Перевод Петро Домаха
http://proza.ru/avtor/dionisiy
«Восточный аполог» на украинском языке.
Малодушний вітер шпортаючою ходою бродить вулицями міста.
Дощ говорить недомовками, стишує звучання литавр, накритих шматками сукна.
А душа моя, як дитина, грає в буріме.
Із сусіднього вікна напливає повітрям аромат м'ясного пирога - кубіте.
Я знаю сенс існування неправди. Ні! Я не адвокат брехунів. Усього лише серцем розумію, що олжа - чиясь правда, що плаче. Як не дивно, але брехня - це правда, яка хоче сховатися від суду людських очей. Бо очі птахів або навіть хижаків погляди не вміють убивати так, як люди вбивають чиєсь зранене коханням серце.
Я - народжена на землі. У моїх жилах ясно-червоні ріки. А в серці багряні рими.
За спиною нинішнього дня - моє перше кохання. Я сама проводжала його за руку в минуле. Перше кохання - це дебют душі. Боязкої душі моєї, що не встигла нагрішити й зірвала із себе пута страху. І зі сцени життя не шепотіла, а співала...
Чим повниться душа? Не понеділками, що вписані у клітинки календарів, немов хрестики. Вони вишиті яскравими ниточками муліне накрохмаленою канвою.
А повниться душа різними квітами щастя. Моя бабуся, татарка, завжди бажала мені білого щастя ... Білого як молоко молодої верблюдиці, що народилася на світанку у зальному будинку для караванів. Народилася під звучання старого ситара. *
Благословляючи мене у дорогу, вона завжди промовляла: «Булсин якти чираен». Нехай обличчя твоє світиться...
Бабуся вчила мене пускати яблуко за водою і шепотіти над бездонним ликом озера:
«Хай не втримає мене вода». Це щоб повелителі вод не затягли мене до своїх глибин...
Словами я малюю картини над невідомістю. І зберігаю чужі таємниці в серці, як колись надійно берегли мідні ключі на грудях своїх ключарі...
І, як би не сперечалися вуста мої з вітрами, знаю, що у долі не виграєш парі.
Я - народжена на землі. Розумію мову трав і вірю квітковому годиннику.
Прокидаюся разом із білим лататтям і засинаю майже з цикорієм диким.
Буваю ревнивою та байдужою. Люблячою й тією, що ненавидить, плаче і сміється. Покохай мене таку земну... Ім'я моє зберігають валлійські рукописи та неприступні стіни Кардифського замку, що зубцями впиваються в небо. Там біля Чорної Вежі, коли місяць уповні, збираються душі померлих лордів. І тоді на чорному небі місяць схожий на отвір, із якого виливається сріблясте світло...
Я - народжена на землі. Моє слово - чийсь порятунок або ж погибель...
На безпір”яній подушці пальцем малюю неперове число, допоки годує журба моє серце тишею з ложечки. І згадую, як читала мені колись на ніч мама східний аполог. У часи, коли залишаюся одна, мені хочеться бути почутою ким-небудь. І тоді я починаю розмовляти сама з собою...
Знаю, що мої білі-білі думки перетворюються на слова. Їх обов'язково почує довговолосий уй іясе, ** котрий ночами пише молитву зі скрипом пера на папері або заплітає моє волосся у коси...
Ситар *- струнний щипковий музичний інструмент на Сході.
Уй іясе **- домовик (за віруванням татар).
Текст на русском языке здесь:
http://proza.ru/2008/07/21/407