ-ЛЯ-РЕ-СОЛЬ. Прозвучав pomposo*** і вдоволено.
     Це фінальне звучання начебто завершило обмін культур двох дружніх народів і двох містечок-побратимів - Велико - Тирново та Полтави.

     Але… Але в коридорах вагонів лежали, міцно загорнуті, вагомі контраргументи. Вони стверджували, що такий обмін - нескінченний, що він триватиме.
Килими…  Адже вони увібрали в себе тисячолітню культуру цього краю. Надзвичайна палітра кольорів, дивовижні форми гірських вершин, співочі птахи - усе на килимах. Там украплені  тумани й роси гірських полонин. Там відсвічують квіти альпійських луків і золоте руно місцевих овечок. Нарешті, там тепло жіночих рук, які поселили ледь не на кожному килимі символ богині плодючості - Каракачку…

     Скоро килими розсупоняться, розправлять спини. І будуть тішити око чи гріти босі ноги полтавців. Та й не один десяток літ і не одне покоління.


     Movimento violento*  (з італійської) - шалений, брутально вимушений, насильницький рух.
     Glissando**  (з італійської) - музичний термін:  дуже швидкий і зв’язаний, ступінчатий мелодійний рух.
     Pomposo***  ( з італійської) - у музиці ; величний, пишний, розкішний звук.
    


Рецензии
Чудово написано, що тут скажеш...З Великоднем Вас, Петре! Смачної паски.

Галина Пагутяк   03.05.2013 20:12     Заявить о нарушении
Сердечно дякую, Галино!
Хай пасочка у пічці не згорає...
Світлих днів, добра і злагоди.
З Великоднем!

Петро Домаха   03.05.2013 23:02   Заявить о нарушении
На это произведение написано 5 рецензий, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.