-Ну от чому ти завжди такий несерйозний?
-А маю бути?
-Так!Маєш, бо тільки і знаєш, що підтрунівати над всіма.
-Обіжаєшся на мене?
-Не знаю...
-Провести додому?
-Не треба.
-Темно…
-Сама дійду.
-Добре, дивись не налякай нікого по дорозі.
-Дуже смішно.
Вона йшла і витирала сльози і тільки нічне зіркове небо розділяло її біль. Справа в тому, що вона була закохана в хлопця, що був так би мовити центром компанії. Ця його дурнувата пихатість, вічний доречний і не зовсім сарказм і взагалі, шо вона знайшла в ньому не розуміла сама, але коли бачила його серце вистрибувало з груді. Не знаю, чи відчували ви таке, що хотілось просто летіти, стрибати по дорозі назустріч світу, сонцю і йому! Або здавалось їй, що просто земля кудись дівається з-під ніг. ЇЇ тягнула до нього невідома сила і всі ці мої слова здаватимуться банальними, якщо не знати, що це було її перше кохання, тому й здавалось це почуття чимось неземним, казковим незвичайним. І весь цей політ їїї душі зазвичай з дзвінким стуком врізався в цей кам*яний монумент, який певно ніщо в цьому житті не виб*є з рівноваги. З вічною самовпевненою посмішкою дивився він на все оточуюче коло людей. Хлопці поважали, дівчата, такі ж наївні прості дівчата, як і вона, втрачали голову. І кожна вважала, що долею він назначений саме їй.
Що вона могла зробити. Сказати йому? О, не настільки була вона смілива та й що далі? А нічого. Зайвий привід зробити з неї жертву для жартів. Як можна було влюбитись в таке чудовисько? В таке жорстоке, нечуйне створіння. Що він міг дати їй? Ні про яку заботу, тепло не варто було навіть думати, не те, що говорити. От зараз, що не міг він її проводити? Він же в нас такий герой, такий наполегливий…Нащо це їй?Ну нащо? Хіба терпіти його ідіотські концерти і подавати вінець слави, що він так любив надягати.
А сьогодні ввечері вона подивилась на ті ясні тихі зорі. І відчула дивну потребу в якійсь ніжності. Їй так хотілось, щоб він був поруч.І справа в тому, що він був. Цей їх діалог також відбувався при свті місяця і що вона почула? Те що і завжди, його фірмові підколи, його зухвалу поведінку, нарочито показну холодність. І все. Більше нічого не було. Вона постояла трохи коло двору, але загавкала сусідська собака і щоб не підіймати галасу, їй прийшлось ідти до хати, по путі витираючи сльози, бо якщо батьки побачать її похмуре обличчя, прийдеться дуже довго фантазувати, а вона вже не мала сил на це. Вона пообіцяла собі одне,від сьогодні вона пообіцяла собі викинути свої ідіотські мрії і забуте це перше, тому певно й невдале кохання, ця потреба в якійсь заботі відкрила їй очі. Сьогодні ж вона позвонить іншому хлопцю, він милий і завжди добре з нею поводився. Ніколи більше ці чарівні зорі не побачать її сліз...
***
Він ще трохи постояв біля її двору, трохи злився на сусідську собаку, що не сиділось їй в тиші. Хоча може воно й на краще, може то доля така і не варто йому було сьогодні підходити до неї. Десь в кімнаті загорілось світло. «Надобраніч» - сказав він у тишу і скрився в темряві.