Розпаровані шкарпетки
Ганя навідувалася в рідну Ворохту двічі на рік – на зимові та літні канікули, примудрялася жити на одну стипендію, на всі випадки життя надягала одні джинси, мала дві змінні блузки, одного всесезонного товстенного светра з овечої вовни та одну пару взуття на сезон.
У гуртожитку Ганя не почувала себе Попелюшкою. Вона дивилася на світ, немовби трішечки згори, але не з погордою, а якоюсь вродженою філософічністю, яка, втім, не заважала їй дивуватися цьому світу. А ще Ганя мала напохваті три горіхові слівця: «Никорак», «весілє» – саме так, з наголосом на останньому складі, та особливе пружне, схоже на стрибкий мячик «йохайди». Тільки не здумайте собі, що Ганя була схожа на Еллочку-людожерку. Насправді ж, вона була улюбленою студенткою професора Вендзелівського. У нього ж улюбеними студентами могли бути лишень винятково обдаровані особи, здатні запамятати від титульної сторінки й до останнього рядка вихідних даних як мінімум п"ять нагрубезніших словників слов"янських мов та діалектів. На четвертому курсі словниковий запас Гані вже досягнув необхідного професорського мінімуму.
Никорак – це було прізвище односельця Гані – хлопця, якого вона кохала з п"ятого класу й до п"ятого курсу, а може, й довше – про це історія поки що замовчує. Відомо мені лишень те, що Никорак працював у місцевому колгоспі механізатором широкого профілю і заочно навчався у виші.
Весілє – це була цілковито здійсненна Ганина мрія про Никорака.
Йохайди – усе решта, що викликало у Гані подив, захват та розчарування.
Никорак писав Гані листи, в яких вона червоним виправляла орфографічні помилки і відсилала назад, обіцяючи влаштувати коханому екзаменаційний диктант, як тільки прийде час готувати весілє. Вживання слів «Никорак» та «весілє» відбувалося переважно один раз на тиждень, коли від нареченого Гані приходив черговий лист. «Йохайди» було ходовішим.
Але найбільш потужно воно прозвучало у Ганиному виконанні одного зимового вечора, коли моя сусідка по кімнаті повернулася із зимових ворохтянських вакацій і привезла на замовлення професора Вендзелівського витвір гуцульського мистецтва – волохатий райдужно пофарбований ліжник.
Кинувши під стіл худорляву дорожню валізку, Ганя по-родинному втішено пригорнула до грудей опасистий сувій у мішковині.
-Оце, ліжничку, поїдемо зараз до Вендзелівського. Уявляєте, дівчата, я - в професора!.. Та йохайди! – Ганине захоплення не вміщалося в тісній гуртожитській кімнаті. – Еге ж, треба шкарпетки знайти, бо ноги закоцюбнуть.
Шкарпеток у Гані було чимало, та всі різні, розпаровані. Ганя замислилася, як вийти з ситуації – щоб і ноги не обморозити на січневій холоднечі, і перед професором не осоромитися. Вирішила, що однотонні – це краще, елегантніше, аніж строкаті. Влаштували її чорна й червона. Впевнено засунула ноги в чоботи:
-Зрештою, не на весілє збираюся, - самозаспокоїлася.
Мілочка всміхнулася ущипливо:
-А може, візьмеш мої, ондечки на батереї висохли...
-Та йохайди, обійдуся. З тими професорами – чистий клопіт. Тут головне – аби ногам було тепло.
...Збігло чотири години. Ми з Мілочкою саме готувалися до сну і перемовлялися, що за такий час в Ужгороді можна було оббігати вже всіх професорів, головне – аби ліжників на всіх стачило. Аж тут двері відчайдушно розчахнулися, Ганя просто в пальто впала на крайнє ліжко.
-Й-й-й-йох-хай-ддди!!! Та стягніть же з мене чоботи!
Ми з Мілочкою потягли кожна за чоботу, з яких вигулькнули Ганині багатостраждальні ніжки. Пальці на них позагиналися до стопи і посиніли. Шкарпеток на ногах не було. Сеанс масажу ніг у чотири руки супроводжувався Ганиною розповіддю.
-Ну, а що собі думаєте, йохайди?! Професор же. Запросив до покоїв. Заходьте, Ганю, заходьте, будемо вечеряти. А там стіл накритий, як на весілє. Дружина в нього гостинна. Ось вам, Ганю, капці – під самі ноги кладе. Радію: гаразд, що світло в передпокої слабеньке, на стіні манюнє бра блимає, господарі на якусь мить саму мене залишили. Скинула чоботи і заразом шкарпетки. Заштовхала їх у носи чобіт, та й по всьому. Наїлася делікатесів за професорським столом. Це, скажу вам, навіть і не весілє у Ворохті, йохайди.
-Ганю, а чому так довго? Ти ж могла години дві тому повернутися? – питаю.
-Ти що думаєш, до професора – це як до Никорака на побачення?! Це у мене з Никораком розмова лаконічна, як визначення в тлумачному словнику: «Любиш?» - «Та кохаю ще» - «Ну, то дивись мені, йохайди». А в професора... Ой, дівчата, я мліла від спілкування з ним! Це ж... Це ж... Йохайди, як він розповідав про «Обратный словарь русского языка», що купив його днями в «Кобзарі». Тре буде й собі купити. А що? Дешево. Ціна п"яти пар шкарпеток – що там тієї зими! А потім його дружина розпитувала мене, як ліжники робляться. Я їй і про кросна, і про бердо, й про валило, і про лівкі нитки... А вона з того так дивувалася, каже, й слів таких не чула. Та якби я була професоровою дружиною, то вивчила б усі діалекти: моравські, сербо-лужицькі, архангельські, бойківські, подільські, та хоч би й новгородсько-псковські – які треба.
-Найкраща жінка для професора – та, яка вміє стіл сервірувати, - вердикт Мілочки, як завжди, був обмежений, однак перевірений особистим досвідом, професорів вона вряди-годи відвідувала у випадках залікових негараздів.
-Та, ні, Міло, дружина в нього освічена, математиком працює в школі, це тобі не ворохтянська бабця. І знаєте, так щиро дивується, як чогось не знає. Ну, геть на мене схожа, йохайди. Правда, стіл я так не розцифрую, в селі ж бо все по-простому.
Ганя помалу приходила до тями.
-Та не тягни, давай же фінал, - нетерпляче попросила я.
-Атож. Фінал. Фінал ти бачиш, - показала на рожевіючі, оживаючі пальці. – А до того треба було ще взутися. А тут, наче навмисно, і професор, і дружина стоять наді мною в передпокої. Професор пуфика присунув: сідайте, Ганю, щоб взуватися було зручно. А яке там зручно, коли я не знаю, як витягнути шкарпетки з носаків, щоб це непомітно було. Скоцюрбила пальці та й засунула якось. А чортові шкарпетки займають чи не півчобота. Підвелася заледве з пуфика. Стою. Хилитаюся, як на котурнах. Втішаю себе: вийду, то в дворі перевзуюся. А професор – шляхетний же чоловік, не Никорак мій, каже: ви, Ганю, не перживайте, я вас проведу на автобусну зупинку, на площу Корятовича. Та йохайди, як же я додибаю до Корятовича – це ж півкілометра!!! А там ще з гірки спускатися, а в пальці наче штирі якийсь дідько вгвинчує. Я вже не кажу про те, що автобуса чекали ми з Вендзелівським добрих сорок хвилин. Пропоную: ви б, може, йшли, професоре, я сама почекаю. А тим часом оглядаюся, чи багато на площі людей, аби не бачили, як я перевзуватися буду. А рейс останній, народу – прірва, і все наші, гуртожитські, до кінцевої. Ну, нічого, думаю, в автобусі, як водій вимкне світло під час руху, витягну я ті шкарпетки з чобіт та в кишеню засуну. Щоб бодай на свою Голгофу - БАМ дошкандибати.
-Вдалося? – запитую.
-Ага. Засунь руку в чобіт.
І я витягла з чобота червону шкарпетку.
... Наступного дня Вендзелівський, збираючись додому, шукав свого, підбитого хутром плаща.
-Та он же висить той, у якому ви вранці прийшли, - підказала йому вірна помічниця Ганя, що разом з професором укладала того дня картотеку зі свіжих діалектних слівець, записаних нею у Ворохті.
Вендзелівський зі здивуванням оглядав плащ. Надягнув його, той виявився явно затісним у плечах і короткуватим.
-Це ж треба, помилково вранці жінчин плащ зняв з вішака.
Йти додому професорові довелося в жіночій одежі. Був білий день. Але професор не комплексував, як Ганя зі шкарпетками.
Приятелі студентських років розповідали мені, що професора з університетською діалектологічною експедицією затримували прикордонники на українсько-румунському кордоні - як порушника. Їм він посвідчував власну особу паспортом дружини, який невідь-яким чином потрапив до кишені його сорочки. А якось, коли в професора, за всіма симптомами, настиг передінфарктний стан, діагноз йому встановили за нерозбірливо виписаними жінчиними аналізами крові. Показники біохімії дружини були в нормі. Професору в поліклініці сказали переконливо: ви здорові, працюйте далі. Передінфарктний стан минувся без лікування. Та це вже повинна бути інша історія. Хоча й не менш повчальна.