До якої б філософської теми, проблеми, завдання а чи то питання не доторкалась сьогодні філософська рефлексія дослідника, йому годі обійти одне, здавалося б, зовсім риторичне питання: чи є філософія наукою? Це питання стояло перед філософами завжди (актуально, а чи то імпліцитно), але саме в умовах сьогодення (вочевидь, знову “з огляду на політичну доцільність”) настирливо мусується прозелітами від філософії.
Ні, не являється вона наукою, каже нотарійно завірений “метр”, котрий все своє попереднє свідоме життя “в філософії” присвятив небезуспішному доведенню якраз діаметрально протилежного. Про “сантиметрів” та “міліметрів” від філософії і говорити нічого: ті готові “прозрівати” хоч щоквартально. І взагалі, складається враження, що є така професія: “вічно прозріваючий”. Але було б вельми наївним та необачним сподіватись, що “прозрівання” ті (та галасливі ламентації, що їх супроводжують) є щирими та безкорисливими. Корисливі вони стовідсотково. От тому їх обов`язковою ознакою є підведення під збаналізовану зраду “наукового” підгрунтя. Тут все згодиться: і піднятий на шалені кпини щирий зойк ”не можу поступитись принципами” (пригадаймо); і настирливе та послідовне доведення до рівня підсвідомості твердження про припустимість та доречність підміни законів (принципів) – парадигмами. (Власне, парадигма, як на нас, також є принципом: це безпринципність, зведена в ранг принципу). Тут і обеззброююча своїм примітивізмом констатація: “та все ж розвивається, то й я розвиваюсь”, тут і ставка на “плюралізм”. Про останній можна сказати і гранично лапідарно: “плюралізм – це коли багато дурнів намагаються виконати роботу одного розумного”. А можна – пославшись на авторитет високої культури філософа Г.С.Батіщева: “Плюралізм – це вимушена множинність байдужих та відсторонених, ціннісно-роз`єднаних та оточених за власною волею аксіологічною пустелею, це – збіговисько тих, хто перед всім світом віддав перевагу – собі єдиному... Якщо щось світоглядно і з`єднує разом глибоко байдужих...плюралістів, то це – заперечення кожним з них внутрішнього взаємоєднання та нігілізм по відношенню до абсолютного в діалектиці. Для них відносне – лише відносне, а відтак вся дійсність перебуває в стані релятивістського розпаду. Для них кожен – сам собі абсолют. Звідси – притаманна самозамкненим індивідам-атомам невтримна, не визнаюча жодних стримуючих берегів і ніякої об`єктивної відповідальності релятивізація цінностей з одночасною спробою виправдатись лозунгом “кожен по-своєму правий!” Ця релятивізація тим більш небезпечна, що намагається маскуватись під “поліфонізм”... Але як би не силувався видаватись поліфонічним байдужий плюралізм, під всіма його благочестивими личинами приховується вовчий закон крижаної байдужості та відстороненості, аксіологічний релятивізм та світовідторгнення. Ви¬хвалювана ним множинність невиліковно хвора роз`єднуючою соціальною ентропією, хаотизацією; так, що різнонаправлені антагоністичні атоми підлягають та піддаються впливам та скеруванню виключно механізмами сліпої стихії на кшталт закону вартості”. (Батищев Г.С. Диалектика творчества. - М., 1974, стр. 353-354.).
Отож, на відміну від вічного прозрівання людини, людей, людства, що його детермінує вічний поступ науки – ті “прозрівання” є ні що інше, як різновид банальної соціальної мімікрії та безпринципного угодовства, є випадок атрофованої та резектованої суб`єктності, яка не відає (та й відати не хоче), що є ще якийсь інший спосіб буття окрім сервілізму, активізму та конформізму.
І хай їх. Інша річ, що вся історія філософії, включно і її сьогодення – це є в тому числі і історія сумніву щодо здатності та спроможності бути науці взагалі, а філософії – науковою, ближчим чином. Від аргументів Піррона, Юма, Гуссерля до по-своєму вишуканого мережива доказів, покликаних обгрунтувати принципову неможливість буття наукової філософії, що їх викладає М.О.Бердяєв у своїй “Філософії свободи”. Втім, залишимо полемічні вправи з цього приводу тим, в кого здоров`я більше, аніж розуму. Ми ж виходимо з того, що наукова філософія є.
Що є наука? Поліфонізм цього феномену передбачає і відповідну (практично невичерпну) багатоаспектність визначень науки. Нас в даному випадку цікавить доволі просте питання: якої якості та кількості пізнання та знання може бути кваліфіковане як наукове, як наука. Себто, цікавить те, що прийнято називати логіко-гносеологічним аспектом поняття науки. Нас влаштовує таке її доволі просте (ми перепрошуємо гурманів від філософського наукознавства, але, повторюємо, нас те влаштовує) визначення: “Наука – це логічно несуперечлива система істинного знання та пізнання реальності та дійсності, що історично розвивається. Вона передбачає наявність свого предмету; масиву вже здобутого та теоретично організованого і функціонуючого знання та досвіду пізнання, власного понятійного та категорійного апарату (мови науки) та пізнавального інструментарію – форм, методів, засобів, прийомів.” Ми взяли це визначення в лапки, але посилатись нам ні на кого: подібне визначення (базоване на формальнологічному законі достатньої підстави) склалось із багатьох вельми близьких до нього по суті (з різницею у формулюваннях) за два десятиріччя нашої практичної викладацької роботи в режимі вузівського викладача філософії. Себто, достатньо апробоване. В цьому визначенні наявні всі ознаки, кожна з яких є необхідною, а всі вони разом – достатньою підставою для висновку про те, що ми маємо справу з наукою (а не пра-, до-, а чи то антинаукою). Можуть заперечити: заява “нас не влаштовує” – не аргумент. Так тому ж і влаштовує, що безвідмовно і на¬дійно працює. Дає змогу констатувати: є одна загальнолюдська (космічна, всесвітня) Наука. З відносною диференціацією її (головно – за предметом) на науки спеціальні (предмет: фрагмент, область сущого або створеного); загальні (предмет: масив сущого або створеного) та всезагальна (єдина), предмет якої все суще та створене – Наукова Філософія. Далі можуть йти (і йдуть) диференціації більш детальні та конкретні (фундаментальні, прикладні, природничі, технічні тощо). Серед них, звісно, і диференціації та рубрикації недолугі та некоректні: “точні”– “неточні”, “гуманітарні”– ”негуманітарні”, “конкретні”– “неконкретні”...
Співвідношення між всіма цими складовими (при всій їх, – кожної, – відносній самостійності) – це і є діалектичне, нездеформоване відношення багатоманітного в складі єдиного цілого. Відношення в складі здійснюваної діалектичної суперечності “одиничне –загальне – всезагальне”. Спробуйте закласти тромб (гносеологічний, звісно) в будь-якому з капілярів, що вони пронизують та живлять цей єдиний організм, що він адекватно (істинно) відтворює, відображає в формах розвитку самого себе (в своїх власних формах) форми розвитку пізнаваної реальності та дійсності, і... можна хоч щодень життєрадісно констатувати: “науки немає”, “наукової філософії немає”, “наука неможлива”.
Розділяй і владарюй – це, виявляється достатньо ефективний руйнівний, деструктивний засіб не лише по відношенню до явищ соціально-політичного, економічного, культурного тощо життя.
На цю обставину, застерігаючи проти намагань позбавити філософію статусу наукової, а науки – як такої, що не може включити в себе як органічну складову філософію, свого часу вказував Павло Васильович Копнін, з чиїм іменем, без перебільшення, можна пов‘язувати своєрідний Ренесанс наукової філософії в 60-ті роки. “Неважко помітити, що ізоляція філософії від науки в якості свого зворотнього боку передбачає вигнання філософії із науки. І це зрозуміло, якщо філософія і наука є чужими одне одному, виступають по відношенню одне до одного чужерідними утвореннями, то очищення науки від світоглядних ідей видається за засіб розвитку останньої. При цьому філософію лякають наукою, яка буцім-то все підкоряє собі і намагається цілковито заповнити собою суспільну свідомість, вигнавши з неї всі ціннісно-людські ідеї, ставлячи перед наукою в якості кінцевої мети створення алгоритму, у відповідності з яким може діяти машина. А науку, навпаки, залякують філософією, якій ніби-то абсолютно чужим є стремління до знання, яке б характеризувалось об‘єктивною істиною, доказовістю та перевіреністю. Внесення філософії в науку розглядається як підпорядкування науки суб‘єктивним гадкам, що вони випливають із мудрості, а не із об‘єктивно-наукового підходу до об‘єкта, який вивчається.
Марксизм покінчив з протиставленням філософії та науки, оскільки саму філософію став розуміти як систему наукового знання, яка має свій предмет та метод його теоретичного осягнення”. (П.Копнин. “Диалектика. Логика. Наука.” - М., 1973, с.79).
Відтак, для П.В.Копніна безсумнівним було те, що є ще й дотепер загадковим (або ж вірніше: “загадковим”) для багатьох “нотарійно завірених філософів”: до філософії, до науки, рівно як і до їх співвідношення між собою можна відноситись виключно... науково. Себто не ігноруючи і тієї обставини, що філософія йшла й прийшла до статусу наукової, конституювалась як наукова і потребує до себе відповідного відношення. А що вже так сталося, що таке конституювання її в середині ХІХ століття пов`язано з діяльністю головно К.Маркса та Ф.Енгельса, то тут вже нічого не вдієш: так вийшло. З пісні слова не викинеш. Навіть якщо дуже хочеться...
“Істинна філософія, як це демонструє досвід марксистсько-ленінської філософії, розвивається в лоні розумного осягнення свого предмета і створює систему знання, яка задовольняє всі критерії науковості. При цьому вона не втрачає своєї специфіки і свого особливого місця в розвитку духовної культури людства”. (там же, стор.79).
(Архів 1996 року)