Перевод Петро Домаха
http://proza.ru/avtor/dionisiy
«Яблоки-паданцы» на украинском языке.
Понеділок-гидун відвертається від радості. Йому на таці самі невдачі подавай.
Захід сонця забарвлений рожевими відтінками, як крона хінного дерева з пучками квіток.
Скоро з’явиться місяць, схожий на скам'яніле яйце качкодзьоба, який жив близько сімдесяти мільйонів років тому. Іноді ночами ріки викидають на берег розсипи каменів округлої форми. Недарма ж із абстракцій складаються аксіоми...
Втомилася я без тебе. Відчуваю себе висушеною травою. Вирвана із землі. Не бачу сонця, але є ще сила у стеблах моїх сухих. Коли заллють киплячою водою, то із губ моїх злетить: Спроможна ще жити! Можу! Огортаюся надією, як шоколадна плитка фольгою.
Знову сповідуюся чужим містам. Уже холодно, але кожна усмішка незнайомої людини зігріває вулиці провінційного містечка на градус. Я вже звикла до цього дивовижного стану: Я є, але мене немає...
Почуваюся незнайомкою для себе самої. Дуже мені хотілося б познайомитися з собою ближче. Без клинових засувів ...
Смуток перестав бути гостем. Він гірше сусідки, що заборгувала. Скаржиться на життя й обіцяє повернути борги. Я так хочу, щоб журба оніміла!
Навіть ніж, залишений на підвіконні, тупиться, коли місяць уповні. Чому ж гостре лезо смутку не боїться місячного світла? Журба - улюблена арієтта безсоння.
До дня народження залишилося кілька днів. Я народилася *** дцять років тому. Навіщо? Не знала відповіді на це питання, допоки не зустріла тебе. Але не усі відповіді дарують спокій душі. Докоряє внутрішній голос: Навіщо я відпустила тебе? Для того відпустила, щоб ти повернувся...
Не можу покликати тебе. Важко просити повернутися тих, кого прогнали самі. Штовхали до прірви своїми ж руками ...
Ще не настав день народження, але мені дуже хочеться, щоб він ненавмисно випав із календарів, як випадає дріб'язок із кишень. Чим я привітаю себе в день народження? Тим, що життя, мов літо без грибів плине без змін? У дитинстві я відчувала свято. Тепер кожен день народження - зла посмішка над собою.
І цю посмішку бачу тільки я. Вона ховається у сріблястих нитках парчі. Характер у неї, як смерч...
Можливо, ти згадаєш цей скромний день появи мене на світ. Вип'єш вина за здоров'я. І подумки побажаєш щастя.
Не з тобою. Як ти гадаєш, чи потрібне мені таке щастя? Щастя без твоєї участі...
Відчую кожне твоє побажання, але... Мені так хочеться ще й почути.
Я би слухала тебе непогрішимо, як у Тибеті дикі гірські ущелини слухають кожен звук. Звук мантри у супроводі труби з гомілкової кістки людини. Ти вимовляв би слова вітання неквапливо, а я зображувала б на холодному склі абстрактні малюнки.
Вікна люблять доторки теплих пальців, як опіки - геранієву олію...
Я хочу неможливого? Ні, це не я. Це душа моя. Вона не вміє не запитувати про тебе.
Кожного дня собі брешу, що ти десь поруч... Неправда для душі - знеболююче.
Сховаюсь у день свого народження від цілого світу. Навіщо мені чужі квіти та побажання, які ніколи не збудуться? Навіщо мені чужі руки?
Розлукам тільки здається, що вони всемогутні. Знаєш, скільки думок про тебе з'являється у кожній розлуці? Стільки ж, скільки цифр після коми в незабутньої "Пі".
А із трави визирають яблука-падунці. Так спадають на долоні часу мої роки.
Я кохаю тебе не для того, щоб і ти кохав. Я кохаю тебе тому, що кохання в мені одного разу народилося...
Текст на русском языке здесь:
http://proza.ru/2008/10/01/34