Знаєте, що таке професійне свято типового українського журналіста? Нє? А я вам зараз розкажу…
Ну, зранку усьо файно. Спочатку журналіст приймає купу повідомлень від знайомих людей, потім від незнайомих, які плавно трансформуються або у підлабузництво, бо він ще не писав про них матеріалів, або у погрози, бо вже встиг написати.
Потім - типовий мітинг на захист прав і свобод ЗМІ і бла-бла-бла… Туди ходять люди двох категорій: перша - ті, хто щиро вірить у незалежну пресу без цензури, і друга - справжні журналісти, які прийшли бо мають здавати матеріал про демонстрацію в наступний номер…
Десь об одинадцятій-дванадцятій дана показуха закінчується і всі швиденько линяють на природу, на ходу вітаючи зустрітих колег і бажаючи «гарно відсвяткувати». Фотограф семенить десь поряд і щосекунди зітхає, хитаючи головою – бійки не було. І що за знімки, питається, йому тепер ставити до матеріалу?
Десь під кінець, майже сідаючи в службову таратайку, він все ж хапається за фотоапарат - пильне око вихопило із натовпу двох пепсів, які під руки пруть кудись дядечку з мікрофоном. Всю дорогу до місця корпоративної п’я… тобто гулянки (!) він клацатиме свій агрегат передивляючись фото і знову посміхатиметься, коли на екрані з’являтиметься нетлінний образ побитих мікрофоном міліціонерів.
На природі у дружньому колі редакції всі святкують цю визначну дату і ще раз переконуються у силі духу вітчизняного журналіста. Себто: нализуються в хлам і в черговий раз висловлюють п’яному в дупу редактору своє незадоволення стосовно його методів робити у форматі «а не пішов би ти…».
Продовження свята не пам’ятатиме вже ніхто, оскільки воно затьмарене колективною радістю і бажанням спілкуватись. Себто: алкоголем.
Наступна картина, яку пам’ятає журналіст, наштовхує нас на думку, що вітчизняні дятли клавіатури можуть виплутатись із будь-якої ситуації із честю і не зганьбити славного ім’я журналіста. Тобто він прокинеться вдома або від дзвінка з роботи, або від того що радіо тоненьким голосом пропищить «у Києві 12та година». Але ж він буде вдома! І навіть одягнений!
Доки тіло журналіста наштовхуючись на стіни дряпатиметься на кухню, йому раптом стане спекотно. Йомайо… Він же учора… Він же учора після редакторської оди святості і чесності журналістики написав матеріал про засновника газети! З усіма подробицями його бізнесу… Ну, тобто із кращим другом- кримінальним авторитетом і хабарами від 100 доларів…
По дорозі до роботи журналіст встигає подзвонити матері і непалевно сказати «бувай» а також надиктувати електронному записникові заповіт. Але це український писака – улюбленець долі!
Тому в редакції, де у кожного першого в зоні досяжності обов’язково стоїть пляшка мінералки, сидить верстак і, регочучи на весь офіс, видає щось типу «Нє, чувак, я ж не п’ю». З’ясувавши, що смерть поки що відкладається – учорашній опис в номер не піде (до речі, за це треба виставити щось-там верстаку) – акула пера готується до звільнення – він же, щоб його піраньї зжерли – учора шефа відправив за всім відомою адресою…
Але і тут проносить… Трьоххвилинний монолог журналіста пам’ятають всі, окрім шефа. За що журналіст стає улюбленцем секретарки боса, героєм редакторів, кумиром фотокорів і легендою серед стажерів.
Полегшено зітхнувши і приземлившись на своє місце, наш герой нарешті відкриває ноут і створює документ із назвою «День журналіста України», в якому напише як чесні і тверезі журналісти виборювали свої права на учорашньому мітингу із вірою у справедливу журналістику і світле майбутнє…