Вранці я прокинулася тоді, коли й ти, мій коханий Сонцику! Спостерігала за тобою, як ти сидів у кріслі біля вікна і з кимсь розмовляв тихенько по мобільному. Намагалася вловити уривки твоїх куцих речень, але ти більше слухав свого абонента. Твої фрази були схожі на пазли, і я ніяк не могла зліпити їх докупи. Інтригуючий початок дня, подумала собі. З ким ти розмовляєш? Зі своєю дружиною так не сюсюкаєшся.
– Навіщо ти з мене ковдру скинув? Закрий, бо холодно! – вдавала з себе ображену.
– Від споглядання твоєї оголеної краси у мене аж серце ниє. Ось таку ранково-звабливу тебе малював би все своє життя.
У тебе справді занило …серце! Тільки інше. Воно стало таким великим-великим!
– Дорогенька моя Марі, дякую тобі за гарну ніченьку! Але якщо ми хочемо знову зустрічатися, нам обом треба повернутися додому вчасно.
Мені сподобалося, як ти, Сонцику, на кілька секунд притулився вухом до мого живота.
– Може тут поселилася вже інопланетянка?!
– Тільки не треба мене кусати? – запустила пальці у твоє волосся на голові, щоб відсторонити тебе.
– Я – ніжно! Не боляче! Ось так!
– А на кого вона буде схожа? – запитала більше себе.
– На тебе! Ти ж у мене така красунечка!
– Ні, хочу, щоб на тебе!
– Сонцику мій, а в тебе там з’явилася крапелька…
І твоя крапелька була солодкою – як учорашній київський тортик!
Наше кохання продовжилося під теплими душем у тій позі, яку я люблю понад усе. Ти входив у мене так стрімко, гостро, сильно. Гойдав мене на своїй гойдалці життя. Знову і знову дарував мені солодку невагомість.
- Бачиш, яка я спокуслива? Вигинаюся тобі. Я готова до твого животворного соку.
Ти обціловував мені шию, спину. Ховав у своїх обіймах. Для тебе важливо робити мене щасливою, сексуально-задоволеною жінкою.
- Проливайся в мені бурхливою зливою.Хороший, ніжний, не виходь із мене, нікуди не йди! Я люблю тримати в собі твоє збудження. Всього тебе у себе вбираю, мов губка. Жодну крапельку не випущу – геніально складаю цей іспит. Ти бачиш? Це вода стікає по ногах, не сік.
І слухаю твій нерівний, уривчастий подих на шиї моїй…
...Вчора, коли ти притулився вухом до мого живота, відчувала, як там, усередині, зростало щось схоже на страх. Не люблю це передчуття. Воно мені вже відоме.
Мертвого любити набагато легше, ніж тебе - живого. З мертвим монолог нагадує односторонній рух. А з тобою мене поєднує невидима пуповина. Вона розтягується на далекі відстані. Мені здається, Сонцику, що ми відчували б один одного навіть як би знаходилися у різних кінцях галактики. Мені так боляче нині! Сонцику, знаю, що ти відчуваєш мій біль! Тому питаю тебе: як ти міг так зі мною обійтися?!»
...Вчора ти привіз мене додому. Мені не хотілося виходити з твоєї автівки. Завжди не хочеться йти від тебе геть. Ти чомусь дуже нервував, поспішав, а твій мобільний не змовкав.
- Мені треба їхати, Марі! Відпускаєш мене? – Ти нахилився за моїм поцілунком, наче востаннє. Проводжала тебе з важким передчуттям. Увечері мені зателефонували...
Сонцику, вона представилася твоєю коханкою. Тепер я розумію твій поспіх. І те, чому завжди так швидко випаковуєш мене зі свого авто. Ти біжиш від мене до неї. А я думала, що спішиш додому!
В тій забігайлівці було яскраве освітлення. Ми з нею пили пиво. Твоя молода коханка сповідалася мені про найменші дрібниці ваших інтимних стосунків, у яких я впізнавала всього тебе. Мені довелося виказувати спокій. Байдужість коштувала мені пекельних сил. А вона уважно спостерігала за мною. Бо знала, що розповідає мені про мене.
– Та має якусь там к....у. Він обіцяв мені, що скоро кине її. Вона вже стара, – махнула так рукою, ніби відбивалася від уявної мухи. – Він любить мене, бо я - молода. Він мені такі компліменти говорить. Квіти дарує. Запрошує в ресторани. Обіцяє відвезти на море. На пляжі гарнішої жінки і молодшої, ніж я бути не може. Але, знаєш, я не кохаю його…
Я дивилася в її очі – шукала в них глибину чи лукавинку. Вони випромінювали порожнечу й холод. Сонцику, тобі не холодно в її очах?
****
Сюди мене привели спогади про тебе. Бо тут усе мені нагадує тебе. Дерев’яні стіни і стеля ввібрали стогін вчорашніх наших любощів. Торкаюся пальчиками гладкого полірованого дерева і так хочеться здерти об нього з себе шкіру – адже ти брав мене, беззахисну, біля цієї стіни! Зірвав з мене трусики і потім виливав у мене свою злість, якою тебе напередодні напоїла! Великі дзеркала тиражували нас. Ні, вони не засуджували нас, не тицяли пальцями. Навпаки - безсоромно вбирали в себе наше життя, сексуальну енергію, імпульси, струм.
А під цим душем, де вчора з тобою помирали від задоволення, нині купаюся в товаристві міцного коньяку. Якби могла відмотати час, як плівку, на добу назад. 24 години тому спивала спраглий липень з тобою, але незчулася, як швидко постаріла. Неймовірно: я постаріла за один липневий день! Раніше я не розуміла, про яку власне Осінь поети пишуть, коли вони ще у розквіті сил. Тепер Осінь прийшла до мене. Без запрошення. Відкрила тихенько двері і стоїть на порозі. Що мені робити з нею? Прогнати?!
Сонцику, у мене була любов, яка перейшла у шкідливу звичку. Це – Ти! Не знаю, як позбутися тебе. Найважче, мабуть, вирвати з пам’яті спогади про тебе. Пам’ять – не книга! З неї не повириваєш сторінки.
- Дзеркало, скажи, де відшукати нашу вчорашню ніч? Ну, чому мовчиш, як чуже?
- Нині стане вчора тільки завтра. Вчора ніколи не повернеш. Якщо надумаєш прогнати Осінь, тоді завтра ніколи не прийде до тебе. І жодне дзеркало більше ніколи не перейматиметься твоїми настроями.
– Хто це говорить зі мною?
Я стою навпроти дзеркала на відстані подиху й у ньому бачу тільки себе. Може, я божеволію?
– Ні, не божеволієш. Це – Я, твоє Життя, котре ти так часто ненавидиш. Чому, Марі?
– Життя, ти розляглося на ліжку чи присіло на краєчок ванни? Я не бачу тебе в цій кімнаті.
- Чому ти ненавидиш мене через нього? І чому так хочеться тобі жити, коли він з тобою?
- Життя, я дуже його кохаю. Він – єдиний, хто вселяє в мене Тебе.
- Він зрадив тобі, Марі! Ти доживеш з його зрадою до ранку ?
- Не знаю!
- Обіцяй мені, що не покличеш Її.
– Чому?
– Бо Я і Вона – з різних світів. Ти мусиш прожити ще свою Осінь, Марі. Ти житимеш, якщо я буду з тобою поруч в цю ніч. Тільки не проганяй мене. Я триматиму тебе за руки. Простягни мені їх. Будь ласка....
*****
Сонцику, найбільше про тебе знає ...душ. Тому віддаюся його стихії, як ще вчора – тобі. Ііііііі божевооооооолію....
Я втрачаю відчуття реальності й часу. Ти знаєш, Сонцику, коньяк робить свою велику справу тихенько! Нині він – мій коханець, а не ти, мій Сонцик! Я так палко цілуюся з ним. Як би ти тільки міг бачити наше злягання. Мені так добре! Він наповнює кожну клітину мого тіла теплом, зігріває мою скривджену тобою кров, туманить розум і пришвидшує істерику. Я виплачу всі сльози, які накочувалися океаном у моїй душі там, у тій триклятій забігайлівці, коли слухала твою молоду коханку. Сльози штовхали мене на втечу. Ні, не з іншим чоловіком – я боялася розплакатися при ній.
Цікаво, Сонцику, ти привозив її сюди?... Ні, мовчи, я не хочу знати відповідь. Тут був наш рай! Тут усе мені пахне тобою. Її запаху не відчуваю. Чи відчуваю?!
Мені набридло боротися за тебе з іншими жінками. Чуєш мене, Сонцику?! Ці сили, які б могла витратити на кохання, витрачаю на боротьбу. Я втомилася.
Сонцику, зі мною крутиться кімната і все начиння в ній: ліжко, шафа, телевізор... Ха, я щойно його розбила. Кинула в нього пульт. Він просто не показував твоє рідне мені обличчя.
«Мені так подобається, як він ніжно пестить мої перса. Він говорив, що йому подобаються такі маленькі груди, як у мене. Уявляєш? Хто б міг подумати?! А її груди схожі на груди його жінки. Тому йому і не подобаються…».
О, ні! Знову твоя молода коханка у мене перед очима!
- Може ти, Життя, скажеш, чому мене мучать ці спогади?
- Як би вона була просто перехожою, ти б навіть не звернула на неї увагу, чи не так?
- Вона - банальна, але яка цинічна у розмові!
- Якби не цей її цинізм, вона була б зовсім нецікавою. Вона знає, чого хоче від життя. І навіть якщо чоловіка оцінює на якихось три бали, він же не повинен знати про це, правда?
- Вона презентує себе моєму коханому під янгольським соусом. Насправді не є такою!
- Гм!
- Життя, мені здається, що це від того, що мій коханий чоловік – не самодостатній. Просто я цього не помічаю, бо дуже люблю його. А він компенсує свої комплекси молоденькими дівчатками чи іншими якимись яскравими картинками. Мені так боляче, Життя! Бо здається, що мій Сонцик – міраж. Йому постійно потрібні ерзаци.
- Так, Марі, тут справа не в жінках і не в їхній кількості. Це справа в ньому. Справжніх чоловіків, котрі вміють любити й відповідати за свої почуття, такі яскраві обгортки не цікавлять. Вони спокійні за свою душу. Бо в їхній душі живе любов. І ця любов заповнює все їхнє життя – не заставляє кидатися від однієї ляльки до іншої.
- Але чому її слова хаотично пурхають у моїй голові? Життя, вони кусають мій мозок отруйними зміями!
****
...Ха-ха, Сонцику, ти мене скоро кинеш! Тепер розумію твій поспіх і чому так випаковував мене зі своєї машини. І чому ніколи не торкався моїх грудей. Не цілував їх. Бо схожі на груди тієї, яка в тебе в паспорті. Сонцику, Сонцику, як мені дуже болить! Та я не гніваюся на тебе. І за те, що ти назвав мене психом. Будь здоровий, Сонцику мій! Я п’ю тепер за тебе!
О, як би ти знав, як мені ниють, болять мої груди! Невже вони і справді тобі такі гидкі? Невже такі осоружні... Тому ти їх рідко торкався, мало цілував.
Сонцику, я не хотіла тобі розповідати. Але, мабуть, тепер тобі висповідаюся. Тепер мені можна все! Хоча ти й так не чуєш мене та все ж...! Знаєш, він, мій чоловік, теж називає мене ..."старою". Тільки він в очі кидає мені це слово. А ти, Сонцику, позаочі! Він давно мене не любить. Погрожує, що шукає собі молоду коханку. А ти, Сонцику, вже знайшов її. Щодня розглядаю своє обличчя в дзеркалі, але не бачу жодних зморщок! Де вони? Ну де вони? І в душі моїй вони теж відсутні! Зрозумійте обидва: я не почуваюся староооою у мої тридцяяааааааать!!!
А якщо справді в мене скоро з’являться зморщки, невже я залишуся самотньою? Ніхто мене не буде любити?!
Ой, що це зі мною? Не можу піднятися з ліжка! А мені хочеться стрибати по ньому. Розкидувати подушки. Сховатися під ковдру - так, як учора ховалася від тебе. Тільки від кого мені ховатися нині? Від цих дзеркал?
Прошу тебе, будь ласка, набери мій номер у своїй мобілці! Хочу слухати твій голос. Ні, краще мовчи! Ти вмієш мовчати. Довго. Сердито. Останнім часом ти навіть уже і по імені до мене не звертаєшся.
Хочеш, Сонцику, я розповім тобі одну цікаву історію про мою прабабцю?! Вона перейшла мені у спадок від мами. Це було дуууже давнооо. Мій прадід пішов шукати кращу долю в Америку. В голодному селі залишив згорьовану жінку з чотирма малими дітьми. Обіцяв повернутися, коли заробить якусь копійку. Бо мріяв купити багато землі і вирощувати картоплю, сіяти пшеницю, щоб його діти не голодували. Але пройшло чотири роки, а прадід не повертався з-за океану. І навіть не написав їй жодного листа. Моя прабабця так його любила, Сонцику, що від переживання геть поморщилася. Що тільки не робила, аби повернути чоловіка додому! Навіть ставила свічки у церкві за нього живого й мертвого. Ходила від одної ворожки до другої. Одні зливали віск на дорогу, інші радили всяку чортівню, яка не допомагала. Та моя прабабця була одержимою. Щовечора вона молилася до образів, а потім поверталася до них спиною і довго щось шептала собі під ніс. Одного разу вночі комин ...заговорив прадідовим голосом.
Сонцику, може й мені кликати тебе до себе так, як робила це моя прабабця?! Може ти мені зателефонуєш?! Чи прийдеш?!
Мої вени лопають. З них просочуються сльози спогадів. У душі починаються тектонічні розломи. Плити моєї душі розколюються і насуваються одна на одну. Серце дуже стискає – задихаюся! Сонцику, де ти є?
****
Бачиш, Життя, а ти так боялося, що я не зустріну ранок. Жах, як болить голова, ніби після втрати свідомості. Життя, дихай у мені. Серце моє, дай мені відчути свій ритм. І, будь ласка, допоможи піднятися з ліжка. Бо мої руки і ноги, мов у ляльки-мотанки, неживі. Що робить на підлозі ця порожня пляшка коньяку? Вона вже мертва? Це я сама її осилила? І чому це стіни повипльовували свій деревяний декор, а телевізор, дзеркала, вікно – розбиті? Життя, що трапилося з моїми пальцями? Чому вони порізані? Я нічого не розумію. Я нічого не пригадую.
У коридорі видовище, ніби після терористичного вибуху.
- Що тут трапилося? - питаю в адміністратора готелю.
- А ви хіба нічого не відчули? Вночі був землетрус.
2011.