Перевод Петро Домаха
http://proza.ru/avtor/dionisiy
«Кашельный марш» на украинском языке.
Наді мною сміється листопадовий вітер. Кличу тебе застудженим голосом.
А ти не чуєш... Раніше чув, навіть коли гукала тебе тільки подумки.
У дитинстві я вчилася рахувати, загинаючи пальці. Повторювала за мамою: один, два, три, чотири... Тепер я також надавлюю вказівним пальцем правої руки і рахую скільки з тобою не бачились: квітень, травень, червень, липень, серпень... Скоро не вистачить усіх пальців.
Ми з тобою перетворилися на тіньові планети. Ти - Раху. Я - Кету. Або навпаки. Яка різниця? По черзі зменшуємо яскравість сонячного світла...
Навіщо ми гралися в кохання? Це небезпечна гра, у якій немає правил. Ні суддів, ні групи підтримки. У цій грі на кін поставлене щастя. Єдина гра, де можуть бути два переможці або обоє, що програли. Ти і я програли цю гру.
Падають на килим опуклі пігулки та жмуточки вати. Від йодної сітки стільки ж тепла, скільки від посмішки чужої свекрухи.
Не допомогли мені слова молитви. Я палала кілька діб і не згоріла. Температура-дурка! Мені ввижалися епізоди прожитих життів. Усе, що не сниться, а відображається у полум'ї болю та напівмаренні - хіба не нагадує вирвані картини минулого, які стерли чи то ангели, чи, може, чорти?
Сиділа біля вогнища й гусячим пером вчилася писати на шкурі мертворожденного ягняти. Точно пам'ятаю, що змогла написати лише твоє ім'я...
Потім опинилася на схилі вулкана. Бачила, як плачуть дерева тороміро.
На їхніх блідо-зелених перистих листках із шовковистими білими волосинками лежали крапельки роси. А в останньому епізоді я побачила Терновий вінець і Священний цвях. Трохи пізніше - червоного млина.
Душа моя, як виводкове пташеня - стійка і в кожному новому житті народжується із відкритими очима. Тільки розуміє душа не живі мови, а мертві.
Думки про кохання - строкаті. Вони перемішуються, як трави в грудному зборі: багно болотне, кропива, м'ята і хміль звичайний. А що, хіба він буває незвичайний?
Коли мене вже не буде, то перенесуть із шафи на антресолі, як праведні останки - списані лівою рукою аркуші. Мої чернетки схожі на готичні листи.
Не ображаюся, коли хтось називає мене божевільною. Зрозуміла, що божевільні - найнормальніші люди. Вони зійшли з дистанції розуму на дорогу почуттів.
Снігу нині випало жменьку. Листопад, як хороший Солонич, ощадливо сипле сіль.
На час молюся, як на ікону, і чекаю, коли закінчиться мій кашлякуватий марш, який обрид навіть стінам.
Хочу для тебе бути часткою того, що вічне. Або вітром, щоб іти назустріч тобі. Бути твоїм солодким сном, що повторюється, або ж тополиною сережкою, котра впаде на твоє плече.
Скажи, що ти мене кохаєш, навіть якщо це брехня. Бо не потрібна мені правда, від якої слабне серце і не хочеться жити. Гордість моя здіймає брову та намагається щось заперечити.
Я із радістю поривалася б до інших вершин. Але... На жаль... Боги не придумали нічого вищого за кохання...
Текст на русском языке здесь:
http://proza.ru/2008/11/28/438