Вечір любов трансформує в потребу. Треби приймає натомлене небо.
Вечір повис у кошовці на груші старезній. Суші забуто на лавочці біля вокзалу...
Залу залляли свічки своїм світлом печальним. Чалить до пристані утле суденце надії.
Дії стриножує образ твій в тьмяних дзеркалах. В залах музею гуляють портрети ожилі.
Жили напружує пристрасть, притлумлена болем. Ґолем прийшов до віконця і тихо скрибоче.
Хочу шепнути як палко кохала, хочу сказати ЯК НІЖНО ЛЮБИЛА...
Але , НА ЖАЛЬ, не промовлю НІКОЛИ...