…у Місті_Кольору_Сепія,
в осені, що пахне кленами та корицею,
шагренева шкіра нашого часу стискається щохвилини,
і щомиті:
менше її,
менше її,
менше її –
та ми про це не говоримо.
…Острів ліжка оточений водами –
зеленими, як надія,
важкими, немов повіки.
Уже не чекаємо –
ані зими, ні корабля рятівного…
Заховатись, завмерти, не рухатися,
злитися із тобою,
зростися із краєвидами,
як у дитячих «піжмурках» –
а раптом вони не помітять
і не покличуть додому?...
…тривати у ваті тиші – та – аніруш…
…І тільки риски наших долонь
мчать уперед відчайдухами-велосипедистами,
зухвалими у своєму безумі,
і свідчать, як ті апостоли,
що «далі таки буде….»