Шльондра
(Посеред сцени лава. На лаві сидить дівчина, палить і читає книгу. Заходить друга)
- Марго, ти чула? До нас в місто приїздить відомий письменник… Лавандович! Уявляєш? От якби він спинився у нас…
- Не думаю, що письменники користуються послугами повій, Анно. Хоча хто знає…
- От вмієш ти опустити з неба на землю… Що читаєш, до речі?
- Твого улюбленого Лавандовича (демонструє книгу). Не настільки погано, як могло б виявитись, між іншим…
- Не настільки погано? Та він майстер! Класик жанру… Та він… Він… Словом, нічого ти не розумієш у сучасній прозі!
- Чому ж? Я чесно читаю Лавандовича. Навіть осилила жорстку кольорову еротику від Окунівської… Але однаково твій Лавандович – середнячок…
- То чому ж ти його читаєш в такому разі? (лютує)
- Щоб потім із абсолютною впевненістю сказати, що це, вибачте, лайно.
- Не вибачаю! (виходить)
- Ну і не вибачай. (знизує плечима Марго) А ти все ж лайно, любий. (звертається до палітурки із зображенням автора. Знову знизує плечима, відкриває і читає).
Повертається Анна з чоловіком. Дівчина плазує перед гостем.
- Ось, проходьте бласка, сідайте… Це – наша найкраща дівчина.
- Анно, я, власне, сьогодні вихідний. (Марго здивовано дивиться на Анну. Анна робити знак рукою відійти. Обидві виходять на передній план.)
- Дурна! Ти знаєш, скільки він заплатив? Тобі тижнів на два вистачить!
- Можливо, але у мене однаково сьогодні вихідний.
- Дурепа! Ти хоча б знаєш хто це? Це ж САМ Лавандович! Та пів країни мріє опинитися на твоєму місці!
- Може пів країни і мріє, але точно не я. Вибач, у мене вихідний.
- То так, значить? Шеф просив переказати, що коли ти почнеш дуріти, то це буде твій останній клієнт!
- Добре-добре (із неохотою). Передай шефу, що я згодна. Але це на сьогодні точно останній! І більше жодний винятків!
- Ага! І це… Розкажеш який він? І коли захоче утрьох… Клич мене відразу!
- Слухай, Анно, а чого ти його не забрала раз так хочеш?
- Шеф велів відвести до тебе. (заздрісно) Мовляв «найкраща дівчина у нас».
- Ну, передавай йому від мене величезну подяку (іронічно).
Анна виходить, Марго повертається до чоловіка, який вже тримає в руках книжку:
- Ну то що пане, чого б вам хотілося?
- Хм… Я ж можу замовити що завгодно, правильно?
- Ну звісно. Ви ж клієнт (трохи іронічно знизує плечима).
- Тоді давайте поговоримо. Ви, я бачу, читаєте мою книжку?
- Так, читаю.
- Ну то що скажете (самовдоволено).
- Мені не подобається (спокійно, знизуючи плечима).
- Овва. І дозвольте ж дізнатись чому?
- Надто все прогнозовано. Хто з ким лишиться, хто отримає спадок, де схований заповіт… Відповіді лежать на поверхні. Та і лайки надто багато, як на мене.
- Цікаво… (ображено) Якась провінційна повія вчить мене – відомого письменника – як писати книжки.
- Ну а кому ж, як не мені, вас вчити? Дійсно. Я повія. Я продаю своє тіло. А що робите ви? Хіба не те саме?
- Ви зараз порівнюєте мою творчість і вашу… проституцію?
- Ні, що ви … Дозвольте поцікавитись… Де ви берете матеріали для своїх творів? Прототипи, почуття, пейзажі, ситуації… Певно ж, як і більшість письменників, використовуєте для цього власний досвід, чи не так? (автор киває головою) Отже продаючи книжки ви продаєте свої спогади? Спогади, думки, емоції, мрії…
- Ну так. Це особливості моєї роботи.
- Сьогодні ви матимете моє тіло. Ви можете робити з ним що завгодно. Це – особливості МОЄЇ роботи. Але це, зрештою, лише тіло. Все про що я мрію, що знаю, чим живу – все це лише моє. І вам воно не належить. А ви мені належите. Я придбала вас усього за десять п’ятдесят на розкладці в обшарпаному провулку біля ринку. То хто із нас двох, письменнику, більша шльондра?
Завіса.