«Ти-ждень. Я-ждень. Ти-ждень. Я-ждень.» - ритмічно цокотіла Цяця хвостом по частоколу молоденьких акацій, що складався з днів, тижнів, декад.
А чого ж саме ти-ждень? Вона й сама не могла собі пояснити. А хвіст уже болів від ляскання кожного дня. Хотілося щоб хтось пожалів, погладив за вушком, врешті-решт хотілось когось облизати за… За – де? За-де! Цяця аж рикнула від задоволення і примружилась.
Між тим савану щільно огортала осінь, ночі ставали дедалі довшими та прохолодними і оманлива тепла природна кольорова гамма не зігрівала вночі, трави цього року не вигоріли, а лише побуріли під сонцем, боляче кололи боки, плуталися під ногами, чіплялися за хутро остюками. Цяця видирала остюки з клубочками шерсті. Чепурилася та колола шершавий язик об незадані запитання. Вона читала багато казок. Деякі чомусь навчали, другі розповідали про якісь звитяги, інші були смішні. Але всі вони закінчувались. Її життя з недавніх пір теж казка, суміш жанрів.
Клац! Остання акаціїна! Галявинка, а на ній Дев…