Виходили бабки замiж

               
                ВИХОДИЛИ БАБКИ ЗАМІЖ
                лірична комедія у двох частинах
      
  ДІЙОВІ ОСОБИ:
   
   ІВАН
   ГАЛИНА
   ОЛЬГА
   МАРІЯ
   ЯВДОХА
   
                Частина перша

   Кімната в будинку для людей похилого віку.
   Чотири ліжка, чотири тумбочки, стіл, стілець, старий телевізор, «Правила» і «Розклад дня».
   Чотири старі жінки.
   За розкладом – тиха година. За правилами – тиша.
   Тітка Галя, наймолодша серед жінок (їй немає ще й вісімдесяти), сидить, перебираючи струни гітари.
   Марія, роблячи вигляд, що шукає  щось в тумбочці, слідкує за нею, аби та не вдарила по струнах в неналежний час.
   Бабця Оля, повненька, зовсім домашня старенька, озброєна товстими окулярами, в’яже. При цьому вся під владою створеної інтриги.
   Глуха висохла Явдоха лежить у ліжку. Очі закриті, але, зважаючи на вираз її обличчя, старенька про щось думає або мріє. Факт, що і вона в тиху годину не спить.
   ГАЛИНА все-таки не витримала, тихо заспівала, пародіюючи якийсь молодіжний шлягер, якусь  пісеньку  про любов, наприклад: «Твої очі – їм, їм, їм…»
   МАРІЯ одразу із запалом взялася за виховну роботу, без якої, як є  зрозуміло, їй так само тяжко, як Галині без веселощів.

МАРІЯ (напрацьованою  державною промовою). Галю! Мила! Адже зараз тиха година! Забула? Коли до порядку привчишся? Я нагадаю тобі та всім іншим, коли нас улаштовували сюди, в державний заклад, ми підписалися під правилами гуртожитку, поклялися дотримуватися розкладу дня. Елементарна вдячність тим, хто забезпечив нам щасливу старість, повинна спонукати нас до слухняності та терпіння.  Ти постійно забуваєш про свої обов’язки, про відповідальність перед суспільством, про борг перед країною та народом! Ось дивись, що написано в правилах… (Читає так само правила).
ГАЛИНА (не звертаючи уваги закінчує пісеньку по-сільському, відчайдушним стоном). О-ой… Надивилась я вчора, дівчатонька, в цей ось ящик на це, як його..
ОЛЬГА (м’яко). Конкурс краси, серденько. Вчора ввечері ми дивились конкурс краси.
ГАЛИНА. Так. Надивилася на диво дивовижне, а під ранок, знаєте,  що наснилося? (Витримує паузу). Стоїть наче дім на пагорбі. А біля нього озеро.  А поруч галявина. А на галявині скирта сіна. А на скирті сіна сиджу я. Сиджу, міряю черевички!
ОЛЬГА. Черевички?
ГАЛИНА. Черевички! Ті, які дісталися переможниці конкурсу!.. Ой! А навколо пташки співають, хмарки пливуть, ліса зеленіють, а озеро синє-синє! І черевички – як раз! Носи – не хочу! До чого б це, а, Олечко?
ОЛЬГА. Відомо, до чого.  Нове взуття, дівка, до весілля!
МАРІЯ (єхидно). А якщо ще губи сверблять – до поцілунків чуттєвих.
ЯВДОХА (ворухнулася). Єсс…
МАРІЯ (з тим же єхидством). Пам’ятаю, ти говорила, що сни у тебе пророчі.
ОЛЬГА. То що, готуй придане, подружко!
ГАЛИНА. А що його готувати? Взяла  подушки в руки і готова! До праці і оборони! (Дістає з тумбочки почату пляшку з вином). Господи, вдовині справи  гіркі… (Наливає на дно склянки). Тільки вимерли вони давно, кавалери! Як мамонти! (Піднімає склянку). Господи-боженька, прости грішну сирітку… (Випиває). Ось так от, Оленько.
ОЛЬГА. Це точно. Вимерли. Великі табуни вимерли!
ГАЛИНА. І які табуни! Земля гула! Світ білий в очах гойдався! Слони на комодах скакали! А зараз? Хіба почуєш щось? Хіба   здригнеться щось?
ОЛЬГА. Вчора, однак, вітерець приніс якийсь скрип. Шурхотів хтось...
МАРІЯ. …десь у глухому куті.
ГАЛИНА. В далеких лісах.
ОЛЬГА (з раптовою ніжністю). Якийсь… Іванко ніжний.
ЯВДОХА. Єсс…
ГАЛИНА. Шурхоти він, може, і шурхотить, та що ж з того?
ОЛЬГА. Як що? Мамонт, все ж таки! Уцілілий! Сидів у лісах поки кипіли катаклізми, а як уляглося все – виліз!
ГАЛИНА. Тільки у нього, у мамонта твого, тепер хобот, мабуть, як у того марсіанина, який мені на тому тижні наснився. 
ОЛЬГА (боязко, знаючи, про що буде йтися).  А що у марсіанина?
ГАЛИНА. А у марсіанина,  мила, не проти ночі сказано буде… (Шепоче на вухо Ользі щось палке і явно непристойне).
ОЛЬГА. Матусеньки! (Через паузу). Ой, матусеньки!.. (Пауза). Мат... ки. 
ГАЛИНА. Їй Богу!
ОЛЬГА. Невже… взагалі…
ГАЛИНА. Як корова язиком! Тільки тут, на голові, дві якісь… ну… пружини.
ОЛЬГА. Так, може, у марсіан, на лобі… пружини?
ГАЛИНА (розсміялася). Ну й село. Ти що? Бовкнула – на лобі  пружини. У них взагалі…
МАРІЯ. Гей ви! Що це за розмови? Ви що, громадяночки, собі дозволяєте ? Ви де знаходитеся? Ви що, на базарі?  Старших би посоромилися? Вони ж лежать і чують! І вуха у них в’януть.
ЯВДОХА. Єсс…
МАРІЯ. Бач, наречені на порі.
ОЛЬГА (тихо). Вже і пошушукатися не можна.
ГАЛИНА. Йдеться ось про цю ресору. Бачиш, з ліжка стирчить! Усю ніч в боки тицяє.
МАРІЯ. Ага, їй би ще, аби і не тицяло, їй би ще і перини! Їй комунізм побудували, а вона, щоб не тицяло! Ні, ви подивіться! Тепло, затишно, годують, лікують, масаж, сауна, і дрова не таскати, і вбиральня поруч! Вам що, ще педикюр треба? Чого ще бракує?
ГАЛИНА. Світла! Світла не вистачає! Сидимо замордовані, замуровані, без електрики!
ОЛЬГА. Ти, Маріє Іванівно, матінко, як староста, доповіла б адміністрації. Важко без світла.
МАРІЯ. Та говорила я їм. У них електрик звільнився. Його, алкоголіка, давно треба було гнати в потилицю.
ГАЛИНА. Нехай свічки видадуть.
МАРІЯ. А свічки вони попалили ще минулого Нового року.
ГАЛИНА. Ну ось, дожилися! Ані лампи, ані свічки!
ОЛЬГА. Ні праски, ні чайника!
ГАЛИНА. І вікно з видом на залізобетонну стіну.
ЯВДОХА (цілком підтримуючи подругу у недолі). Єсс…
МАРІЯ (вражено переводить погляд з однієї подруги на іншу, зупиняє на Явдосі). І ти, старенька?
ЯВДОХА (рішуче ворухнулася). Єсс…
МАРІЯ (сіла, тихо плаче). Не можу  я з вами, завтра ж попрошу, щоб мене зняли з цієї посади. Оберете собі іншу. А я не можу. У мене ніяких нервів не вистачить на вас.
ОЛЬГА. Ой, чого надумала! Та як же ми без тебе!
МАРІЯ. А як хочете! А з мене досить! Усе життя так було! Усе життя краяли   душу! Ще в піонерському загоні, пам’ятаю, така сама парочка була! Потім у комсомольському, курили в туалеті. Потім у партійному осередку – розбиратися втомлювалися! Думала, хоч на заслуженому відпочинку знайду спокій! Ні! І ось вони тут як тут – поети!
ОЛЬГА (згадала щось своє). Ой, зачекайте, зачекайте.
МАРІЯ (продовжує, не помічаючи її). Життя споганили! Що ви мене переслідуєте? Чому ви мене хоча б  зараз, на старість років, не відпустите? Чого ви домагаєтеся  від мене? Адже у мене і сил немає на вас!
ОЛЬГА. Я забуду, помовчіть! Де в мене зошит?.. Ось він! Галю, мила, дай ручку… Будь ласка, швидше… Вилетить… Голова ж погана…
ГАЛИНА (подає їй ручку). Візьми...
   
ОЛЬГА записує  в зошит щось  таке, що одразу прийшло їй в голову, і що ніяк не можна втратити, забути. Тихо шепоче любовні рядки.
   Подруги дивляться на  неї з  жалістю, знаючи, що вона записує.
   
ГАЛИНА (витримавши паузу). Йому?
ОЛЬГА. Йому.
ГАЛИНА. Почитай.
ОЛЬГА. О ні. Це інтимне.
ГАЛИНА. Тим більш цікаво. Почитай.
ОЛЬГА. Ні, ні… Це вірші.
ГАЛИНА. Знаю, що вірші. Тому і прошу.
ОЛЬГА. Мені незручно. Я сварю його тут...
ГАЛИНА. Свариш?..
ОЛЬГА. Сварю…
МАРІЯ. Лікаря доведеться викликати.
ОЛЬГА. Знову?
ГАЛИНА. Раз – і лікаря! Що вона зробила такого, щоб одразу лікаря!
ОЛЬГА (тихо, відчуваючи за собою страшну провину). Що я зробила такого?
МАРІЯ. Тобі скільки років?
ОЛЬГА. Вісімдесят.
МАРІЯ (єхидно). Вісімдесят?
ОЛЬГА. Вісімдесят… з хвостиком, матінко.
МАРІЯ. І хто, скажіть мені, у вісімдесят років та з хвостиком вірші пише? Їх коли пишуть?
ГАЛИНА. Коли кохають, тоді і пишуть. Що ти причепилася! А твої звичаї знаємо: ледь що – лікаря! Тільки віршик  – укол! За кожен рядок по уколу! А якщо б вона поеми писала? Ви б її закатували уколами, була б вся як решето.
ОЛЬГА (зніяковіло) Які поеми, панове! Так, чотирирядки …
МАРІЯ. Чотирирядки. Ти ж покійному чоловікові пишеш, ніби живий він! І нехай би просто вірші – освідчення в коханні! Немов тобі 16 років!.. Берегтися тобі треба! Страшна недуга прийшла до тебе! Знайшлась, поетеса! Поети, люба, в таких закладах, в яких ми мешкаємо, не живуть!.. Лягайте, давайте! Не мотайте нерви.
ОЛЬГА (тихо, винувато). Прости нас, матінко, прости… Нічого ми не хочемо… Вони ж не запитують, коли приходять. Не телефонують завчасно, не стукають.
МАРІЯ. Хто?
ОЛЬГА. Вірші.
МАРІЯ. Які вірші?
ОЛЬГА. Чоловіку.
МАРІЯ. Та ну вас! Господи, швидше б  бог прибрав мене чи що... (Лягла, накривши голову ковдрою).
ГАЛИНА  обережно наливає на дно склянки, подає  його Ользі.
ГАЛИНА (тихо, змовницьким голосом). На, випий…
ОЛЬГА (так само  тихо). Дякую, матінко… Вип’ю.
ГАЛИНА. Пий, пий… (Явдосі)Тобі налити?
ЯВДОХА (змовницьки). Єсс…
ГАЛИНА. Наллю і тобі…

   ГАЛИНА наливає на дно склянки, притримуючи за голову, допомагає старій випити. Потім сідає до Ольги.

ГАЛИНА. Ох, Ольго, Ольго, добра  душа. Мабуть душевним був твій чоловіченько, якщо дотепер так шануєш його.
ОЛЬГА. Душевним був, матінко, душевним. Хазяйновитим. Теслював. Хати будував. Такі хороми зводив, ахнеш! Як картини.
ГАЛИНА. Теслював, кажеш?
ОЛЬГА. Теслював.
ГАЛИНА. Пив, мабуть, якщо теслював?
ОЛЬГА. Пив, голубонько, пив.
ГАЛИНА. І бив, мабуть, якщо пив?
ОЛЬГА (буденно погоджуючись). Ну, не так, щоб бив. Му тузив. Як же без цього. Пиляку струшував.
ГАЛИНА. А кажеш, що душевним був.
ОЛЬГА.  Був. Тільки здогадалась я про це занадто пізно, коли помер він. Здивованим.
ГАЛИНА. Здивованим? Чому дивуватись? Смерті, хіба?
ОЛЬГА. Родимці.
ГАЛИНА. Родимці?
ОЛЬГА. Ой, сміх один. Прийшла я до нього в лікарню. Прощатися. Сіла, сиджу. Я мовчу, і він мовчить. Прощаємось. І він раптом візьме та скаже – що це ти, голова з косичкою, рудими сльозами плачеш? А я не плакала, стримувалася. Я йому і кажу, не плачу я, ні світлими, ні рудими… Та ти що, дурненька, з мене  сліпого робиш? Он на правій щоці у тебе сльоза! Руда. А я кажу, тут, чи що? Він каже – ну! Потрогай, потрогай її, руду! Я і кажу йому – не сльоза це, родимка. Тут він і здивувався – як, каже, родимка? Звідки вона взялася? Я кажу, що вона й не дівалась нікуди, завжди була там, з дня народження, тому й називається родимкою. Народжуєшся з нею. Ти що придумуєш, що придумуєш – кричить! Сидиш і казки складаєш! Я у відповідь – я жалію тебе, а родимка справжня, її не зітреш. Вона або є, або її немає.
ГАЛИНА (не одразу). І що потім?
 ОЛЬГА. Потім він помер.
ГАЛИНА (через паузу). Не розумію я тут чогось. Ви скільки разом жили?
ОЛЬГА. Життя ціле, скільки. Років п’ятдесят.
ГАЛИНА. Ви що, життя ціле прожили, а у кого де родимки, де бородавки не бачили?
ОЛЬГА. Коли ж бачити було?
ГАЛИНА. Та її, твою родимку, за версту видно!  Він що у тебе, сліпим був.
ОЛЬГА (раптом образилася, зашморгала носом). Він у мене був теслярем!

МАРІЯ встала, підійшла до вікна з видом на залізобетонну стіну, завмерла, вдивляючись в її тріщини.

МАРІЯ. Поезія... вашу матір...
ГАЛИНА (Ользі). А сльози у тебе дійсно чималі!
ОЛЬГА (посміхнулась). Їх би на базарі продавати, так? Багатіше за нас людей би не було.
ГАЛИНА. Та олігархами б стали – це точно.
ЯВДОХА (змовницьки). Єсс…
ГАЛИНА. Господи, всі вони добрі, всі мужики, всі вони одним миром мазані. ось мого візьми…
МАРІЯ (обернулась, єхидно) Це котрого?
ГАЛИНА. Та котрого хочеш! Кажу ж, всі однакові. Ось перший мій. Що вже за свята людина була, йому хоч самовар на голову став, він не буде проти.  Але – горлопан страшенний! Горла-анив…
МАРІЯ. А як на тебе не покричати.
ГАЛИНА. Я про інше. Співав він так, криком, горланням. Не співав навіть, тайгу вздовж різав! І всю ніч! І все на такі теми, яких у нас офіційно не було, як заведе про погану криницю. Вуха в’януть! Ось послухайте…
МАРІЯ. Ще що придумаєш? Спробуй-но тільки! Я тебе до ліжка  прив’яжу і лікаря…
ГАЛИНА. Пісня яка чудова!
ОЛЬГА. Ну, а другий? Другий ким був?
ГАЛИНА. А другий у мене був… кавказької національності.
МАРІЯ. Ти ж вчора говорила, що він греком був…
ГАЛИНА. Це вчора…
МАРІЯ. Господи, у всіх біографія, а у цієї – географія!
ГАЛИНА. Ех... Бувало, як почне ґедзатися, як почне... Ось так…
МАРІЯ. Ей-ей, нам в мертву годину тільки лезгинку залишилось викозулювати! Сядь, кажуть тобі, сядь!
ОЛЬГА. Ну, а третій? Третій?
ГАЛИНА. Третій? Третім мені бог послав… цигана. Не повірите, справжній був Будулай! Таке витворяв напідпитку, що…
ОЛЬГА (знаючи, про що йдеться).  Ну? Що витворяв?
ГАЛИНА. Ні, дівчатонька, не просіть, не скажу!
ОЛЬГА. Ти на вухо…
ГАЛИНА. І на вухо не сказати! Тому що слів немає таких! Здивуванню  моєму до цього дня немає меж!
МАРІЯ. Знайшла чому дивуватися!
ГАЛИНА. Як же не дивуватися? Ви подумайте дівчата, від трьох чоловіків жодної дитини! Дістався б тобі такий Будулай, старосто, ти б за раз трійню б народила! І не моргнула б!
МАРІЯ. Ага, стала б я з твоїми будулаями народжувати!  Та я би з ними на одну лаву не сіла!.. Господи, срамота! Жили як, а? Співали і витанцьовували! Та  вірші складали!
ГАЛИНА. Ну, а ви? Ви як жили?
МАРІЯ. Ми?
ГАЛИНА. Так ви?
МАРІЯ. Ми, люба моя, соціалізм будували!
ОЛЬГА. Вона запитала, як жили? Будувати ж ми всі будували.  А жили як?
Розкажи?
ГАЛИНА. Похвалися своїм чоловіком.
ОЛЬГА. Похвались. Ми ось кожного дня про своїх розказуємо, а ти жодного разу навіть не згадала про свого.
МАРІЯ. А що про нього згадувати? Таким собі був мужичком. Якщо сказати по партійному і принципово – був він пеньком!
ГАЛИНА. Ось і призналася! Виходить, з пеньком жила?
МАРІЯ (зажурено). З пеньком. 
ОЛЬГА (жаліючи). Як же ти жила з ним?
МАРІЯ. Навіть сама не знаю, як жила!.. (Не одразу) Пічником він був. За ним всі у черзі стояли. Клав печі, та й жив як у печі – за роботу не просив, а що давали… як курка та, прости господи, де ходив, там і напивався. Я на суспільній роботі, а він, висловухий, на промислі. Так і жили, і нічогісінько не нажили!
ГАЛИНА. Темниш, старосто. Не схоже, що така  партійна і заміж за пенька.
МАРІЯ. Та хіба вгадаєш? Виходила, наче, за кедра сибірського, переночувала, виявилось пеньок московський. Я його прибити хотіла. Щоб очі не мусолив. Тільки ж і зі мною якось ваше поетичне здивуванні сталося.
ОЛЬГА. Здивування? Чим же він міг здивувати тебе?
МАРІЯ. Зібрався він якось на черговий промисел, підійшла я до нього, щоб настанову зробити, ну, поміж очей дивлюся: а очі ж у мого пенька як у немовляти новонародженого. Ну от просто як ... як у цього ... як у оленятка. Ходив тиждень чорний, немов у ніч народився, а тут раптом, коли йти на роботу, посвітлішав. І так незвично, так чудно. Немов хто свічку запалив і освітив його душу зсередини. Ось сміхота! У нього й печі всі були такі ж, грайливі по-хлоп’ячому дитячі. З лежанками, грубками та дзеркалами. Тільки немає вже давно печей тих... Та й дзеркала всі порозбивалися ...
ОЛЬГА (тихо). Ні хатин, ні пічок. Неначе і не жили...

Притихли жінки. Піднялася стривожена ЯВДОХА, на Галину втупилася: чого, мовляв, ви?
   
ГАЛИНА. Та чоловіків своїх згадали, чоловіків.
ЯВДОХА. Єсс...
ГАЛИНА. Розкажи  і ти про свого, повесели нас.
ОЛЬГА. Розкажи, тітко, розкажи. Розваж нас.
   
Явдоха мовчки похлопала себе по шиї.
   
ГАЛИНА. Що, теж молотив?
   
 ЯВДОХА заперечно покачала головою.
   
МАРІЯ. Інше вона хоче цим сказати. Приказка є така. «Чекала сватів, навіть шию помила. Сиджу тепер ось, як дурна, з чистою шиєю…»
   
ЯВДОХА схвально здихнула і, проговоривши про себе «Трудись твою мати», лягла.

ГАЛИНА.  Та-ак, вже що-що, а шиї у нас  всіх… намиті!.. За розкладом – мертвий час!.. Ех!.. (Заспівала, тихо) Позаростали стежки-доріжки …

Жінки приєднались. У тому числі і ЯВДОХА. Без слів, зрозуміло, але затягнула душевно, з ледве чутним стоном.

Співають.
ОЛЬГА одразу  сполошилася.
   
ОЛЬГА. Ой, тихо, тихо!
ГАЛИНА. Що знову вірші?
ОЛЬГА.  Стукаються! У двері!
ГАЛИНА. Кого чорти носять? У тиху годину.

Стук у двері. Наполегливий.

ОЛЬГА. Матінки...
ГАЛИНА. Та сиди ти! Свої, мабуть. Як до себе додому ломляться!
МАРІЯ. Увійдіть же! Не зачинено!

У дверях з’являється ІВАН.

ІВАН.  Ассалам алейкум!
ЖІНКИ. Живемо по-маленькум!..
ІВАН.  Це у вас розетки відвалилися?.. Що оглухли? Я запитую, це у вас розетки відкололися?

Здивовані жінки дивляться на нього мовчки. Втім, не всі. Одна, хоча і не відразу, видала-таки репліку.
   
ЯВДОХА. Єсс...
ІВАН.  Ага!
ОЛЬГА. Господи, які йому треба... розетки? Хто він такий?
ІВАН.  Я кажу, електрика замовляли?
ГАЛИНА. А-а, так  би і сказав, що електрик новий! А то ж злякав дівчат! Нам здалося – ревізія,  перевірка у кого розетки цілі! Ну, чого завмер, мамонт? Проходь, будеш дорогим гостем. Ми тебе тут якраз згадували.
МАРІЯ (рішуче перехоплює ініціативу). Галя, сядь на місце! .. (До старого). Електрика я замовляла. Я старша в цій кімнаті. А ти, значить, новий?
ІВАН.  Ну, не зовсім ...
МАРІЯ (не дає договорити). Гаразд. Ставай до справи.
ІВАН (проходячи повз ЯВДОХИ, наткнувся на її погляд, мимоволі гаркнув). Здорово, дівко!
ЯВДОХА. Єсс…
ІВАН (повернувся до Марії). Мордва?
МАРІЯ. А Бог її знає.
ГАЛИНА. Глухоніма вона. Тричі солдатська вдова. Першого чоловіка в японську втратила, другого – в першу німецьку, третього – в другу німецьку, четвертого ...
ІВАН.  Зрозуміло! Героїчна вдова! (Поправляючи на старенькій ковдру) Що ж ви за нею не доглядаєте? Нога стирчить… біла… (Прикрив ногу старенькій).
ГАЛИНА. Це не нога. Це протез.
ІВАН.  Та ти що? Нумо…
ГАЛИНА. Ей-ей, обережніше. У неї нам скрізь протези!
МАРІЯ (суворо). Галю! Помовчала б, а?
ІВАН (продовжуючи  укривати стареньку). Змерзла... Тепла не вистачає...
ОЛЬГА. А кому його вистачає?
ІВАН.  Ну ось, спи, давай, героїне...

Відійшов від старої, та його зупиняє тихий стогін.

ЯВДОХА. Іщще...
ІВАН.  Ага! Впізнаю! Це коротке слово «ще»! Свої, бачу, дівки!

МАРІЯ на цю репліку презирливо фиркнула. ІВАН знову зайнявся старою.

ІВАН.  Ну, не тремти, не тремти... Холодно, чи що?
ЯВДОХА. Єсс...
ІВАН.  Зігрієшся… Ось я звільнюся, я тобі ще й масаж зроблю. Тільки без інтиму. Інтиму ми уникаємо!.. Так! З цією все зрозуміло. А де у нас тут хазяйство, що іскриться?
ОЛЬГА (показала на Галину ). Іскриться в тому кутку...
ІВАН.  Це я бачу. Тільки я про інше запитую, де у вас тут електричне хазяйство? Що ж, почнемо з найпростішого, з вимикача!
ОЛЬГА. Ви вже обережніше, дядьку, як би не вбило!
ІВАН.  Уб’є, так уб’є. Те, що судилося з’їсти, вже з’їли. Те, що судилося випити – вже випили. (Не одразу, зайнятий справою) І оплакувати нікому. Живемо самі.
МАРІЯ. Так ти, мабуть, не електриком улаштований в наш заклад, а черговим мешканцем?
ОЛЬГА. Невже, правда? Новенький?
ІВАН.  Який же я новенький. Я старенький. Я живу у своєму будиночку.
ОЛЬГА. Це в якому селі?
ІВАН.  Та не в селі. Точніше, було село, та загуло. Розібрали на дрова. Мій будинок єдиний залишився. Зберегли як пам’ятку. Шкода його кидати. Все ж таки крапка на карті! І культурна цінність. Заради неї  і живу.
ГАЛИНА. Один серед тайги?
ІВАН.  Один. Сиджу посеред цілого Китаю сам собі Мао Цзе Дун! Тому, якщо щось, пишіть листи.
ГАЛИНА. Мао цзе дуну?
ІВАН.  Мао цзе дуну. Тільки без цих, без ієрогліфів та інтиму! Інтиму я уникаю. Так, вимикач в нормі. Перевіримо проводку! ..
ОЛЬГА (тихо). Воно, звісно, своя хатинка  – свій простір.
ІВАН.  Не хатинка, дім. Сказати по-сучасному – котедж! Побудований на віки. Внизу дуб у три ряди, зверху сосна, одна в одну. Тільки моху, страшно сказати, п’ять возів пішло! Брешу – шість возів. Три болота осушили!
ОЛЬГА. Матінки, як же ти осилив таке?
ІВАН.  Не я осилив – майстер! Справжній художник! Айвазовський! З ваших з місцевих.
ОЛЬГА. З наших місцевих.
ІВАН.  Ну так, із ваших. Та він один був. Увесь Китай, всі три Франції облаштував! Працював за десятьох. І горілку їв відрами. А наївшись , дружину бив. Відомий кулінарний рецепт.
МАРІЯ. Рецепт?
ІВАН.  Кулінарний. Він так казав: чим дужче бабу б’єш, тим борщ смачніший. Борщ він любив.
ОЛЬГА (розгублено). Борщ любив...
ІВАН.  Ну так. Наваристий.
ОЛЬГА. Наваристі...
ІВАН.  Ось перед дружиною його я, звичайно, винний. Все-таки п’ять днів поспіль поїв я його. А він повертався додому і п’ять днів підряд вчив бабу свою Борщ готувати. Кулінарний технікум!
МАРІЯ. Що ж ти поїв тварину, безсердечний.
ІВАН.  Як же не поїти, якщо майстер!
МАРІЯ. а про хазяйку його подумав? А раптом би до смерті її?
ІВАН.  Та хіба бабу шкода, коли тесля? І що з бабою станеться! Ось хата – це хата-а! Не повірите – між колодами лебединим пухом набито!
ОЛЬГА (стрепенулася). Лебединим пухом? Як це?
ІВАН.  А так ось. Притулився з вечора до стіни – і до самого ранку тонеш в благодаті. Неначе тесляр цей диханням своїм гріє твоє тіло. Немов поруч він десь, ось-ось голос подасть. І часом подає-таки. Погомониш   з ним, коли сон не йде…
ОЛЬГА (розсіяно). Дівки, що ж це, га?
ІВАН.  Та-ак. І тут у нас все гаразд. Нумо, а що тут?.. (Почав чомусь простукувати стіну).
ГАЛИНА. Слухай, дядечку…
ІВАН.   Тихо! (Приклав вухо до стіни, досить довго слухає, потім багатозначно промовляє) Фаза!..
ОЛЬГА. Матінко!..
ІВАН.  Фаза у вас пропала! По стінці не били?
ГАЛИНА. Чим бити, руками?
ІВАН.  Іноді і головою б’ються. (Ще раз обстежив стіну). Втекла! Якщо втекла, доведеться почекати, поки назад не прискаче. Тут ми її і зафіксуємо!
ОЛЬГА. Кого?
ІВАН.  Фазу!
МАРІЯ. І скільки чекати?
ІВАН.  Годину, не менше. Втекла чи не втекла фаза? Ніхто не бачив?
ОЛЬГА (з готовністю). Я бачила! Вона, це, у вікно! І прямо через ту стіну! Тільки хвіст промайнув!
ІВАН.  Точно?
ОЛЬГА. Їй богу! Ось хрест!.. Ой, дівки, давайте збирати на стіл. Повечеряєш з нами, дядьку? Поки фаза не повернеться?
ІВАН.  Повечеряю. Хто ж відмовиться від вечері з такими красунями? До речі! У мене ж презент для вас. З тайги! Нумо... (Бере робочу сумку, дістає подарунки).
ГАЛИНА. Невже мед у баночці?
ІВАН.  Мед. Дикий мед, сестричко.
ГАЛИНА. Господи, не думала, що він є ще на світі. А як пахне, як пахне! Дівки!
ІВАН.  У нас його повно! У лазні тіло натираємо.
ГАЛИНА. І де берете стільки?
ІВАН.  Кажу ж, у тайзі. Ідеш за ведмедем і дивишся, на яке дерево полізе. Куди поліз – там і мед. Залишається лише відігнати його, господаря тайги. Покричиш, він і побіжить. На тебе. Тут головне встигнути вдарити його в лоб. Вдариш, він і готовий. Так.
ГАЛИНА. А в мішечку що? Тютюн?
ІВАН.  Горіхи. Лісові. Рівно сто штук. Дівка дала знайома. Сказала, як розгризеш всі, так заміж за тебе піду.
ГАЛИНА. Ну і як? Розгриз?
ІВАН.  Один мусолю в роті. Розгризу його, дев’яношто дев’ять тіки жалишиця ... (Посміхається, демонструючи цілі і сліпуче білі зуби). Пригощайтеся!
ГАЛИНА. Горіхи міцні!
ІВАН.  Гризіть, гризіть!
ОЛЬГА. Ні, не під силу нам.
МАРІЯ. Не на мої зуби!
ІВАН.  Отож! .. А чорт! Головне ж я забув. У мене ж тут ще один презент! Тільки не знаю, чи підійде розмір?
ГАЛИНА. Ну, не тягни душу, що там у тебе?
ІВАН витягнув з сумки нові дівочі черевики.
   
ІВАН.  Ось.
   
Жінки приголомшено дивляться на черевики.
   
ГАЛИНА. Та це ж ...
ОЛЬГА. Сон чи все наяву?
МАРІЯ. Фаза!
ЯВДОХА. Єсс ...
ІВАН.  Ось. Черевички, так би мовити, заєць прислав. Звелів кланятися. Недарма, що не кришталеві. Це було б уже занадто. Чи підійдуть, не знаю. Підбори аж занадто точені. І розмір. Немов Попелюшці. Ну, хто приміряє? Кому підійдуть?..
ГАЛИНА. Нумо ... (Покрутила у руках, з жалем). Ні, замалі.
ІВАН.  Ти б приміряла.
ГАЛИНА. І приміряти не потрібно, так видно. Олю, може тобі підійдуть?
ОЛЬГА. Ну...
ІВАН.  Ну як?
ОЛЬГА. На мої слонячі ноги ? Смієтеся?
ІВАН (Марії). Так, може, ти приміряєш, матінко?
МАРІЯ. Я, любий, в чоботях все життя проходила. Що мені тепер на старість в черевичках бігати дівочих? Я і приміряти не буду. І не треба. І так видно – не сорок шостий розмір!
ІВАН.  Шкода. Підвів заєць клятий!
ГАЛИНА. Не засмучуйся, дядечку. Сідай за стіл. Чайочком побалуємось. А там, дивись, і підійдуть кому твої черевички! У тайзі  зустрічаються і безрозмірні! Проходь, сідай!
ОЛЬГА. Ой, і справді, гайда за стіл, дівчата. І ви, дядьку, сідайте. Звати як вас?
ІВАН.  А ти думаєш як?
ОЛЬГА. Думаю, ІВАН. 
ІВАН.  Вгадала. ІВАН.  Ну і, як водиться, Петрович. Ну, а вас як?
ОЛЬГА (зашарівшись). Ольга.
ГАЛИНА (подає руку). Галя.
ІВАН.  Дуже приємно.
ГАЛИНА. А це у нас Марія Іванівна. Староста. Призначена наглядати за нами. Ледь-що   трапиться,  кличе лікаря.
ІВАН.  Ну, лікарі, вони вилікують, чекай! У них один рецепт – пірамідон. А один з них радить пити сечу!
ОЛЬГА. Ой, господи!
ІВАН.  Так. Натуральну. Сам читав. У нас у тайзі яку тільки літературу не зустрінеш. Приб’єш кого, дивишся – а в нього книга про сечу!
ГАЛИНА (розливаючи вино в склянки). Чим жити, вживаючи сечу, краще померти, вживаючи це ось зілля! Домашнього виготовлення. Правильно, Іване Петровичу?
ІВАН.  Як мешканець тайги, можу лише підписатися. Сам я більше налягаю на трави, на мед, а також гризу горіхи!
ГАЛИНА. Ну, тримай, дядьку, за знайомство!
ІВАН.  Е, ні, я поки утримаюся.
ГАЛИНА. Та ти що? А кажеш, що в тайзі живеш!
ІВАН.  Хмільне обходжу стороною. Як і жіночу частину.
ГАЛИНА. Треба ж! Ні, ви гляньте, дівки, гляньте на мужика, який би і баб цурався, і хмільного, і на здоров’я б не скаржився!
МАРІЯ. Будь-яке диво зустрінеш наприкінці життя.
ОЛЬГА. Невже і на здоров’я не скаржитесь, дядечку?
ІВАН.  Ось тільки щоб здоров’я це через край не перелилося, інколи дозволяю собі. Крапельку. Кров поганяти  організмом.
ОЛЬГА. Що ж зараз не дозволите?
ГАЛИНА. Тримай, нумо, дядечко. Не бійся, це всього лише виноградний сік. Цукорочку тільки сипнула трохи, та дріжджів...
ІВАН (повернувся в бік Явдохи). Хильнути, чи що? А?
ЯВДОХА. Єсс ...
ІВАН.  Ну, якщо жінка просить... (Випив) Хо! Як тхне! Ти не тільки цукру та дріжджів, але і курячого посліду, здається, додала в сік для міцності?
ОЛЬГА. Що  шукаєте, дядьку? Ось закусіть бананом ...
ІВАН.  А де капуста?
МАРІЯ. Яка ще капуста?
ІВАН.  Квашена! Я ж сюди не за малосольними бананами прийшов, я ...
ОЛЬГА. Ой, прошу вас, помовчіть... Вилетить, з голови вилетить ... Галю! Швидше, люба ...
ГАЛИНА (подає ручку). На, на, візьми.
ОЛЬГА, відійшовши до вікна, квапливо записує в зошити черговий чотиривірш.
   
ВАН (здивовано). Що це з нею?
МАРІЯ. Поезія.
ІВАН.  Що?
МАРІЯ. Поезія!
ІВАН.  Поезія? Вірші чи що?
МАРІЯ (нищівним тоном). Вірші.
ІВАН.  Іди ти! І про що?
МАРІЯ. Про любов, про що ж ще.
ІВАН.  Про любов? Нічого собі ... капуста!
ГАЛИНА. Ах, господи ... (Взяла гітару).
МАРІЯ. Не звертай уваги. Ось проводимо тебе, і викличемо лікаря. Укол їм потрібен. І тій, і цій. Зранку напрошуються. Прогресує хвороба. Скоро зовсім двинуться. Раніше тільки ночами поскрипувала пером. Як Пушкін. Тепер, бачиш, – і при гостях!
ІВАН.  Ну, поезія, вона кого хочеш…
Пауза.
Тихі звуки гітари.
Ледве чутний шепіт Ольги – диктує собі слова. Про сонце, про траву зелену, про любов.

ГАЛИНА (продовжуючи перебирати струни гітари). Скажи, добрий чоловіче. Ось ти будинком своїм хвалишся. Садиба, мовляв, ціла! Замок! Скажи, а чи є у твоєї хати ґанок?
ІВАН.  Як же без ґанку? Є ґанок.
ГАЛИНА. Скажи, а високий він, ґанок?
ІВАН.  Високий.
ГАЛИНА. Скажи, а чи далеко видно з ґанку твого високого?
ІВАН.  Далеко. Вся тайга перед очима. Увесь Китай як на долоні. Сиджу на ґанку, ноги кренделями, сам собі Маоцзэдун, дихаю і любуюсь.
ГАЛИНА. Чим? Чим любуєшся?
ІВАН.  Фауною, мила. І флорою. Вовки табуняться. Ведмеді і ведмедиці. Кабани...
ГАЛИНА. Господи, який ти щасливий…
ІВАН (гірко). Щасливий, чого вже там!
ГАЛИНА. Щасливий. Ти і сам не знаєш, який ти щасливий. Господи!.. Ось би зараз вийшла на твій ґанок високий, стала б під шатро  бурштинове і завмерла! Коники в траві цвіркочуть, листя над головою перегукується, під   стріхою голуби воркують, в черемсі горобці. Хмарки пливуть. А повітря... Господи, повітря яке. Стоїш, дихаєш і ніяк не надихаєшся. 
ІВАН (чомусь підійшов до Явдохи, став поправляти на ній ковдру). Бач, як занудьгувала душа…
ГАЛИНА. Стояла б і дихала! А потім би розбіглася і кинулася в блакить небес. І розкинула б крила. І полетіла б, летіла… Важко мені, дядечко, як би  ти знав, як тяжко!
ІВАН.  Бачу, не сліпий. Пропадеш ти в цій клітці казенній.
ГАЛИНА (з якимось тихим відчаєм). А ти не дай пропасти.
ІВАН. Ох, якщо б ...
ГАЛИНА (не дає йому договорити). Ти ... ти забери мене! Забери! Уведи з собою!
МАРІЯ. Галю! Ти хоч сама чуєш, що говориш!
ГАЛИНА (до старого). Ну, чого мовчиш? Чи не пара я тобі? Чи не подобаюся? Чи, може, щось не на місці, чогось, може, не вистачає? Чим я гірша за інших? Чому мені крихту щастя  шкодують?
ІВАН.  Та все на місці. І вистачає. Фасон нормальний. Одним словом, красуня! Ось це, сказати правду, і бентежить.
ГАЛИНА. Що бентежить?
ІВАН.  Розумієш, прості ми.
ГАЛИНА. Та й ми  такі ж.
ІВАН.  Ну так, такі! Кущик вишні в садку роздумів.
ГАЛИНА. Як?
ІВАН.  Я кажу, кущик сакури в японському саду роздумів. Гм ...
ГАЛИНА (вражено). Звідки ти взяв ... цю сакуру?
МАРІЯ. Все, час   йти за лікарями!
ГАЛИНА. А я ж знала, що ти прийдеш. Я уві сні все бачила. І дім твій. І ґанок. І скирту сіна біля твого ґанку. Стоїть скирта?
ІВАН.  Стоїть. Ще з минулого року ...
ГАЛИНА. Ось. Я сиділа на ній.
ІВАН.  Коли?
ГАЛИНА. Сьогодні вночі! Ти не бачив, випадково?
ІВАН (здивовано). Бачив! Виходив вночі до вітру, і бачив, щось світилося на скирті. Я думав, ангел!
ГАЛИНА. Ангел! Це я була, дурненький, я! Сиділа і приміряла черевички.
ІВАН.  Ці?
ГАЛИНА. Ці! І були вони як раз!
МАРІЯ. Уві сні вони були як раз, а ось наяву    – не підійшли.
ГАЛИНА. Вони мені й наяву якраз.
МАРІЯ. Та ти ж щойно говорила, що вони малі тобі!
ГАЛИНА. Нічого я не говорила! Вони мені саме якраз. Я тільки соромилася  зізнатися в цьому. Скромність у мене така! Розумієш, скромність! .. Дай! Взуюсь і доведу вам, що вони якраз. Ось дивіться...
ГАЛИНА із зусиллям, морщачись від болю, взувається. Встає – ноги в розкорячку. І видно – боляче їй, але на обличчі посмішка. Бачите? Може, станцювати вам?
ОЛЬГА. Добре, добре, віримо, покалічишся ще!
ГАЛИНА. Ні, я покажу вам! Щоб не було питань!

ГАЛИНА почала вибивати відчайдушну дріб підборами, але зігнулася від болю.
   
ОЛЬГА. Ой-уй, ти ж щиколотку підвернула,   дзиґа! Нумо сядь, сядь... Боже, та тут синє все! Ти ж ногу зламала!
ІВАН (розгублено). Я винен!
МАРІЯ. Ти щойно  хвалився, що масаж вмієш робити, ось і  покажи, що можеш!
ІВАН.  Чорт! Уміти ми вміємо... тільки, як…
ГАЛИНА (чи продовжує гру, чи  правда від болю). О-о...
ОЛЬГА. Та допоможіть же!
ІВАН.  Нумо… (Вставши на коліна, доторкнувся ноги Галини).
   
ГАЛИНА одразу  зупинила стогін. Мимоволі підморгнула Ользі - бачила, мовляв, нас!
   
ІВАН (розтираючи ногу Галини). Чорт, такі ноги!.. Кажучи по-нашому –камасутра!.. Що ж ти необережно так? А щодо черевичків –  не підійшли ці, підійдуть інші.
ГАЛИНА. Значить, забереш мене звідси?
ІВАН.  Заберу.
ГАЛИНА. Правда?
ІВАН.  Правда. Чого ж тут дивного!
ОЛЬГА (в бік). Не додумалась я, ногу зламати!
ГАЛИНА (ніжно). Спасибі, дядьку, спасибі...
МАРІЯ. Ти б, дурненька, спочатку з прописки знялася в ЖЕКу!
ГАЛИНА. Плювала на вашу прописку! Ось хто тепер мені ЖЕК і прописка! (Скочила, але тут же з криком присіла). Ой! Ніжки мої!
ІВАН.  Ні, треба до лікаря!
ГАЛИНА. Не дійду я одна.
ІВАН.  Я понесу тебе ...
ОЛЬГА, МАРІЯ (разом). Ні-ні, ти сиди, Петровичу!
МАРІЯ. Я сама поведу. (Галині) Ну, клишонога, пішли. Все життя була з такими, як ти, морока!
ГАЛИНА. Ти вже, дядьку, без мене ж не йди, дочекайся...
ІВАН.  Іди, іди, не сумнівайся. Дочекаюся. Сказано уведу, значить, уведу! Приведу додому, посаджу коло печі, відігрієшся. У мене така піч удома!
МАРІЯ (вражено). Піч?
ІВАН. Так, чого ти здивувалася! Пічка в мене те-епла, справжнім майстром складена.
МАРІЯ. Ким?
ІВАН.  З вашого селища приїжджав пічник. Він один був на околиці!

МАРІЯ стоїть на виході, наче загіпнотизована.
   
МАРІЯ. Так! Зрозуміло! От що, ти, старий, сиди і чекай мене, ти, Ольго, стережи  його, щоб не змився. Я зараз, я миттю! Відведу ось цю і прийду! І розберемося! (До зали). Раз вже згадали піч, будемо сьогодні... пироги спекти! (Веде Галину).
ЯВДОХА. Єсс ...
ІВАН.  Ну, Петровичу, потрапив ти в сіті!






















ДРУГА ДІЯ
ОЛЬГА, поклавши на коліна зошит, читає вірші. Прості рядки одного і того ж довгого, в ціле життя, послання. Послання, звісно, любові.
ІВАН заворожений.
   
ОЛЬГА. Ти чому так дивишся? Щось не так?
ІВАН.  Ні-ні, все так! Вперше чую живі вірші.
ОЛЬГА. Ой, живі вірші. Хіба бувають мертві?
ІВАН.  Бувають. Читай, читай далі ...
ОЛЬГА (прочитала ще кілька рядків). Цікаво?
ІВАН.  Цікаво.
ОЛЬГА. Правда? О, в мене їх тут багато. Бачиш, скільки зошитів? А ось цей окремий. Тут інша тема...
ІВАН.  Інша?
ОЛЬГА. Це плач. Плач мій за сином. Він у мене в Афганістані загинув ... А ти? Ти писав коли-небудь вірші?
ІВАН.  Ні. Я не писав вірші.
ОЛЬГА. Не писав? Що, жодного рядка не склав?
ІВАН.  Жодного.
ОЛЬГА. Як же ти жив?
ІВАН.  Ну, жив як жив. Живуть же  якось і без цього, без віршів ...
ОЛЬГА. Ти на інших не схожий.
ЯВДОХА. Єсс ...
ІВАН.  А, чорт! Про стареньку ж ми забули! Пити, мабуть, хоче. А, купо   протезів, пити хочеш?
ЯВДОХА. Єсс ...
ІВАН.  Ну ось. А чого мовчиш? Добре, я згадав, а раптом би не згадав, а?
ОЛЬГА. І нічого б не сталося. Лежить і лежить собі. Трапляється, і тиждень лежить без води.
ІВАН.  А чим харчується?
ОЛЬГА. А нічим. Вона взагалі не їсть. Років двадцять уже. Просто лежить.
ІВАН.  Так, дряхла дівка, не померла б.
ОЛЬГА. Не помре. І після нас буде ось також лежати й лежати. Смерть, вона старих не чіпає, молодих прибирає. Ось і мій. Помер, коли інші тільки жити починають. Тільки я розібралася, в чому секрет мужика, а він візьми і помри!
ІВАН.  Шкода. Хоча – іноді занадто довго ви... орієнтуєтеся. До того часу якраз і помреш. (Взявши один із зошитів). Це йому?
ОЛЬГА. Йому. Ось послухай.
Ти ще спав...
Місяць освітлював...
Твій випадковий подих...

ІВАН.  З диханням – це ти в точку. Тут ти – Пушкін! Або, з урахуванням віку та спідниці, няня його, Родіонівна. Це вона, кажуть, ночами диктувала Пушкіну. А той сам ніколи б і рядка не написав, він же арабом був, а в араба, відомо, колоди не в рядок! ОЛЬГА. Плеснути?
ІВАН.  Плесни. Так... Це ти гарно, про дихання... Інші дихають!
ОЛЬГА. І тесляр твій, який будинок тобі склав, він теж... дихає?..
ІВАН.  Дихає, а що такого?
ОЛЬГА. Ти не думай, що я дурна і всьому готова повірити. Ти правду скажи.
ІВАН.  Я й кажу правду. Дихає. Царство йому небесне.
ОЛЬГА. Як же дихає він, якщо покійний!
ІВАН.  Він, якщо хочеш знати, не тільки дихає, але ще й губами плямкає. Уві сні. Земля йому пухом.
ОЛЬГА. Та ну тебе! Я серйозно, а ти?
ІВАН.  Так і я серйозно. Ти тільки пам’ятай, Родіонівно, він же не просто майстром був!
ОЛЬГА. Ким же він був?
ІВАН.  Художником! Розумієш? Він душу вкладає в справу? А душа художника безсмертна! Вона живе в його витворах. А творіння тесляра – моя хата! Стоїть посеред тайги, як палац. Світиться бурштином   за сотні верст!.. І якби тільки хата! Візьми лазню в городі. Теж він сколотив.
ОЛЬГА. Господи, ще й лазня !
ІВАН.  Так, і лазня! Така лазня   тобі й не снилася! Бризнеш  на каміння озерної водиці – і хоч три роти солдат у три заходи можна парити, а пари не зменшиться!
ОЛЬГА. Звали його як?
ІВАН.  Кого?
ОЛЬГА. Тесляра. Не пам’ятаєш?
ІВАН.  Як же не пам’ятати таку людину! Звали його це... як його... аж надто відоме ім’я ... Коротше, дружину він по-звірячому  бив! Ось це пам’ятаю як зараз.
ОЛЬГА. Бив?
ІВАН.  Віжками!
ОЛЬГА. Віжками. Правильно робив. Старіти   не давав. Баба як килимок ,  час від часу трусити треба.
ІВАН.  Це може бути і правильно. Але надто вже він старався ...
ОЛЬГА. Любив, значить, якщо старався... От що, дорогий мій чоловіче. Я хочу тебе попросити про одну невелику милість.
ІВАН.  Про яку ще ... милість?
ОЛЬГА. Хочу попросити тебе взяти ці зошити.
ІВАН.  Ну так, і буду я сидіти на ґанку  посеред тайги і читати…
ОЛЬГА. Ні, ти послухай... Ти, як прийдеш додому, покладеш їх між колод. Туди, де більше всього тепла зберігається... де світиться душа його, тесляра ... Зробиш?
ІВАН.  Ну, якщо примха в тебе така ...
ОЛЬГА. Не примха. Особливо ось цей зошит. Тут все повністю присвячене рукам. Золотим рукам. Я вже давно не пам’ятаю ні обличчя його, ні навіть дати смерті. А тепло його рук пам’ятаю. Тягне мене, стару, до того тепла, про яке ти тут говорив, тягне, тому так зимно мені, і не зігрітися ніяк! Що я бачила в житті? Горбилась на чорній роботі. Очей від землі не відривала. Тільки тепер трохи світло побачила. Але ж і воно виявилося не милим. Ой, про що це я? Ти зошит... візьмеш?
ІВАН.  Не візьму.
ОЛЬГА. Я ж просто про послугу прошу. Не багато, всього лише взяти і донести до нього, покласти куди-небудь у щілину між колод. Невже немає щілин?
ІВАН. Є. І щілини є в моїй хаті.
ОЛЬГА. Так, візьми... нехай він почує... Дивись, ці ось рядки нехай почує ... (Зі сльозами читає проникливі рядки) Візьми хоча б ці рядки. Покладеш в щілину... Візьми, а?
ІВАН.  Ні, не візьму.
ОЛЬГА. Ну чому не візьмеш, чому відмовляєш в такій малій милості?
ІВАН.  Сама понесеш. Сама понесеш і покладеш, куди захочеш. Щілин там багато.
ОЛЬГА. Значить ... І мене візьмеш з собою?
ІВАН. Візьму.
ОЛЬГА. Збирати мені речі?
ІВАН (зачекавши). Збирай. Подушку, он, не забудь. Аж надто пишна вона у тебе. А де інші речі?
ОЛЬГА. Інші під ліжечком... Зараз дістану.
Витягає з-під ліжка мішок.
   
ІВАН.  Картопля?
ОЛЬГА. Ні.
ІВАН. А що? Ганчір’я?
ОЛЬГА. Вірші.
ІВАН.  Вірші? Стільки і Пушкін не написав, мабуть!
ОЛЬГА. Ага. Там під ліжком ще три мішки ... Ось, дивись... (Крекчучи, тягне з-під ліжка ще один мішок) І ще ... ох ... сім мішків у коморі. В усі щілини.
ІВАН.  Замість  штукатурки. Для утеплення)
ОЛЬГА. Взимку – замість дров.
ІВАН.  І до середини зими не вистачить.
ОЛЬГА. Не бійся, настругаємо! Нові, кажу, складемо.
ІВАН.  Ну, нам тільки дай... Ось що, Родіонівно, ти сядь... Черевички приміряй. Не може бути, щоб не підійшли. Адже я із загадкою їх обирав...
ОЛЬГА. А загадка, значить, я?
ІВАН.  Загадка та, якій будуть якраз. Хочеться мені, щоб вони тобі підійшли...
ОЛЬГА. Що ж, поміряємо... Нещодавно були ніби малі, тепер, може ...
ІВАН (опускаючись до ніг ОЛЬГИ з черевичками в руках). Ох, ніжки, ніжки, де ви зараз, де топчете весняні квіти ... Нумо ...
   У цей час у дверях виникає постать МАРІЇ. Зупинившись, вона спостерігає за подіями.
   
ОЛЬГА. Що за горе! Малі туфлі ... Ну, зовсім трохи...
ІВАН (крекчучи, намагається всунути черевик). Повинно увійти... Солідолом би  помазати... Дивно, коли був молодим на будь-яку ... будь-які ... з тріском вганяв!
МАРІЯ (в бік). Ось натура ненаситна, а!
ІВАН.  Потерпи, половина вже увійшла!
ОЛЬГА (скрикнула від болю). Ой! ..
   
МАРІЯ. Що, одній зламав, тепер за іншу взявся?
ІВАН.  Та що тут у вас ламати?
МАРІЯ. Мовчати! (Ользі) А ну, марш в процедурну! Живо! Бач, розвели тут! ..
   Перелякана ОЛЬГА  зникла. Точніше, з урахуванням її комплекції, покотилася.
ІВАН.  Ех ти, таку пісню зіпсувала!
МАРІЯ. Стояти!
   
   МАРІЯ дістає з-під ліжка валізу, з неї батіг.
   
ІВАН.  Господи, спаси!
МАРІЯ. Щоранку прокидаюся з думкою, яку принести користь батьківщині, і щоранку мені хтось заважає! (Не поспішаючи вмощується). Ну! Наречений недотесаний! В армії служив?
ІВАН.  Я на трьох фронтах воював!
МАРІЯ. Моов-чати! Знаємо вас, на фронтах! Ті, хто був на справжніх  фронтах, давно в могилках лежать. По всій Європі бісером.
ІВАН.  Я в розвідці, мати ...
МАРІЯ. Моов-чати!.. Значить, кажеш, фаза загубилася?
ІВАН.  Фаза!
МАРІЯ. Фаза або маса? ..
ІВАН.  Може, і маса!
МАРІЯ. А ну, скільки разів відіжмешся від підлоги?
ІВАН.  Та куди мені ...
МАРІЯ. Позицію лежачи прий-няти! (Легенько підділа батогом).
ІВАН (приземляючись). Тільки, благаю, без інтиму!
МАРІЯ. Зі сморчком?.. Віджимайся! .. Раз, два ... Раз-два ... Раз-два ... Е-е, годі, годі! ..

   ІВАН мовчки продовжує віджиматися..
   
ЯВДОХА. Єсс...
МАРІЯ. Досить, кому сказала!.. Встати!.. Напра-аво! Відповідай, хто прислав?
ІВАН.  Ніхто не посилав, сам прийшов на свою голову.
МАРІЯ. З якою метою?
ІВАН.  На роботу улаштуватися. Підзаробити хотів на старість...
МАРІЯ. Брешеш. На старість тобі держава пенсію виділяє.
ІВАН.  Та яка...
МАРІЯ. Мовчати! Будеш тут проти держави  балабонити! Бач, герой! Зізнавайся по-хорошому: з якою метою прибув у наш заклад? І знай, якщо не знаєш, щиросерде зізнання полегшує долю.
ІВАН.  Полегшує, як же!
МАРІЯ. Я церемонитись не збираюся! (Знову легенько піддівши батогом).
ІВАН.  Добре, добре, зізнаюся. Прибув з метою одружитися.
МАРІЯ. Ага! Одружитися! Ось з якими зловісними планами ти проник в нашу дівочу оселю!
ІВАН.  Які там плани! Звичайна мрія!
МАРІЯ. Ага, забиваєш баки! Щоб у простого монтувальника і раптом мрія!
ІВАН.  Не монтувальник я, електрик. А щодо  мрії... Сталося це випадково. Зайшов у магазин і побачив!
МАРІЯ. Що?
ІВАН.  Так черевички ці прокляті. Зайшов, дивлюся – стоять на поличці! Ну, тут уява і спрацювала! Мрія, так би мовити, раптово спалахнула і домальовувала до цих черевичок ніжки ...
МАРІЯ. Які ніжки?
ІВАН.  Такі  ось ... виточені ...
МАРІЯ. І?
ІВАН.  І все. На інше, матінко, фантазії не вистачило. Та й не важливо інше! Адже якщо в мріях маєш такі собі ось фігурні ...
МАРІЯ. Ти коротше!
ІВАН.  Коротше, купив я їх. Купив і дав собі слово – та, якій вони виявляться до ноги, ту і візьму собі в господині!
МАРІЯ. Он як!
МАРІЯ з цікавістю глянула, ні, не на старого – на черевики! І впродовж подальшого діалогу з нею буде відбуватися наступне: вона, як би ненароком, візьме черевик у руки, прикине поглядом; покрутить у руці, і, знову-таки як би ненароком, приміряє їх. Вони не підходять за розміром, вона спробує-таки надіти їх, і так далі ...
   
МАРІЯ. Що ж, зрозуміло. Набридло холостякувати, вирішив обзавестися господинею. І що ти, так би мовити, маєш?
ІВАН.  Тайгу маю.
МАРІЯ. Тайгу? Тайгу – це замало ...
ІВАН.  Мрію мав.
МАРІЯ. Це ми чули.
ІВАН.  Будинок маю.
МАРІЯ. Ось це вже справа. А в будинку що?
ІВАН.  А в будинку піч!
МАРІЯ. Піч! З грубками, з лежанками, з карнизами?
ІВАН.  З грубками, з лежанками, з карнизами?
МАРІЯ. Із дзеркальцем по правому крилу?
ІВАН.  Точно, з дзеркальцем. По правому крилу.
МАРІЯ. А біля каміна лава?
ІВАН.  А біля каміна лава ...
МАРІЯ. Добре. Відповідай ти мені на останнє питання, як ти, Іване Петровичу, ставишся до комуністичної партії?
ІВАН.  Спокійно ставлюся.
МАРІЯ. Без ухилу?
ІВАН.  Без якого ще ухилу?
МАРІЯ. Я кажу, без лівого ухилу?
ІВАН.  Та ні. Ухилятися нікуди – навколо тайга!
МАРІЯ. Ну, що ж. (Ставить черевички на місце. На її обличчі промайнув великий смуток  - не підійшли  туфлі). Значить, так тому і бути. Мені, мабуть, на роду написано жити з пеньками.
ІВАН.  Що? Що це означає, як зрозуміти?
МАРІЯ. У женихи беру  тебе, Петровичу, в женихи!
ІВАН.  У женихи?
МАРІЯ. У женихи.
ІВАН.  Та ви що? Чи при своєму розумі? Ну, який з мене жених, зі старого сепаратора! Тут тече, тут сиплеться, тут капає! Сядете втрьох, на що будете дивитися? Ти на обличчя моє глянь!
МАРІЯ. Що мені твоє обличчя, пеньок! З краси не пити роси, була б піч!
ІВАН.  Слухай, матінко дорога, у мене є один старий друг, у сусідній тайзі живе, років на десять старший за мене, досвідчений, багатий! Може, з ним познайомити тебе?
МАРІЯ. Будь чоловіком, Петровичу! Невже я схожа на таку, яку б з тайги в тайгу мотати! Сказано – зроблено! (І додала, раптом посміхнувшись) Не бійся, я ще й народити можу!
ІВАН.  А чого боятися! У мене, он, і, Явдоха народить! Тільки ж ... закон не дозволяє! Галя, Оля, тепер ти ... Троєженство! Прямий шлях до Сибіру, на каторгу! Тільки її ми й не бачили!
МАРІЯ. Ех, пеньок ти пеньок! На будь-яку каторгу готова йти, хоч на край землі готова повзти, якщо тільки на краю тому стоїть та піч. Чоловік мій клав її, дурень, чоловік! ..
ІВАН.  Твій чоловік?
МАРІЯ. Мій. Ну, питання вичерпане, порядок денний закритий...
ІВАН (приречено). Проголосували одноголосно.
МАРІЯ. Дебати продовжимо у тебе вдома.
ІВАН.  На печі. Якщо не розвалиться!
МАРІЯ. Не розвалиться! Майстер клав! З ним ми, з майстром, на таких, бувало, печах... Втім, далеко ми з тобою зайшли! Я за дівками сходжу. А ти тим часом мужайся. Валізу он понесеш. (Зупинилася біля виходу). Підійди.
ІВАН (підійшов). Ну?
МАРІЯ. Ти це, ти не ображайся на нас, на російських баб. Домовилися, оленятко?
ІВАН.  Домовилися, пані.
МАРІЯ. Отож ...
І обняла в пориві якихось почуттів, поцілувала МАРІЯ старого, та так, що він ще довго приходив до тями після її відходу.
   
І вийшла.
   
ІВАН.  Ну ось, всі дівки мої!
   
Явдоха скрипнула, вочевидь не погоджуючись, скрипнула  ще раз, покректала, покашляла, намагається привернути увагу старого.
Але старому цього разу не до неї – дістає вино, наливає в склянку, рішуче п’є.

ІВАН.  Так! Бігти! Бігти, поки живий! Стрибнути у вікно, і прямо в тайгу! У рідну тайгу! .. Хлюпну ось крапельку –  і до  бісової  матінки!
   
   Знову наливає.
   
   Бач, згадали! ..
Прикладається і поперхнувся – стара ЯВДОХА випала з ліжка! З гуркотом.
   
ЯВДОХА (приземлившись). Опс! ...
ІВАН.  Що? .. Опс! Випала тітка! ..
ЯВДОХА. Уй, впала і язик знайшла! На підлозі, виявляється, валялася!
ІВАН.  Тобі-то що не лежиться, стара! Давай, допоможу ... Вставай, вставай ... Чи не покалічилася? .. Ва-ажка! Говорили, не їсть ...
   
ІВАН намагається підняти стареньку. І тут його, звичайно, прихопив всюдисущий в наших комедіях радикуліт!
   
ІВАН.  А чорт! Радикуліт, собача хвороба! Як же бути  тепер? Ні тебе не підняти, ні самому не випрямитися! Повзи, давай, стара, по мені. Хапайся за радикуліт і далі по-пластунськи по стехондрозу! За радикуліт, кажу, хапайся, не за це ... чого немає ... Так! Тепер  пластом по стехондрозу! І далі плавно на ліжко!
   
ІВАН застив відомою літерою Г. Стара, чіпляючись за його одяг, дереться вгору – Ольга, поет, сказала б: повзе, як виноградна лоза до сонця.
    Нарешті, піднялася стара. І, полегшено зітхнувши, сіла.
    На старчий остеохондроз.
   
    ЯВДОХА. Єсс ...
   
    Потім стара взяла з табуретки черевички. І, сидячи на спині старого, одягає їх. Черевички (як ми давно здогадалися – тут головне, глядачеві догодити!) – їй до ноги. Помилувалася і вимовила своє сакраментальне "ЄСС".
ІВАН.  Це правда, що ти тричі вдова?
ЯВДОХА. Правда. Всі троє на фронт ішли. Перший в японську, другої в першу світову, третій в другу ... Всі троє в день весілля пішли. Так що, я ще дівчина незаймана... Слухай, а тебе не заберуть на війну?
ІВАН.  Ні. Як ти терпіла стільки, не говорила.
ЯВДОХА. А про що говорити? Говорити я не хотіла, співати хотіла. Вийти в ліс до солов’я і співати. Є у тебе, хлопче, ліс?
ІВАН.  Є. Є у мене і свій ліс!
ЯВДОХА. Слухай, ти, парубче, і мій мішок понесеш, добре?
ІВАН.  Який мішок?
ЯВДОХА. Та ось ... (Витягає з-під ліжка мішок).
ІВАН.  Картопля?
ЯВДОХА. Камені. Річкові камінці. Дивись, тут їх рівно тисяча. Беру камінчик і катаю в руках, поки не прочитаю тисячу молитов кожному з покійних чоловіків. Прочитаю тисячу молитов, відкладу в порожній мішок. І так – поки мішок не наповниться.
ІВАН.  А потім?
ЯВДОХА. Потім спочатку. З повного мішка в порожній. І так – все життя.
ІВАН.  Вони в твоїх руках світлими сталі. І куди їх?
ЯВДОХА. Коли помру, накриєш ними мою могилку. А давай у камінці пограємо?
ІВАН.  На що?
ЯВДОХА. На поцілунки! А?
ІВАН.  Давай.
Вони грають у камінці. Захоплюються, як діти.
   
Входять інші жінки. Деякий час здивовано спостерігають за ними.
   
ГАЛИНА. Дивіться, черевички стара одягнула! І що, як раз?
МАРІЯ. Нумо, стара ... Ось тобі на, гляньте, сидять на ній, як на замовлення!
   
   Стара піднялася, відбила підборами чечітку.
   
ЯВДОХА (піднявши руку зі знаком перемоги). ЕСС! ..
   
   Жінки захоплюються черевиками старої Явдохи.
   
ГАЛИНА. Ах, справжня попелюшка на бал! Станцюємо, дівки?
МАРІЯ. Музику! І світло!
ОЛЬГА. А де ... електрик?
МАРІЯ. Іване, віднови фазу!
ІВАН.  Справа не в фазі. Просто лампочку не докрутив. Досить подути на неї, і буде світло ...
ГАЛИНА. Нумо... (Дує на лампочку). Дівки, допоможіть же!


Дують хором.
    Лампочка блимнула, померехтіла  і спалахнула миттєво.
   
ОЛЬГА. Ну ось, і фаза знайшлася, і маса.
ГАЛИНА. Давайте, дівки, поки гаряче, весілля грати. Завісимо ось кут під місце для нареченого з нареченою – і почнемо! .. Ох! Розплетися, русо-косо, розсипайся, русяве волосся! Ах! Ти у мене, золотий мій, не пошкодуєш!  На руках буду носити, пилинці не дам тебе торкнутися ...
МАРІЯ. Ох ... ох ...
ГАЛИНА. І не дивись, що криво пов’язана: полюблю – в очах потемніє! Тисячу і одну ніч зараз побачиш, коханий!
ІВАН.  Та мені б хоч одну з тисячі однієї ... але частіше...
ГАЛИНА. Будь-яке твоє бажання будь-хто з нас виконає! Кажи, чого хочеш, чого бажаєш?
ОЛЬГА. Говори, не соромся.
МАРІЯ. Ну ж, чого завмер, чого бажаєш, молодий?
ІВАН (жалюгідним голосом). Чаю бажаю. Чаю б випив чашечку.
МАРІЯ. Чаю, дівки!
   
    Жінки кинулися на кухню. Звідти долинають їх збуджені голоси.
МАРІЯ. Не метушись, чумна, не метушись кажуть тобі. Чай подає хазяїнові старша за званням.
ГАЛИНА. Ні, молодша, найулюбленіша! І взагалі, хто перша затіяла одруження? Ти або я?
ОЛЬГА. Та не сваріться ви, а то  ще почує!
МАРІЯ. Прибери руки, кому кажуть.
ІВАН.  Починається! З почином   тебе, Ванюшо! .. Ши-икуйся!
   
   Жінки вбігають, стають вряд.

ОЛЬГА. Ух ти-и! Новий наречений   – генерал!
ІВАН.  Слухай мою команду! За мною в шеренгу – кроком руш!
   
   Жінки, як в садку дитячому, взявшись одна за сукню іншої, а перша за піджачок старенького, рушили одна за одною колом.
   
ІВАН.  Дорогі  мої, рідненькі. Всією душею закликаю вас – давайте жити в мирі. У метушливому будинку, заповідали предки, щастя не затримується. Спокою прошу, злагоди. Розпорядок ваш з цієї години – я. В одній хаті різними віниками не метуть. Мене будете слухатися. Я вам поганого не побажаю, поганого не скажу. Усіх вас однаково люблю. Усіх! Кожна – моя мрія! (Провівши жінок ще колом). А ну, нашу, з виходом!

Танцюють.
   
ІВАН.  Ну ось, згадали молоді літа!.. Час, однак, доки світло, і вирушати в дорогу. Чи готові?
ДРУЖИНИ. Готові!
МАРІЯ. З прописки тільки ось не знялися... (Осіклася, побачивши підняту  руку старенького).
ІВАН. Присядемо перед дорогою.
   
Сідає.
   
ГАЛИНА. Жених! Ти чого це? Зблід, сам на себе не схожий!
ІВАН. У грудях щось ... Ні, ти глянь, а? Ніколи такого не було. Треба ж ...
ОЛЬГА. Розхвилював.
ІВАН. Мені б воно, звичайно, краще б одному в тайзі ... сидіти ... маоцзедуном... А я ... замахнувся! .. аж чотирьох ...
ГАЛИНА. Прилягти тобі треба. Зараз, ми тебе на ліжко... Та допоможіть же!
ОЛЬГА. Водички, може, тобі, а, рідненький?
ІВАН. Ні-ні, не турбуйтеся. Мине. Відпочину трохи і встану. Вклонимося цьому дому і підемо. Сьогодні ж вдома будемо ...
ОЛЬГА. Господи, дай-то  Боже!
ІВАН. Хата у мене простора, повітря багато, світла ... Прийдемо, лазню нагріємо. Віник у мене березовий, з травою материнкою. Липовий мед – натиратися. Попаримося.
ГАЛИНА. Дай Бог, дай Бог ... (Поклала голову на коліно старого).
ІВАН. Ти, Галино, світла душа, на ґанок вийдеш, ґаночок у мене високий, далеко з нього видно. Сонце видно. Зірки. Постоїш, мужів своїх згадаєш, всіх, скільки їх було. Поплачеш. Від душі. Ніхто не завадить. У нас для цього –простір!
ГАЛИНА. Не було їх у мене, чоловіків тих. Жодного.
ІВАН. Як же так? Невже не довелося ходити в наречених?
ГАЛИНА. Доводилося. У божих. У народі нас так прозвали – божі наречені... Коли війна почалася, нам, дівчатам, було по п’ятнадцять-шістнадцять років. Парубків своїх в армію проводили. А я і не проводжала, в той час ще не задивлялася на хлопців. Ну, а пізніше не було на кого задивлятися. Не повернулися наші хлопці. А для тих хто повернувся, молодші за нас наречені підросли, їх стали брати заміж. А ми так і залишилися. Якось ще сподівалися, чогось чекали. А роки йшли і йшли. І ось ми постаріли. Господні невістки. Скільки пам’ятаю себе, завжди була готова, завжди чекала. Не знайшовся... розрадник.
ІВАН. Ну-ну, що ти? Знайдеться ще, мила. Що наші роки? Все ще попереду! Ми ще похо-одимо...
ОЛЬГА. Дай бог, дай бог ...
ІВАН. Оленько ... Де ти, люба?
ОЛЬГА (голову на інше коліно старенького). Тут я, Ванечко, тут.
ІВАН. Ти, душа моя, в хаті похазяйнуєш. Стіни освіжиш озерною водичкою, вікна, стелі. Увечері я ніженьки твої смішні кобилячим молочком обполосну, щоб не хворіли. А на ніч я тобі біля стіни постелю. До дерева притулишся, до сосни бурштинової. І будеш плакати, сама не знатимеш чому. І будеш чекати, сама не знаєш чого. У нас для всього цього простір. Тільки дай бог здоров’я всім нам.
МАРІЯ. Дай бог...
ІВАН. Маріє, матінко...
МАРІЯ (голову йому на груди). Говори, говори ...
ІВАН. Ти, матінко, на лаву навпроти печі сядеш. Свічка в ночі запалиться, освітить твоє серце. Будеш сидіти і думати. У нас для цього простір. Лише б війни не було.
ЯВДОХА. Єсс ...
ІВАН. О боже, люба ти моя, молодшенька... (залучає до грудей і цю стару). Ми з тобою, страднице, в ліс вийдемо. Поряд він, ліс. Великий ліс, світлий. Птахів та-ам! Птахи, вони вміють слухати пісні... ти моя душа... квітко мого гарему ...
   
   
ЯВДОХА тихо співає. Жінки приєднуються.
ІВАН, обнявши всіх чотирьох, шепоче слова молитви. Або подяки. Або прощання. Факт, що і він бурмоче крізь набігли сльози якісь особливі слова.
   
   
Завіса

Переклад з російської Н.Пивовар-Єршової

адрес переводчика: ул.Артема, 74 А, г.Донецк, 83001, Украина
тел. моб.: +380-50-141-44-35
e-mail: natalka_piv@ukr.net
Пивовар-Ершова Наталья Петровна

На снимке сцена из спектакля в Донецком национальном театре.