- 1 -
Це було в ті буремні часи, коли на теренах нашої держави палала громадянська війна, а на Сході України, як говорили в народі, гуляля махновщина.
В самому ценрі села, під Бердянськом, в досить просторій церкві, відсвяченій на ім'я Покрови Пресвятої Богородиці, того суботнього вечора правилось.
Навколо церкви люди стояли купками, бо роз'єднались по своїх симпатіях, хто до червоних, хто до білих. Та найбільше тут дівчат молодих і гарних, що прийшли похизуватися своєю красою, бо як нагрянула революція, на ігрища вже не збираються, весілля майже не справляють, то нема де себе і показати, хіба що в церкві.
В церкві повно людей, задуха. Двері широко разчинені, з них лине тихий спів: "Святий Боже, святий крепкий, святий безсмертний, помилуй нас!"
У лівому притворі церкви, де скупчились самі-но жінки, чути тихий гомін. А перед самим образом Пресвятої Богородиці стоїть дуже молода дівчина, одягнена по-городському. Пальто приталене, світло сірого кольору, з білою хутровою опушкою і з такою ж муфтою на руках. Чудові блакитні очі вражають лагідністю і добротою, а припухлі червоні вуста дитячою красою.
Дівчина замислено дивиться на лик, а їй мріється її Іван, думи про якого зігрівають їй душу. Де він тепер? Ні слуху, ні духу. Як поїхав з червоноармійцями, то й пропав, а з ним разом пропав і сенс її життя. Може загинув. А може зрадив їй і забув свої присягання, забув таємницю дівочу, що віддала йому всю себе без остатку. Боже! Що ж то буде, коли коханий не повернеться?! Ні, ні! Бог допоможе їм. І вона починає ревно молитися.
Раптом, десь поряд, гримнув постріл і луною покотився по степу. Усі здригнулися, переглядаються, а клір продовжує тихо співати: "Слава Отцю і Сину і Святому Духу. Амінь". Та враз затупотіли коні, люди здвинулися, потягнулися до виходу. Стиха, а потім все гучніше шепотіння: "Махновці!". Деякі, хто потихеньку, хто хутчіше намагаються вислизнути з церковного подвір'я, від гріха подалі.
Невеликий загін залишає коней. У різноманітному одязі, при пістолях, махновці по одному заходять до церкви. По тому, як люди здебільшого не боязко дивляться на них, зрозуміло, що махновці із місцевих. Серед них, звертає на себе увагу високий на зріст, з мужньою статурою, чорнобровий красень.
При їх появі скінчилася відправа, святий отець виходить у царські врата з хрестом у руках. Селяни по черзі починають прикладатися до хреста. Спочатку мужчини, а потім і все жіноцтво. Махновці стоять купкою, осторонь, уважно розглядаючи усіх присутніх. Раптом очі чорнобрового красеня зупиняються на незвичайній, городського виду білявці, з роскішною косою, що вибилася з-під ажурової хустки.
- Хто така? Чия?!
- Марія. Микити Щербини дочка. Старша.
- Де живеш?
- Тут. В українській слободі.
Ледь жива від страху вийшла Марія з церкви з юрбою дівчат і зразу ж поспішає додому. Серце її калатає, руки тремтять. Дома, нічого не віповівши матері, - "Чому так рано?", - пройшла у світлицю. Роздягнулась. Сіла біля вікна. В повній темряві сидить непорушно. Над образами в куточку тріскотить стиха лампада, а за вікном гуде вітер, наче голосить за кимось близьким і дорогим.
- Що скоїлось? Що трапилось?, - питає сама себе і прислухаеться до свого серця. Невже цей красень-незнайомець, мимохідь опаливший її своїм поглядом, сколихнув її смуток. Вона гонить цей неспокій. Вона вириває з пам'яті ті далекі картини своїх зустрічей з Іваном. Від них віє і світлом, і ласкою, і теплом.
Тихий вечір. Дівчата зібралися на ігрища і гулко співають, високо виводячи ноти. Линуть пахощі квітів, зудять комарі. Та от підтягується парубоцтво, заграли музики, хто танцює, хто жартує. Їй весело, вона заливається сміхом, підбурюючи сором'язливого Івана, що закохано зазирає їй у вічі.
А ось друга ніч. Після заручин. Тиха і чарівна. Все небо мигтіло зористими вогниками, серце закипало стожаром, а тіло, все її єство, загубилося в раю. Вона чіпляється за ці спогади всіма силами своєї душі. Та обличчя Івана тускніє, віддаляється і її суджений, що зненацька виринув ось тут, перед нею і обвив руками її стан, чомусь з обличчям красеня махновця. Марія чує, як стуготить її серце. Їй боязко і хороше. Душа мліє солодким тремтінням.
Тихо рипнули двері. На порозі з'явилася мати. Вклавши на покуті дітей, зайшла до своєї первістки, що жила в окремій світлиці, бо була заручена.
- Не спиш, моя ягідко? Не сумуй, прийде твій наречений, сили набирайся. Така вже наша жіноцька доля - чекати, терпіти, та на Бога уповати. Дай Боже, повернеться твій Іван живим і здоровим.
У Марії покотилися сльози. Мати, витираючи їх, промовляє:"Поплач, поплач моя рідненька, тобі легше стане, доню моя милая". Поклавши голівку на плече матері, Марія заспокоюється і засинає, як у далекому дитинстві на материнських грудях. І всі горесті відступили враз.
- 2 -
Пройшли роки, а того дня Марія пам'ятає до краплиночки.
Прокинулася вона раненько і тихесенько, щоб нікого не разбудити, босоніж, в одній сорочці вийшла на ганок подивитися, яка погода. На дворі було тихо. Небо було чисте. Серп місяца був блідий і тоненький, начебто лампада, що от-от згасне. Тільки чутно було, що мати порається біля худоби, а батько готує реманент і коней. Збиралися їхати орати. Марія повернулася в хату, стала хутко одягатися і збирати сніданок. Вона вийняла з печі горщики з молоком, кашею, нарізала хліба, поставила тарілки, розклала ложки. Почула, як батько пішов відчиняти браму. І раптом гомін чоловічих голосів розірвав тишу. Визирнувши у вікно через фіранку, побачила красеня-махновця, риси якого вже почали забуватися.
- Що йому треба? -
Тихесенько вийшла в сінці, прочинила трохи двері і прислухалася до розмови. Вона була короткою.
- Де Марія? Мені треба Марія! Несподіванний гість говорив наполегливо і нетерпляче, тримаючи однією рукою за вузда коня, а другою граючись батогом. Батько просить покинути двір, не славити дівчину, бо вона вже засватана, та в кінці кінців не витримує і іде на обман, сказавши, що Марії нема вдома.
- Брешеш! - закричав парубок і замахнувся на батька батогом. Марія зойкнула і з криком, - "Не чіпай!", - вискочила на двір і стала поміж супротивниками. Зненацька, своїми сильними руками, молодий махновець охопив Марію так крепко, що вона не могла двинути ні однією рукою і, наче куль, перекинув її через коня і миттю вскочив у сідло.
- А -а -а - завила вона. Мамо,... пусти ... Мамо! Та скоро замовкла від страху, від болю, а кінь вже мчав по селу. По дорозі до них приєднались ще вершники, а за селом її разом з викрадачем пересадили в бідарку і вся процесія понеслася в сусіднє село, яке було видно через луки. За всю дорогу Марія не сказала ані слова, мов заклякла.
А тим часом мати і сполохані сестри стали плакати і голосити, як за покійницею. Батько запряг коней у двуколку і поїхав до двоюрідного брата, що був головою сільради. Так мол і так. Махновці, Марію, дочку, вкрали з двору і повезли у сусіднє село. За ватажка у них Амос, попівський син з того села. Голова сільради - то ж влада, закон. Захвативши міліціонера зі зброєю, пару хлопців із сільради, поїхали визволяти Щербинівську дочку Марію. Бо водився такий гріх за махновцями: вкрасти, знеславити дівчину, а потім кинути її напризволяще.
Поки зібралися, поки доїхали, то попали прямо на весілля. Не було у Амоса часу гратися у заручини. Його чекала революція і події, пов'язані з нею. Приїхав, побачив, покохав та дівку і вкрав. А Марія, з того всього сорому, не захотіла повертатися додому, коли за нею приїхали односельці з батьком.
- Як то воно буде? Якщо повернуся, то з тієї ганьби ні одну дівку з двору заміж не візмуть, а в мене аж семеро сестер молодших. Не бушуйте тату. Така вже моя доля.
Незвичайна краса, сила, хоробрість Амоса на межі авантюризму, захопили Марійчине серце зненацька. Дуже вже програвав поряд з ним Іван, такий тихий і сором'язливий, і вже такий далекий.
Але та таємниця, що відбулася між ними, що була запорукою її вірності Івану, відкрилася для Амоса і стала болючою шпичкою, що троїла його серце і не давала сімейного щастя.
- 3 -
Вдома у Амоса все було готове до весілля. Під вінець Марію одягали дві його молодші сестри, милі і лагідні дівчата. Жених випромінював щастя, та коли Марія зрозуміла, що все іде честь по честі, серце її захололо.
- Прогуляна, прогуляна, - свердлила голову одна думка. І не було сили і часу виправдовуватися, бо події розвивалися дуже стрімко. Залишившись з Амосом наодинці відчула, що передчуття біди заповнює її душу. Та сміливо віддала своє тіло незнайомому, але вже жаданому чоловіку.
Всю ніч Марія не змикала очей, напружено прислухаючись, страхаючись і чекаючи чогось. А коли на дворі прокричав півень, почула довге позіхання.
- Прокинувся! - вся захолонув, подумала Марія і завмерла на ліжку.
- Пити! Пити дай!
- Зараз! Поспіхом перехрестившись, Марія скочила з ліжка. - Зараз дам!
Вона підійшла до столу, де стояв графин з узваром, налила в кухоль і повернулася до Амоса. Він вже сидів на ліжку, дивлячись на неї важким, суворим поглядом. Вона стояла біля столу, не знаючи, що робити, вся насторожі і чекала, чекала чогось. Марія мовчала. Він теж мовчав. Кімната мимоволі наповнилась важким, тягучим мовчанням.
- Амос, - перша, не витримав цього безкінечного страшного двобою, тихо сказала Марія і ще більше перелякалася і вся знітилася.
- Ну-у-у! - відізвався грізно той.
- Прости, прости, Христа Ради! - прошепотіла вона надривним голосом і тихо заплакала.
- Ну, ну вбий мене, вбий візьми ... ніж оце так. Ти ж знав, що я була заручена. Чом же я винна?
Він мовчав. Голова у нього паморочилась, горіло нутро і якась нестерпна туга, мов камінь, лягла на серце.
- Іди до мене, коханна - сказав Амос і вона вся засяяла, зраділа і торопко вскочила в ліжко. Вона обняла його і, затремтівши від якогось солодкого почуття, що пронизало все її єство, ніжно притулилася до нього. Він теж здригнувся і теж ж саме солодке почуття, як і її, охопило його.
- Амос, милий, ріднесенький ти мій, - зашепотіла вона.
- Кохалась? І...? Як? Як тобі було з ним, а...?
Він відштовхнув її від себе і, впавши ничком на ліжко, застогнав. Серце саднило, наче хто встромив у нього жало і не було сил вгамувати цю біль.
Марію всю затіпало, очі налились сльозами. Вона тихо сповзла з ліжка, хутко одягнулась і вийшла із світлиці.
- 4 -
Лютою ненавистю налилось серце Амоса, коли зрозумів, що не перший чоловік він у його, намріяно незайманої, коханної Марії. При одній думці, що хтось уже пестив її красиве і лагідне тіло, злість закипала, голову паморочило і хотілося розірвати її на шматки. Марія плакала не раз, доказувала, що не вводила його в оману, що ніколи йому не присягала, та і не знала його. Це він сам силоміць взяв її, то що ж тепер потурає своїй ненависті? Та її слова ще більше розпалювали ревнощі Амоса.
- Мовчи! А то вб'ю, - не раз він кричав зопалу. І бив. Бив жорстоко, прискіпуючись до всякої всячини. Вона рідко захищалась, а інколи, з диким відчаєм і злістю, сама наражалася на удари, крича:"Бий!...Бий!...До смерті бий ...! Ненавиджу!"
Кожного разу, після сімейної драми, ненависть до жінки розвіювалась і важка скорбота опановувала Амосом. Він жалів Марію, себе і всією душею ненавидів ту невидиму силу, що травила його душу і постійно нагадувала йому про Того... і...
Чужим і страшним став дім Амоса для Марії. Тільки й того, що часто відбував з махновцями на "операции". Та коли понесла, пом'якшав Амос, мріяв, що буде син. А коли народилася дочка, первістка, то не захотів і бачити.
- Ще одну хвойду привела на світ. - От і всі слова, що почула з вуст чоловіка.
Не раз, коли Амос відбував з махновцями, Марія уходила до батьків з однією думкою, що не буде з ним жити, з таємною надією, нехай її Бог простить, що він не повернеться живим додому. А часи були страшними і жорстокими. Та Амосу щастило. Без єдиної подряпини виходив він з боїв і, повертаючись додому, їхав за Марією, просив, давав слово, що не підніме на неї більше руку, а це було тільки на словах, та Марія, взявши дитя, йшла за ним.
Одного разу мала Галинка не спала всю ніч. Зубки різались. Тільки під ранок Марія заколихала доньку, а сама, знесилена, вирішила попрасувати білизну, поки не пересохла. Так, з рублем-праскою в руках присіла біля столу і задрімала. І не почула, як заіржали коні і в хату влетів Амос.
- Що, не чекала, пройдисвітка?! - І замахнувся на неї кулаком. Де тільки взялися сили у цієї тендітної, тоненької жінки. Всі біди, знущання, сльози обрушила вона на нього. Не тямлячи себе, схопила обома руками праску-рубель і щосили вдарила свого кривдника. Той не очікував такого, не прикрився і удар припав прямо в голову. Міріади зірок замерехтіли в очах Амоса, голова запаморочилась і він упав, мов підкошений.
З криком: "Вбила..., вбила!...",- Марія вискочила з хати. В грудях несамовито колотилося серце, не то від розпачу, не то від страху. Очі натрапили на бідарку, яка стояла не розпряжена. Вскочила в неї і погнала коня в рідне село до батьків.
Поки їхала, трохи заспокоїлась. Її не гризло ні каяття, ні муки сумління за скоєне. Будь, що буде, думала вона. Як Бог дасть. Батькам нічого не сказала, тільки заплакала. А ті й не питали, бо знали, яка важка доля спіткала їх дочку. Цілий день Марія нічого не їла, все тужила, а ввечері змарніла і злягла в лихоманці. Невідомість затьмарила їй розум. То їй марилось, що вона в розпачі б'ється над труною з Амосом, то раптово наступають навкруг якісь дивовижні люди і тягнуть її за руки, щоб накинути на них кайдани. Вона пручається і просить відпустити її до донечки.
В хаті панує така атмосфера, буцімто тут покійник. Вся малеча притихла і не чути ні веселощів, ні гучних розмов. Батько приказали: "Ні пари з вуст!". І скільки б то продовжувалося і чим скінчилось би, ніхто не мав гадки. Та неждано-негадано з'явився Амос живий і здоровий. Приїхав не сам, з сестрою, яка тримала на руках маленьку Галинку. В дорозі дитя дрімало, а як внесли в хату, захвилювалося і враз заплакало. Голос ріднесенького дитятки повернув Марію до свідомості. Вона важко піднялася з ліжка, підійшла до золовки і взяла дочку на руки. Мала обхопила обома руками матір за шию так крепко, наче боялася, що її заберуть. Галинка не відходила від матері, спала з нею, потребувала уваги. Так поряд з дитиною Марія потроху приходила до тями і поверталася до нормального життя.
Амос майже не показувався. Весь час він проводив з тестем, який хизувався своїм господарством, а воно було чималим. Вечорами ходили по родичах, а Щербинів було півсела. Батько ні про що не розпитував, робив вигляд, що нічого не скоїлось.
- Хто зна, як у них там, молодих. Втрутишся, а вони потім милуються, як ні в чому не бувало, а ти будеш кругом винуватий. Хай самі розбираються!
- 5 -
Присмерк. Дітей повкладали. На вечерю поставили холодець, смажену картоплю, огірки солоні, пироги з сиром. З тих пір, як приїхав чоловік, Марія вперше вийшла до столу. Тиха, мовчазна і велично красива. Амос піднявся їй назустріч. Ноги у нього підкосилися. Він відчуває, що ця незвичайна жінка має над ним владу, вона хвилює його, як у той перший день, коли побачив її у церкві. Кинувся, взявши її руки в свої, просить пробачити його і повернутися до нього. В словах його гаряче благання, благання вірити йому, вірити, що в домі буде спокій і любов. А очі, очі Амоса повні невимовного кохання та пекучого страждання.
- Нехай мене Бог поб'є! Не можу! Марусе! Не можу без тебе!
Зневірена Марія мовчить і тільки після втручання батька розкрила вуста. Щоки її покрив рум'янець, очі твердо і спокійно дивляться на Амоса.
- Перед Богом, перед святими іконами, перед батьками, клянусь! Якщо піднімеш руку ще на мене, зарубаю! У ві сні за-ру-баю! Сказала, немов припечатала.
Ніхто не відає, про що говорили, що передумали і як провели ніч МАрія з Амосом, та на ранок, мов голубки, стали збиратися і поїхали додому.
З тих пір життя в сім'ї змінилося. Марія вилікувала чоловіка. Амоса начебто підмінили. Він став спокійним і лагідним.
Через рік Марія народила сина. Нестор Махно утік за кордон, ходили чутки, що в Румунію. Махновці майже всі загинули, а ті, поодинокі, хто залишився в живих, почали будувати "світле майбутнє".