В палітрі щастя є багато відтінків. У кожної людини їх набір різний. Все залежить від досвіду переживань тих особливих миттєвостей щастя, які випадають нам на віку. Моє барвисте щастя складається з простих речей. Комусь вони можуть видаватися прозаїчними та не вартими уваги, а в мені вони живуть багато літ. Зігрівають та посміхають мене і тоді я стаю сонячним, променяться мої очі, наливаються черешневим соком вуста…
Моє щастя це мозаїка. Для стороннього спостерігача вона може видаватися такою, що складається з кремушків, кольорових скелець або подрібнених мушельок, а для мене то – коштовна смальта.
Першим фрагментом моєї мозаїки щастя став зимовий вечір. Для мене, дворічної дитини то була вже глупа ніч. Я спав у баби на печі. Горіла гасова лампа (до появи лампочки Ілліча ще було довгих два роки). За вікном була хуга і темінь. Я сопів собі носиком і снив яскравим літом. Прокинувся я від шуму і кімнаті від збуджених радістю голосів. Приїхав мій батько, чудовий молодий хлопець стрункий, гнучкий, гонкий з копицею кучерявого волосся та блакитними очима, що іскрилися радістю.
«А гляди, що я тобі з Києва привіз!» і за якусь мить у мене на печі опиняється металевий самоскид. Він темно-синій, важкий і холодний. Поки тато чимчикував через луки від залізниці він добре набрався січневого морозу. Яка то була радість, яке щастя. Я досі відчуває той холод металу мого першого самоскида, жорсткість ґуми його коліс, мої крихітні пальчики обмацують цю величезну, важкелезну машину. Баба бурчить «Колю, простудиш дитину!». А ми радіємо з татом разом, бо це наша з ним перша хлопчача іграшка. Влітку старші хлопці жартома посадять мене на цей самоскид і кататимуть по двору. Дякую тобі, тату, за першу смальтиночку в моїй величезній фресці щастя…
Так сталося, що в дитинстві мої миттєвості щастя, які потім стали частиною мозаїки частіше всього траплялися після сну. Саме після денного сну я відчував блаженство від запаху, який ішов з печі, де баба Параска пекла гарбузи, саме тоді я вибігав на її чудовий двір, укритий товстим килимом споришу, який лоскотав мені п’яти. На широкій червоній лаві під штахетиком, що відділяв двір від саду, стояла величезна таріль з помитим виноградом та скибками дині. Баба виносила з хати печені гарбузи і ми з сусідськими хлопчаками частувалися цими дарами саду та городу. І були ми щасливими і життя попереду було нескінченним…
А потім була рання весна і я п’ятирічний, ще тепло вбраний, виходив після сну в наш сад. Небо було сірим, щойно скінчився дощ. Між двома яблунями поки я спав виросла гойдалка. Це тато, майстер на всі руки, її змайстрував з двох тесаних акацієвих стовпів, залізного штиря та чотирьох шматків стального дроту, на яких внизу вмостилося сидіння, що так млосно пахло свіжо знятою стружкою. На дротах гойдалки та гілках яблунь, груш та вишень висіли крапельки дощу. Я постояв як зачарований, потім підійшов до гойдалки і став гладити сидіння, змітаючи з нього росу. А потім дужі руки мого тата вхопили мене попід руки, розвернули, посадили на гойдалку і «гойда-гойда-гойдаша», сміх, перехоплений дух, вгору-вниз, вгору-вниз… Смішне лепотання мами «обережно, він розіб’ється» і неподільна на двох радість мене малого та найкращого друга мого дитинства, мого великого і такого дитинного татка…
А ще були апельсини і хурма від діда, який приїхав з гостинцями з відрядження до Ленінграду, був рожевий зефір і «квасольки» арахісу в цукровій глазурі від мами, її повернення з роботи в бібліотеці та довге читання казок. Бідна мама! У неї терп язик від того виснажливого читання, а я відчував незбагненне щастя, слухаючи в сороковий раз казку про солом’яного бичка. І був сонячний ранок на терасі радянського фаст-фуду поблизу Палацу Спорту на Еспланадній. Ми пили з татком гаряче молоко і їли свіжі пончики з повидлом. Біля нас вовтузилися та туркотіли купи голубів, відвідувачі відламували дещиці своїх булок та пончиків і частували цих київських нероб. Раз по раз якась частина пташиного товариства здіймалася в небо, блакитне і чисте, осяйне і щасливе, як наші з батьком очі…
І був ранок. І ми їхали з батьком на ще новенькій «копійці» кольору «золоте руно». Поливальні машини робили бруківку Великої Васильківської ще чорнішою. Київ ще тільки-но прикидався. Ще порожні тролейбуси починали своє щоденне снування своїми дротяними маршрутами. Місто-радість, місто-щастя з клумбами напоєними, з вулицями та тротуарами промитими деснянською та дніпровською водою зустрічало мене, загорілого під небом Бесарабії, викупаного в лиманах та морі Татарбунарії. Я знав, що не буду безсмертним, що осінь неодмінно закінчуватиметься зимою, але чи це могло це вплинути на ще одну смальтиночку мого щастя?
Де Ви, діду і бабо? Де ви, голуби, горобці, чайки, бусли та сороки мого щастя? Де ви, казки, діафільми, калейдоскопи? У яких виріях ви зараз? Ви ж нікуди не зникла, правда? В оцьому панно, в цій мозаїці мого щастя Ви навіки вкарбовані. І коли я прокидаюся усміхнений від щастя, яке переповнює мене, знайте, що я вас всіх пам’ятаю, я вам всім завдячую своїм сонцем, що завжди зі мною…