Сниться мені щоночі надвечір’я на морі. Небо в моєму сні важке, втомлене, а рожеві хмари, наче хрести на цвинтарі – нікуди не пливуть; вони завмерли під чарами темно-синього моря. І снишся ти. ...Це море пахне тобою, і ти пахнеш морем. І солоно-солодкі ваші хвилі-обійми... «Обійми хвилі!» - шепочуть мушлі у мене під ногами. А я боюся! Страх виникає нізвідки і заповзає гадюкою в душу. «Ти зможеш! Тільки та жінка може обійняти море руками, заколисати його у себе на грудях, котра любить серцем!» - знову чую молитву на березі тихого моря, яке купає мушлі, що вміють розмовляти зі мною.
Чи розгадаю колись цей сон?!...
...Ще трішки і я прогавила б потрібну мені зупинку. Від однієї думки чи погляду на ту вершину міста, де розмістилися лікувальні заклади, моє тіло сковує крига. Страшне це місце, бо в ньому живуть жахи: Хвороба і Смерть. Остання снує коридорами відділень, заглядає в палати і радіє, коли знаходить свіжу жертву. Ще вчора ми гуляли по місту, тримаючись за руки, мов діти, а сьогодні ти опинився тут, де все так до болю знайоме мені!
..Двері твоєї палати були відкриті. Я переступила поріг і, Боже милий, у ній, наче в стайні: підлога застелена обгризеними шматками старого лінолеуму, до якого по краях поприлипали кілограми старого бруду. Масні на дотик стіни ще й на сонці виблискують так, ніби їх вимазали салом. Із євроремонту - хіба що одні пластикові вікна і сірі шматки грубої, схожої на джинс, матерії, яка ледве тримається карнизу, бо надувається від протягу, мов від вітру вітрила на кораблі. Тут час смердить старістю чи радше трупами, що розкладаються від спеки! Перемішалися запахи білизни, ліків, туалету навпроти, мишей і цвілі. Дух стоїть такий, що шлунок проситься на вулицю. МЕНІ НЕВИМОВНО ШКОДА СТАЛО ТЕБЕ! Як у таких умовах лікуватися, одужувати?! А ти, попри біль, що мучить і викручує тобі хребет, ноги, радісний і лагідний, мов весняне сонечко.
Розкладаю гостинці на маленький квадрат столу. А він, як у холостяків, закладений різними недоїдками твоїх сусідів по палаті. Бракує тільки порожніх пляшок з-під алкоголю.
- В тебе є миска і ложка?
- Миску шукай на столі. А ложка, загорнута в жовту серветку, у тумбочці відпочиває, - жартуєш.
За добу в тебе на щоках виросла срібна щетина, і тепер ти схожий на Робінзона Крузо. Тільки в нього не було таких модних «гавайських» веселих шортів. Намагаєшся встати з ліжка. До столу всього кілька метрів, але тобі важко осилити цю коротку відстань. Зрештою, перемагаючи біль, ти дістався цілі.
- Це просто казковий борщ! Тут готують тільки прісні каші.
- До тебе приходив хтось із твоїх друзів?
- Ні! Але вони прийдуть до мене! Обов’язково прийдуть! – переконуєш швидше себе, ніж мене.
- А твоя дружина знає, що ти в лікарні?
- Навіщо їй знати про це?! Якщо повідомлю, вона відразу приїде, і тоді ми не зможемо бачитися.
- Чому це не зможемо? – здивувалася. – Хай би навіть вона була горою, все одно обійду її.
- Не хочу зіпсувати їй кайф. Хай собі спокійно засмагає на сонечку. Нарешті вперше за стільки років прожитих зі мною зміг кудись її відправити відпочивати. Не сердися на мене, Ясочко. Хай вона собі там розважається, відпочине від мене та інших домашніх проблем. Може, подобрішає... Як би міг, то відправив би її на моря хоч і за тридев’ять земель, аби тільки не діставала мене! – зітхаєш так, ніби на плечах тримаєш кам’яну брилу, яка з роками в’їлася в твоє тіло. І нема від неї ні спасіння, ні ліків.
Страшний біль скував твої рухи і спотворив обличчя, коли ти захотів повернутися до мене. Я побачила, якою страшною силою володіє хвороба. Вона погрожує поступово з’їсти твоє здоров’я і перетворити тебе на інваліда у візку. Сховала голову в руках від цих страшних думок, що наче сигнали, пульсують у моїй голові. Співчуває мені хіба що брудний, іржавий умивальник краплями води, яка голосно схлипує з крана у раковину. Цей звук нервує мене...
- Ясочко, збігаєш в аптеку? Мені треба купити ліки, - ти розігнав мої думки. Затим виймаєш зі свого гаманця всі свої запаси і разом із рецептом простягаєш мені.
На першому поверсі в аптеці натовп хворих.
- Що у вас? – єлейним голоском запитує молода фармацевт, коли вистояла довгу чергу.
- Ось потрібні всі ці ліки! – віддаю поморщений папірець їй у руки і рахую гроші.
- Вам не вистачить... – кинула ці слова в мене, наче жебрачці п’ять копійок.
Німе здивування прописалося на моєму обличчі.
- Бо лише ці антибіотики коштують 270 гривень. У вас усього, може, двісті нашкребеться, - провізорка зневажливо глянула на гривні у моїх руках. - Раджу взяти з усіх медикаментів по одній ампулі. А я біля кожного медпрапарату на рецепті напишу його ціну. Щоб розумілися...
Злість і відчай переповнювали мене дорогою до тебе. Як тобі сказати, що в аптеці захмарні ціни?! І чому це хворі мусять купувати їх? Брехав начальник управління охорони здоров’я області про стовідсоткове забезпечення лікарень усіма необхідними медикаментами і про безкоштовний доступ до них хворих. Ненавиджу його! За брехню ненавиджу...
- Твої ліки дуже дорогі! – присіла на край твого ліжка і розплакалася.
Ти зблід від несподіванки, покрутив у руках рецепт.
- Сховай його у тумбочку! Він знадобиться мені завтра!
- Я знаю, про що ти думаєш! Мене це теж турбує! Справді, звідки візьмеш гроші на лікування?
- У цьому місті в мене багато друзів. Може в когось із них позичу, - заспокоюєш мене.
- У цьому місті друзів немає. Їх взагалі немає! – збісилася. – Чому жоден не приходить до тебе? Вони тебе люблять успішного, коли в тебе немає жодних проблем. А хворий і бідний ти навіть власній дружині непотрібний. Бо у неї професія – «мозкоколупання»! Та про що це я? Ти й сам добре знаєш, яка вона в тебе. Їй навіть і не насниться, що ти тепер у лікарні! Вона тобі телефонує лише тоді, коли їй самій заманеться. І це тому, аби похвалитися, як добре проводить час там без тебе. Якби мала гроші, то дала б їх тобі.
- Ясочко, не плач! Прошу тебе! Поклади мені свою голівоньку на груди! Я заспокою тебе! Заспіваю віршиків твоїх улюблених! Хочеш? Я вже співаю. Слухай!
По кімнаті розлилася ніжна музика твого голосу. Твій спів нагадав мені шум моря з мого сну і шепіт мушль: «Обійми хвилі! Ти зможеш! Тільки та жінка може обійняти море руками, заколисати його у себе на грудях, котра любить серцем!». Ось чому щоночі снився мені цей сон! Тепер я зрозуміла його і міцно-міцно притулилася до тебе. А ти тихесенько співав мені мої улюблені вірші. Я мушу бути сильною! Я буду сильною! Я не кину тебе. Буду з тобою і в горі, і в радості, тільки не проганяй мене від себе. Тепер на березі моря стояла з тобою, тримаючись за руки...і ти - море, а я - берегова лінія, яка обіймає море-тебе! І не страшно мені! Бо я ніколи не стану кам’яною брилою для тебе!
***
Я встигла на останню маршрутку. Щойно переступивши поріг хати, відразу вхопилася за Біблію. Відкрила псалми і щиро почала читати їх. Чомусь молитви давалися мені важко.
- Він не хоче, щоб ти молилася за нього! – пролунав Голос у моїй голові.
Але я не зважила на Нього і знову розпочала молитися з першої букви, з першого слова.
- Кажу тобі: він не вірить у Господа! – знову заговорив до мене Голос.
- Може, в нього є на це свої причини? – вступила в діалог із Невідомим.
- Може і є! І ти про них знаєш, то чому запитуєш? – розгнівався Голос.
- Я все одно молитимусь за здоров’я коханого, - вперлася на своєму. Але молитви не піддавалися моєму розуму і серцю.
- Він не хоче.... – я закрила Біблію, не давши можливості договорити Голосу.
***
Вночі думала про тебе і про те, що трапилося з тобою. Цієї ночі наснився жахливий сон: по морю пливе чорний інвалідний візок, а на ньому сидить гігантська біла чайка. Той візок наближається до берегової лінії. Врешті-решт, хвилі викидують його на берег. Чайка вдарилася об землю і скиглить від болю. Вона не може злетіти. З її очей ллються солоні сльози і роз’їдають мушлі на пісок.
Прокинулася від страшного сну під враженнями, ніби побувала в пеклі. Довго на ліжку не могла поворухнутися. Ніби це я була тією паралізованю чайкою з мого сну.
Навіть під загрозою смерті не розповім тобі про цей сон. Але зможу переконати тебе, що Господь є! І тільки Він порятує тебе.
Ранок тривав для мене, наче цілий тиждень. Готувала тобі смаколики, чекала твого дзвінка і дуже сильно нервувала. Цей день для мене особливий. Цей день особливий для нас обох. Бо я не дозволю перетворитися тобі на самотню розбиту чайку з мого сну.
****
- Я хотіла з тобою поговорити...
- Говори, Ясочко!
- Ти не віриш у Господа і тому ти тут! – Мені захотілося погладити й обцілувати тебе, аби ти, вислухавши мене, не поранив моє серце відмовою. – А Він із нетерпінням чекає, коли ти прийдеш у молитві до нього! Він краще знає всі твої земні дороги і присутній у твоєму житті. Я хотіла б, аби ти відчув Його присутність. Але тебе чомусь немає у Його житті... – слова сполоханими горобцями вилітали з мого горла, ніби їх хтось налякав пострілом там, усередині мене.
- Тепер ти схожа на мою тещу, - розсміявся ти. Я передчувала таку твою реакцію. Та не здамся ніколи тобі.
- Будь ласка, повір і почни молитися! Ну якщо не заради себе, то хоча б заради мене! Бо я вчора пробувала молитися, а в голову прийшла чужа думка, що ти не хочеш цього.
- Справді, ти молилася за мене? – твій голос подобрішав.
- А ще я бачила щось дуже страшне вчора. Ну, коли ти сидів за столом й обідав. А вночі щось таке жахливе наснилося, аж серце інеєм вкрилося!
- Розкажи мені про свій сон і те, що бачила. Мені цікаво знати!
- Я не можу, Любчику! Бо сни справжніші за дійсність!
- Ну хоча б натякни! – посерйознішав ти.
- Ні! Не можу! Страшно мені!
...................
«Боженьку, порятуй мене від цього розпачу!» - молилася в думках. «Дай мені сили і терпіння переконати коханого, що Ти є на цьому світі! Дай мені сили, прошу Тебе!».
Моя душа тремтіла так голосно, так голосно плакала, що я більше не могла стримувати ці сльози, цю велику воду, повінь у собі. «Мій невидимий Боже, мій великий Боже, мій всесильний, наш милосердний, будь ласонька, не гнівайся на нього, що він не вірить у Тебе! Ну якщо його нема поруч Тебе, то будь із ним Ти! Завжди будь із ним у всіх його дорогах! Будь попереду нього! Оберігай його від усього злого, мов мале нерозумне дитя, і дай йому здоров’я. Забери, забери від нього цю хворобу! Відведи її від нього!».
...У голові запаморочилося від нестачі кисню. Ось вона, смерть моя, близько...Вже поруч мене стоїть... Здушила кістлявими руками мені горло...І тримає міцно...
- Що з тобою, Ясочко? Що з тобою? Глянь на мене! Чуєш?
Крізь туманний сон почула переляканий твій голос, який віддалявся від мене. Теплі хвилі моря відносили мене до горизонту, на край світу туди, куди втікало велике криваве сонце.
- У неї перевтома, - я відкрила очі і побачила над собою лікарку - вона міряла мені тиск.
- Серденько, у вас тиск 80/50! Вам треба полежати! Дайте їй напитися води!
Від валідолу мені стало легше. Ніздрі залоскотав сморід палати. Затим пила несмачну хлоровану воду з-під крана. Голова була чавунною і розболілася. Певно, від удару.
- З поверненням, Ясочко! – проказав ти.
- Хворий, а вам вставати не можна! – крикнула на тебе лікарка і вийшла з палати.
- Чому ти встав? Тобі ж важко ходити...
- Нічого. Зараз приляжу...Як ти почуваєшся?
- Мені вже краще...- всміхнулася тобі.
Я мушу бути сильною. Я буду сильною...
- Повертайся в ліжко! Я нікуди не піду. Буду з тобою, Любчику!
- Добре, Ясочко. Зараз повернуся, - сховав мої холодні руки у своїх теплих долонях.
- У тебе пальчики дуже холодні. Трішки їх зігрію подихом гарячим, - опустив своє обличчя в мої руки і крізь мої пальці просочилися твої теплі щирі сльози. - Ти знаєш, Ясочко, я слухаюся тебе. Так нікого ніколи не слухався, як тебе. Я спробую молитись, але ти мусиш допомогти мені. Допоможеш мені повірити в Господа?! Допоможеш?
****
До вікна зліталися божі ластівки...