1.
Стріли сонця сліпучого
розлітаються смертно
По пісках тьмяно-сірих,
по урвищах скель.
Скільки років пустеля
чекає пришестя ?
Камінь серця стискає
крижаність ночей.
Тихо . Вітер гарячий
ледь-ледь завиває.
І не чутно ні крику,
ні зойків людей.
Зірки сиплються долі
і час завмирає,
І зникають століття
у безвісті десь.
Та в мовчанні пустельному
щось закипає.
Враз бархан осипається.
Грізно двигтить
Вся рівнина,
здіймається з краю до краю.
Не буває впокореним,
міниться світ.
Неприкаяну пустку життя полишаєш
І летиш, та здригається
світ по тобі.
2.
По барвисто-мереживних
райдугах сонця
Ти летиш,
ти не можеш полишити світ,
Все вбираєш у себе,
низаєш, як голка,
Піняву ураганів
і сяйво зорі,
Що зеленими зблисками
в гаснучім морі
В темно-синю безодню
веде кораблі,
Що віками блукають
в надземних просторах,
Білокрилі голландці,
вигнанці землі.
У розчахнутих зорях
ти ранок стрічаєш,
І шугаєш додолу
у стрімкий політ.
Пробігають по колу,
все швидше минають,
Мерехтять
перелистані
ночі і дні.
Від кінця до початку
все знову згадаєш,
Кожну думку промислену,
втрачену мить.
3.
Кожну думку,
і слово, і діло згадаєш.
В яснім відблиску жалю –
поверненню – ні.
Що залишиш з собою,
мов вічні скрижалі?
Що займеться
і жахно згорить у вогні?
Тихий вечір в серпанку легкої печалі.
Вікна світлом багряним
повзуть по стіні.
Все незнано,
як тільки в дитинстві буває…
Як це – вмерти?
Осяйного остраху мить.
І самотність,
що полум’ям нас очищає,
Все життя нас вивищує,
враз відійде.
Ніжні мамині очі
нас знову прощають,
І любов того погляду
в серці зійде
Вічним тремким неспокоєм,
щастя чеканням,
Владним покликом обрію
поки живеш.
4.
За втікаючим обрієм
що нас чекає?
Злети духу і творення,
марність надій?
Ми не знаєм,
чи, знаючи,
вперто, в одчаї,
Все одно відкриваємо
двері до мрій.
Бо дороги невтоленість
нас спопеляє.
Бо вершини подолані –
тільки твої.
Чи нещастям, чи долею
ти називаєш
Це життя,
лиш тобі його тільки пройти.
Ніч.
Вогонь край дороги палає.
Якщо йти вже не в змозі –
хоч світло світи.
Дай води подорожньому,
що знемагає,
Може шлях проторуєш
у інші світи…
А вершини все кличуть
в ранковому сяйві.
І ми , все полишаючи,
мусимо йти.
5.
Ми мусимо йти,
бо нас конче чекає надія.
Ми мусимо йти,
бо не йти означало би смерть.
Ми мусимо йти,
щоб чорне ставало би білим,
Бо кожна хвилина
вмирає в тобі, для тебе,
І те, що відходить,
жорстоко на частки нас ділить,
І те, що вмирає,
щось завжди з собою бере.
І роки, минаючи,
щось забирають від тіла.
І кроки, лунаючі в тиші
до скрипу дверей,
Нас повнять тривогою,
серце болить, сиротіє,
Бо всі сподівання –
це поділ на після і ще.
Бо після – чи вистачить
знову відваги і сили?
Бо ще – чи наповнить
немислимий,
радісний щем?
Молитви злітають і падають,
втративши крила.
Чи, молячи, знаєш
про ціну,
відміряну вщерть?
6.
Ми молимо щастя,
а щастя приноситься в чаші.
І в кожнім народженні –
присмак скорботи і втрат.
Ми прагнемо світла,
любов нас запалює, святить,
Та сад Гетсиманський
знов чує молитви слова.
Тримай свою чашу,
що дана Спасителем нашим.
Хай буде в прощаннях
надія на нове життя .
І смерть непомильна,
що день твого світла погасить –
Всього тільки чаша
для трунку зі сліз, каяття,
Невтолених жалів,
бажання повернень, пробачень…
Всього тільки чаша
для грання п’янкого вина.
І ми називаємо трунок
всього тільки щастям,
Що п’ється так легко,
і свято так швидко мина.
Ти знаєш нас, Боже,
і любиш, даруючи чашу.
Благаємо щастя в молитві:
« Хай чаша мине! »
7.
«Хай чаша мине!
Та хай буде все так, як Ти хочеш…»
Впокореним серцем
прокотиться істини біль.
І знову вогнем
оплатяться сповна пророцтва.
І коловерть світу
словам в унісон затремтить.
І будуть кружляти,
зміняючись, зими і літа,
Все швидше і швидше,
сплітаючись сяєвом днів
В єдину симфонію
білого шуму і світла,
Де смерть неподільна з любов’ю,
де ми не одні.
Ми знову повернемось,
скільки б іще не втрачати.
Ми знову повернемо рідних,
коханих своїх.
І знову згадаєм,
як вміли в дитинстві літати.
«І смутку не буде,
ні крику, ні болю, ні сліз.»
І кожна пустеля
наскрізь розпросториться світлом.
І знову, як вперше,
від світла
народиться світ.
12. 03. 2009 р.