Коли стихне цей дощ, мій голуб принесе тобі листівку. В ній написала про ще один день, прожитий без тебе. Він сповнений чорнильними сливами, молитвою і потребою в слові.
Дощ зізнався мені, що на своєму золотавому роллс - ройсі до нас їде карнавальна синьоока осінь. Тому він купав автівки - змивав їхній автостопний грим, заглядав у вікна байдужих будинків... А до блискавки сватався грім.
Зауважила ще одну важливу річ: як важко дихати, ходити у моєму годиннику стрілкам. Може вони втомлені життям?! Сварками?! Ти знаєш, стрілки і кавоварка – найрідніші мені після тебе.
Останнім часом ти чомусь мовчиш. А мені хочеться читати твої нові вірші, схилити на твоє плече свою голівку по дорозі в сон. Краще: втекти з тобою у рими. Наше ліжко знає всі прислівники, і вони щасливі, коли ми знову й знову їх повторюємо.
- Твої руки схожі на маленьких павучків, - ти вивчаєш лінії на моїх долонях, мов хіромант. - Ти житимеш довго... – кажеш.
- А моїм рукам дуже затишно в твоїх руках. У тебе гарні пальці, мов у піаніста...
... Ти не тільки – хіромант! Ти – мій Васко да Гама! А я - нові невідомі континенти! Попереду в тебе багато відкриттів, звісно, якщо зумієш читати мене між рядками.
Я хотіла тобі щось дуже важливе сказати. Коли вдома залишаюся наодинці, тоді з шафи моєї душі на світ виповзають кістяки.
- Чи помруть колись? – думаю собі. Рахую їх, як купюри. Я не можу тобі розповісти про них. Ти не зрозумієш мене. І втратиш...
У тебе так багато запитань, на які відповідаю ..мовчанням. Будь ласка, не розпитуй, як жила без тебе! Навіщо тобі знати це?! Скажи, навіщо? Зрештою, без тебе я і не жила. Ти створив мене таку ніжну і чуттєву...
Ліпше бережи мою листівку, як свій подих. Вона, ти не здогадуєшся, - надзвичайна. У ній – мій мінливий, як погода, настрій. Сьогодні мандрую спогадами. Завтра – замріяна. А післязавтра, може, плакатиму. Бо мені дуже важко жити серед скам’янілих сердець, серед пластмасових роботів...
Я хотіла тобі щось дуже важливе сказати. Коли тримаєш мої руки-павучки у своїх руках і розмовляєш зі мною, тоді вириваєш мене з обіймів депресії та відчаю. Я вже й забула, коли востаннє була такою життєрадісною, як з тобою.
І ти ...викликаєш в мені дивні емоції. Мені кортить дбати про тебе. Оберігати твої сни. Чи лікувати твоє безсоння теплим молоком із медом.
- Звідки ти дізнався, що я – сонечко?
- Я завжди це знав! Найрідніше моє сонечко. Ріднішої нема, ніж ти!
І дякуєш мені за мою присутність у тобі, твоїй душі. Вчиш і мене бути вдячною за цю життєдайну, цілющу любов. Вона тримає мене серед зранених, але живих ще дерев і розколотого асфальту, крізь який викисає кислий грунт зневіри, болю, розпуки.
Я хотіла тобі щось дуже важливе сказати. Настінний календар пам’ятає всі наші діалоги:
- Я дуже люблю твої очі, волосся! Ти всміхнулась? Чи мені це здалося?
- Твої дороги ведуть тебе до мене і від мене...
- Прощання – відлік часу до наступного «привіт», - кажеш ти.
- А в мені, коли вирушаєш в дорогу, пересихають вени. І світ немилий!
- Хіба це – найстрашніше?
- Ти заглядаєш мені прямо в душу, наче вірші!
- Скажи, що тебе турбує нині?
- Що? – задумалася трохи. - Не боюся твоєї зради. Чи навіть ..смерті! Моє серце плаче, бо я не зможу дати твоє прізвище нашій дитині.
***
Я хотіла тобі щось дуже важливе сказати...
2011