Усе тече_перетікає. Повітря в небі, у ріці вода… Каміння, глина, чорнозем, пісок пливуть собі. Лиш швидкість змін у кожного своя…
Бувають зміни ледь помітні. Ну щоб здавалося змінилося від того, що ранок став сьогодні вересневим? Лиш день на хвиленьку якусь коротшим став. Та став покрився дещо товщим шаром молока, яке позлизує проміння о дев’ятій такого ще жаркого Сонця. Але змінилося, і то багато: вже осінь туманіє в левадах і подихом вільжистим та духмяним вряди годи повіє з яру та садка…
І ти змінилась, дівчинко, як не крути змінилась. Хоч визирають ще колінця збиті (ну звісно ж розтелепа), сяк-так замазані зеленькою, з сукеночки картатої. Хоч кіски куці ще стирчать в обидва боки, на ґуму перехоплені (не вистачає лише бантів). Але щось невловиме в погляді з’явилось, у думках, у диханні, а значить у душі. У плани як-жити-далі ти вносиш корективи. Бо вчора стала жінкою…
Я знаю: не так і не того хотіла. Прикушена губа, «всі книги про любов – то вигадки вар’ятів» і краще би забути. Тільки як? Запилена канапа. Дешевий алкоголь. Твій світлоокий янгол ще дві години тому, виявився такою собі тварюкою, бо, «дівко, не проси, переболить, він ще не кінчив»…
Тобі гірко, противно. Тобі шкода, що не народилася в племені, де ініціація проходить в храмі, де дефлорацію робить жриця золотим фалосом, де першу кров жінки вливають в жертовний келих, який потім наповнять коштовним вином, приправлене чебрецем з материнкою і віддадуть Богині Плодючості. Після тої ініціації жінки виходили в світ осяяні, їх лоно і груди, їх руки і очі променилися золотим світлом…
Тобі просто не пощастило. Ти ні в чому не винна. Бо ти зробила вибір, не навчившись вибирати. І сьогодні тобі зимно, хоч надворі серпнева спека, задуха та пилюга від довгого бездощів’я. Ти заглиблена в себе. Срібна паморозь покриває твою духовну сутність. Тобі відкривається проста житейська мудрість жінки «треба жити!». І тому ти ніколи не станеш сукою, холоднокровною вбивцею кохання.
Ти поринаєш в зимний став. Ти пливеш на човні, оповитім туманом. Скільки ти ще пливтимеш? Стільки треба… Ніхто не знає своєї долі, навіть той, хто читає чужу як відкриту книгу. Твоє золоте сяйво не зникло. Воно притлумлене твоїм розчаруванням, бо вкотре «світ тебе зрадив». Бо ти ще не знаєш, що він нікого не зраджує. Бо наші помилки, то невміння читати знаки…
Ти навчишся їх читати. То буде потім, після довгої школи поневірянь та довжелезної вервечки фактів людської підлості, ницості та дріб’язковості.
Ти гартуватимешся, бо «все що тебе не вбиватиме, робитиме тебе сильнішою». Спочатку ти станеш кременем, а потім крицею… А потім, коли здаватиметься, що надія таки остаточно померла і в світі немає любові, натомість його повнять її численні ерзаци, які масово тиражуються в глянці, в кіноплівці та у Світовій Павутині, ти отримаєш дар Ініціації.
… і світло золоте торкнеться твоїх вуст, огорне перса і живіт, наповнить лоно…і лежатимеш ти в тому світлі золотому на дні нового човна, який поплине в Новий Світ… то неодмінно буде так…