«Але ж я тебе любила не за те, що маєш крила,
А за твої очі карі і п’янкі вуста…
А тепер дивлюсь у небо, але ж там не видно тебе,
Може, високо літаєш… може, щось не так…»
(Т. Піскарьова)
Ти знаходишся так далеко, але все ще зовсім поруч…
Інколи… мені здається, що можна простягнути руки... і ми будемо разом.
Мрії... Це лиш банальні мрії …
Треба було давно вже все зрозуміти.
Надія…
Я сама собі її приписала…
Приписала як ліки, що полегшують біль та заспокоюють Душу…
Мої ліки - це крихти безґрунтовної Надії…
Надія…
Часом… вона може бути дуже сильною…
Вона подарувала мені рожеві окуляри, які чіпляються за шкіру, очі, Душу міцними вузлами… і розплутати їх неможливо…
Під її впливом я знаходжусь в ілюзійному просторі...
Надія…
Але ж вона водночас така слабка і безпідставна…
Саме вона майже зруйнувала мене із середини, навіть не запитавши, чи хочу я далі жити.
Вона зробила мене такою ж слабкою, як і сама…
Мабуть... краще було б довіритися людській мудрості, а не триматися за тонесеньку ниточку, яка з часом обірветься…
Увесь цей час я чіплялась за такі безглузді думки у своїй підсвідомості, що самій вже стало смішно.
І я це усвідомлюю…
Я усвідомлюю, що втрачаю Надію…
Я дійсно втрачаю Надію...
А можливо, я просто одужую?...