В цьому місті, де сохнуть каштани і шкіра, де шагрень не висить в коморі, де озера щоранку такі білі, де любові по самі вінця ми зустрілися ніби були знайомі сто життів чи хоча би одне з них...
Ми пили караїмську каву і точили розмову як херес з бочки. Як метелики душі вились і сідали на сині дзвіночки там в далекім-далекім лузі. Там ожина сплела верби з яворами в суцільні пасма. Як кохатися там гарно, як любитися-цілуватися...
Але любо і тут, затишно. Кнайпа править за судно Ноєве. Ми спасаємось як можемо в морі цього життя абсурдного...