Кіт(?)непінг по-італійськи
Казка
Частина перша. Був собі Дощик
Був собі хлопчик. Звісно ж, це тільки так говориться, що він був собі. А насправді, як і всі ми, він був усім. Та найбільше - своїй мамі, таткові та тьоті Зої. А ще бабусі та дідусю.
Звали хлопчика Дощиком. Так хлопчиків взагалі-то не називають. Найчастіше вони Сонечка, Рибки чи Зайчики. Особисто я знала навіть одного Кота. А ще Слоника. Але Дощика – жодного. Та цей хлопчик був саме Дощиком, бо ду-у-уже вже він полюбляв плакати. І не те, щоб надто це йому подобалось… Але просто він терпіти не міг, коли щось було не так, як він хоче. А оскільки не так, як він хоче, траплялось на кожному кроці, то й доводилось йому лити сльози по багато разів на день.
Дощикові сльози не просто спокійно собі котились по щоках, як у більшості дітей. А бризкали з очей, били фонтанами або лились бурхливими потоками. Ну чисто тобі справжнісінький дощ! Рівних у цьому мистецтві йому не було. І по кількості виплаканих сліз Дощик мав би посісти перше місце у світі. Але, нажаль, такого першого місця у світі не було.
Вже й ніхто не пам`ятає точно, хто придумав йому це ім`я: мама, чи бабуся, чи дідусь, чи тьотя Зоя. Але точно не татко, ні! Бо татко весь час повторював:
- Не варто його Дощиком називати! Це робить його плаксою!
- Хто б його Дощиком кликав, якби він стільки не рюмсав! – відказувала йому мама.- І як його накажеш називати, якщо сьогодні він плакав аж 15 разів! Спеціально рахувала! А до вечора іще далеко…
Сім`я, в якій жив Дощик, була хорошою, дружною сім`єю. Дощика всі любили. І Дощик усіх любив. Тому найчастіше плакати йому доводилось з приводу всіляких дрібниць.
Пробіжить кіт Пушок з третього поверху повз Дощика, хвоста донизу опустить. І очі Дощикові вже на мокрому місці, бо він любить, коли білий пухнастий сусідів хвіст то вирина, то потопа трубою в зеленій траві. Підійде до нього Дощик і попросить:
- Ну зроби хвіст трубою! Будь ласка!
А той йому на це:
- Я тобі не пароплав імені Тараса Шевченка!
Примружиться жовто і піде з гордо розставленими в сторони вусами, щільно притиснувши донизу хвоста…
Чи, наприклад, зателефонує мама, що зараз приїде з роботи. А зараз – це в Дощика за РАЗ! А не за ДВА чи там за ТРИ! І варто йому лише «РАЗ!» сказати – а мама вже тут як тут мусить бути! Але ж її все нема та й нема... І Дощик неодмінно - в сльози. А мама приходить і дивується:
- Я ж казала, що зараз буду! Чому ти плачеш, Дощику?
- Тому що ти прийшла за СТО!
- Як це?
Мама, виявляється, ще й не розуміє!..
Або заходять вони до іграшкового магазину, і Дощик довго вибирає собі машинку. І нарешті йому так щастить, так щастить! Вона - як справжня! Не якась там іграшкова! В цю можна навіть сісти і поїхати! Неможливо відірвати від неї очей, не те що відійти на крок! І мама, здається, на цей раз розуміє його… Вона довго дивиться на Дощика, потім на машинку, потім знов на Дощика і лагідно так промовляє:
- Ця машинка дуже дорога!
- Авжеж! – з почуттям погоджується Дощик. – Дуже-дуже дорога!
І мама після цього чомусь тягне Дощика до виходу , а Дощик упирається і тягне маму назад у магазин.
- Дорога машинка! Ти ж сама казала! – і, звісно, ллє свої сльози…
Ну а по-справжньому Дощика Стасиком звати. Але цього, крім його тата, можливо, ніхто вже й не пам`ятає. Навіть сам Дощик.
Сьогодні у Дощиковій сім`ї надзвичайна подія: мама залишає їх із татком на цілих два тижні і їде до тьоті Зої.
- От і буде тобі час для того, щоб встановити, як ім`я впливає на кількість виплаканих сліз, - каже на прощання мама таткові.
- Можеш не сумніватись! Сльози висохнуть! – відказує тато і трохи сумно цілує маму. – Привіт Зої від нас зі Стасиком!
- І від мене, мамо, привіт тьоті Зої передай, добре? – просить Дощик.
А мама на це сміється так весело, що заклопотані люди на пероні дивляться на неї і посміхаються. І потім на Дощика з татком дивляться. І знов посміхаються. А Дощик… Правильно! Плаче..
Із залізничного вокзалу татко з Дощиком йдуть пішки. Чудовий літній день добігає кінця, а їхні пригоди тільки-но починаються. Татко розповідає, що мама приїде рано-вранці до Києва, сяде там у літак, долетить до Мілану, а там її зустріне тьотя Зоя, дядечко Марчелло та Пйожко. Дарма, що Пйожкові стільки ж, скільки Дощикові, вся їх родина бачила його лише на фотках у комп`ютері. Він дуже кумедний, непосидючий, дуже схожий на Дощика і так само… поплакати любить. Через це тьотя Зоя так його називає. Адже «пйожжа» – італійською «дощ».
Коли вони з татком майже підійшли до свого будинку, Дощикові хотілось ще погуляти. Можливо, думав він, Пушок вийде… Але таткові потрібно було терміново додому. Рівно за п`ять хвилин він повинен був з`явитись на скайп-зв`язку зі своїм колегою і вирішити важливе питання. Дощик заплакав. Тато вимогливо подивився на нього і сказав:
- Стасику, ходімо швидше, мені ніколи!
Дощик стояв на місці, як вкопаний. Тато потягнув його за руку. Дощикова рука вислизнула з татової, а сам він з плачем сів просто на асфальт.
- Буду йти зранку – підберу! – пожартував тато і пішов додому, впевнений у тому, що Дощик тут же помчить йому навздогін.
Та Дощик залишився сидіти. Як спеціально, в під`їзді не працював ліфт, тато побіг на шостий поверх. Він чув позад себе чиїсь кроки і сопіння і був упевнений, що це Дощик. Тому не став закривати двері. Швидко сів за комп`ютер. Слава Богу, встиг. І капризи тануть, як сніг посеред літа, задоволено думав він. Щось стукнуло. Здається, в прихожій.
- Заходь, Стасику! – крикнув він. – Я зараз переговорю з Віктором Сергійовичем, а потім повечеряємо з тобою, добре? Ти поки пограйся, сину!
Відповіді він не почув, та в цю мить на моніторі з`явився Віктор Сергійович.
А Дощик насправді не пішов за татком. Спочатку він трохи посидів на асфальті. Люди, що проходили повз нього, страшенно дивувались. Одна тітонька навіть почала розпитувати Дощика, хто він такий, де живе та де його мама з татом. Як трохи поодаль у траві – добре знайома йому пухнаста труба!
- Пароплав імені Тараса Шевченка! Пливи сюди! – чимдуж закричав Дощик і замахав руками.
Тітонька подумала, що дивний хлопчина, що сидить на асфальті, побачив когось із своєї рідні та й пішла собі.
- Так пароплави ніхто не називає! – зарозуміло відповів йому Пушок.
- Ти ж сам так казав! – підійшов ближче Дощик.
- А твоя голова тобі навіщо? От ми, коти, завжди тільки власним розумом живемо! Нам ніхто не хазяїн!
- Навіть твоя хазяйка тьотя Настя тобі не хазяйка???
- Навіть тьотя Настя. Це ж я її хазяїн!
- А вона тоді хто?
- Як це хто? Тьотя Настя! Я завів її, щоб було кому затишок створити! Я, знаєш, дуже затишок люблю та комфорт…
- Гм. А я думав, це люди кішок заводять… - дивувався котячій філософії Дощик. - А комфорт – це як?
- Люди заводять собак, мишок, хом`ячків, а коти – людей. А комфорт – це ковбаса у холодильнику, м`який диван, тепло, сухість та відсутність пустих балачок.
Дощик трошки помовчав, щоб його балачки не видались Пушкові пустими.
Коли Дощиків татко закінчив важливу розмову і глянув на годинник, було вже досить пізно. У квартирі стояла така тиша, ніби, крім нього, тут нікого не було.
- Стасику! Ти де? – гукнув він.
Відповідь не пролунала. Татко подумав спочатку, що Дощик спить у себе в кімнаті. Виявилось, що це не так. Потім татко гадав, що Дощик ховається від нього і шукав його по всіх закутках. Коли він передивився за усіма шторами, під ліжками, за диваном, за кріслами, у кладовці, на балконі, за дверима, то почав трохи нервувати:
- Стасику, виходь вже! Зовсім не цікаво так! Та й спати тобі пора! І повечеряти не завадило б!..
На всяк випадок він позаглядав у холодильник, пральну машину, повідкривав усі каструлі, хоча знав, що Дощик в них точно не помістився б…
Раптом його обличчя осяяла здогадка.
- Ну як я одразу не додумався? От турок царя небесного! Ну, звичайно ж, у ванній!
Але ні у ванній, ні в туалеті Дощик не знайшовся… Адже його просто не було вдома…
На вулиці зовсім темно. Але це для того, хто тільки-но подивився через вікно освітленої кімнати або вийшов з будинку. А той, хто до цієї темноти вже звик, у ній - як риба в воді. Наче дві рибини в воді були і кіт з хлопчиком, що сиділи в темноті на крислатій черешні. Вони позадирали голови догори, дивились у ряснозоряне небо та теліпали від задоволення хто ногами, хто хвостом.
- Таку кількість зірррок у місті побачити пррросто неможливо! – мелодійно підмуркуючи, казав Пушок. – Тільки б дощу не було! А то я, бррр, не люблю його… До речі, а тебе чому Дощиком звуть?
- Та просто так… трішки зніяковіло запевнив Дощик кота.
- Мррр… просто так, кажеш? Чи, може, це ти мокррроту та бррруд рррозводиш? – трохи підозріло блимнув на нього Пушок.
- Ні! Що ти! – поспішно щиро відповів Дощик.
- І не капаєш холодними краплями з неба?
- З неба холодними – точно не капаю!
- Та не хвилюйся ти так! – миролюбніше додав Пушок. - Це я про всяк випадок питаю. Жаррртую, можна сказати…
Раптом на даху будинку, що стояв неподалік, виринула постать.
- Мілко, ти? Нарешті! – радісно закричав Пушок
- Ти що, не один? - відповіла постать.
- Я з Дощиком, ми з ним в одному домі живемо, тільки я на третьому, а він на шостому.
- Бррр…
- Та це просто ім`я у нього таке. А так він хлопчик, а ніякий не дощик! Подивись, він теплий, м`який і сухенький! – запевнив Мілку Пушок.
- Ну якщо так - рада познайомитись! Мене звуть Мілкою і я бабуся цього телепня. Заходьте в дім!
Мілка легко збігла на край покатого даху, спритно стрибнула звідти на балкон і увійшла в середину. За мить вона вже відчиняла вхідні двері.
- Ну де ви там? Заходьте! – сказала вона, дугою вигинаючи спину.
Пушок безшумно стрибнув на землю. А Дощик все ніяк не міг наважитись. Залізти було набагато легше. А от злізати… Дощик за звичкою заплакав.
- Ой! На мене щось капає. Це що, дощ починається? – занепокоївся Пушок і став трохи нервово облизувати собі спину.
Тоді Дощик враз перестав лити сльози, вхопився руками за гілку, на якій сидів, і потихеньку став сповзати тілом вниз. Коли він повністю повис на руках і побачив, що до землі не так вже й далеко, то відпустив гілку.
- Непогано для першого ррразу! – похвалив його Пушок. – І вже нічого й не капає. Дивний якийсь цей дощ: три краплини з нічого… Ходімо вже.
В домі було чисто, затишно і смачно пахло.. У центрі вітальні на першому поверсі стояв овальний стіл, покритий білосніжною скатертиною. На ньому вже були розставлені тарілки, серветки, ножі та виделки. У великій тарілі в центрі столу горою височіли мисливські ковбаски, порізані величенькими шматочками. У другій – ще гаряча осетрина, запечена у фользі. А з глиняного глечика густе топлене молоко, покрите зверху апетитною коричневою скоринкою, пахло так, що у Дощика потекли слинки.
Але спочатку Мілка з Пушком почали лизати свої лапи і старанно терти ними за вухами та по щоках. Вони і Дощику запропонували зробити те ж саме. Він несміливо лизнув декілька разів свою праву руку. А потім домив їх у ванній звичним для себе способом. Тоді Мілка, Пушок та Дощик сіли за стіл і довго, без поспіху, вечеряли та розмовляли. Мілка розповіла, що відпустила свою тьотю Катю на два тижні до Італії. А Дощик - про свою маму. Про те, що ніхто її не відпускав, а вона сама взяла й поїхала. І також до Італії. І всі втрьох дуже здивувалися.
- Страшенно дивні створіння, ці люди… А безпритульних скільки серед них! І це ми, коти, трохи винні! Вибираємо, вибираємо, щоб завести собі когось кращого, невередливого… А армія безпритульних людей, у яких нема й ніколи не було кота-хазяїна зростає з кожним днем…
- Безпритульним можна притулок побудувати, щоб вони там всі разом жили з котом-директором, - сказав Дощик.
- Твоя правда, Дощику! Ти розумний, як кіт! – похвалила його Мілка! - А що, скажи тоді, притульним вдома не сидиться? Бігають туди-сюди, їздять, навіть літають. І до чого ця метушня? Ми, коти, терпіти її не можемо.
- Моя мама не метушитись поїхала. - став захищати її Дощик. – У неї в Італії сестра живе, тьотя Зоя. А в тьоті Зої син Пйожко. Мамі хотілось їх провідати. Бо Пйожка ще ніколи не бачила. А мене на тата лишила, щоб я там пів Італії не затопив…
І Дощик вперше за довжелезний і такий незвичний вечір згадав про тата.
А тато цілу ніч ходив по вулиці між будинками і кликав сина. Йому було вже не до його виховання, тому звав він не Стасика, а Дощика. Так швидше відгукнеться, думалось таткові. Одна бабуся, якій не спалось в ту ніч, з балкона дев`ятиповерхівки його підтримала:
- Твоя правда, синку, дуже вже того дощика треба! Все живе дощик любить...
- А ви що, його знаєте? – зрадів татко.
- Та хто ж його не знає! Таке спитаєш!
- А коли ви його востаннє бачили, бабцю?
- Та коли ж бачила… Ще на початку травня! Ой треба того дощика! Так треба!
Наступного дня вона розповідала своїм товаришкам, що бачила вночі справжнього чаклуна, що закликав дощ.