Холодно… Страшенно холодно… Цей звірячий холод дібрався навіть до кісткового мозку… Хоча на календарі 21 червня.
Боляче… Неймовірно боляче… Хоча на тілі жодної рани….
Самотньо… Невимовно самотньо… Хоча навкруги близько десяти новоспечених знайомих…
Темно… Дуже темно… Хоча на дзеркальній поверхні озера відбивається світло мільярда зірок…
Як я докотилася до цього?! Не знаю. Розумію, що я тут зайва,у цій компанії. Тікаю… Знаходжу якусь покуйовджену стрічку стежини, що зривається донизу. Віддаюся їй. І вже за мить опиняюся у тихого плеса. Мої пальці час від часу лоскоче гребінь молодої хвилі. Я залишилася зі своїм страхом віч-на-віч… Усвідомила – одинока я, а єдина людина, яка може мене звідси витягнути зараз надто далеко, щоб я відчула тепло її душі… На годиннику о пів на третю ночі. Може зателефонувати? Проте…це мене не врятує…Сиджу, вчепившись поглядом у Велику Ведмедицю… Раптом, щось змусило мене здригнутися… Величезний павук…сидів на моїй нозі,та попри страх до цих незмінно величних істот я його не змела, не знищила, а дозволила вивчати моє тіло… Я на його території. Можливо, павук отруйний? Чомусь мене це не бентежить… Відчуваю, як б’ється серце – б’ється так, що пульсує все тіло…Не витримала - вдарила павука рукою, він безглуздо впав на воду, розійшлася колами поверхня, гойднулись зоряні перли. Ображено виповз на берег і подався в очерети… Вирішую встати. Встаю. Знімаю джинси, знімаю майку. І роблю перший крок у холодну безодню… Десь там по центру озера видно полярну зірку. Допливу? Допливу. Вода крижаними руками огортає моє тіло. Розстеляюся на воді «зірочкою», впиваюся поглядом у небо – десь почало світати, бо небо стало сірим з одного краю. Як довго я тут?! Що я тут взагалі роблю?! Раптом зрозуміла: дві хвилини і вода забере мене в свої обійми назавжди – тут таких, як я вже не один десяток…Повертаюся на берег. Павук сидить на моєму одязі. Добре, я сідаю поруч, обіймаю коліна руками. Розуму… Повіяв легкий вранішній вітер і я відчула, як тіло прокололо сотнями холодних голок – на мені мокра білизна… Захворію? Байдуже. Відчуваю поцілунок на плечі:
- Давно ти тут?
- Не знаю…
- Ми тебе шукали, невже ти нас не чула?
- Не чула…
- Ходім.
Мовчки натягую на мокре тіло джинси,вони не піддаються. А не пішли б вони! Знімаю. Одягаю майку, чіпляю босоніжки, підіймаюся на гору. Там чекає новенька червона іномарка. Відчиняю двері, зібралася сідати. Хтось підійшов ззаду. Цілує…Повертаюся обличчям до цього нового знайомого незнайомця. Його поцілунки ніби б’ють мене. Вдаряють мою свідомість. Навіщо я це роблю?! Вириваюся, сідаю в авто. Мене довезли додому. Заходжу у під’їзд. Завмираю біля дверей квартири. Не хочу туди!.. Повертаюся на східці. Бачу у вікно свою улюблену шовковицю. У неї гарні гілки. Ледве видираюся на висоту четвертого поверху, але дістаюся туди. На горизонті зійшла Аврора. Чому я тут?! Од болю притискаю до себе коліна. І засинаю… А сон забирає мої страждання під тиху колискову улюбленої шовковиці…