Дослідження питань, пов’язаних зі становленням практичної всезагальності творчості; всезагальності, яка може здійснитись, актуалізуватись при відповідних умовах в безкінечній багатоманітності форм безпосередньої соціальної дійсності (в безкінечній багатоманітності форм культурного одиничного) в їх власне філософській постановці передбачає одну, але вельми принципового характеру, умову. Суть цієї вихідної умови полягає в тому, що творчість в її філософському розумінні повинна неодмінно розглядатись не в значенні (сенсі, якості) однієї з предикатннх характеристик людської діяльності (а саме такий підхід до розуміння творчості є найбільш усталеним в сучасній філософській літературі з даної проблематики), але як сутність та істина цієї діяльності, як єдино достойний людини безпосередньо суспільної (повністю усуспільненої) та суспільства олюдненого спосіб їх взаємобуття. Іншими словами – як найбільш розвинена форма розвитку, як спосіб буття дійсного гуманізму. Як спосіб здійснення гуманізму.
Поставання творчості – це і є процес перманентного поставання людської сутності; сутності, що вона існує лише і виключно як процес здійснюваної діалектичної суперечності, як діалектичне відношення протилежностей єдиної сутності: належного і сущого, потреб і спромог, реальності і дійсності, практики і теорії, опредметнення і розпредметнення, роду і індивіда, необхідності і свободи, сутності і існування тощо. І тут (вкотре) доводиться особливо підкреслювати той момент, що поява (виникнення), розгортання та вирішення діалектичної суперечності в умовах дійсного гуманізму не є ознакою хворобливого стану суспільства, не є характеристикою «патологій» та «дефективів» останнього, яких варто і необхідно всіляко уникати та запобігати їм, але: нормою та фундаментальним атрибутом існування саме такого – гуманістичного, суспільства. І в цьому смислі повне вивільнення, звільнення діалектичної суперечливості соціального, колективного та індивідуального буття від всього, що так чи інакше завадить її розгортанню, сковує, стагнує, блокує, консервує її – є неодмінна умова забезпечення творчості, а, отже – і дійсному гуманізму статусу практичної всезагальності.
Вільне (а, отже – по необхідності, по логіці предмета, по сутності, «по науці») здійснення діалектичної суперечності є, таким чином, нормою існування кожного, багатьох і всіх. І тому – має носити нормативний характер. Строго кажучи, коли в умовах постаючого гуманістичного суспільства ми маємо (будемо мати) справу з суперечностями, які дійсно заслуговують лише на те, аби їх «уникали», «усували», «нейтралізували» та «вирішували», ми виконуємо роботу (теоретичну, а чи то практичну) по усуненню всього того, що... суперечить діалектичній суперечності. Тобто, не дає простору для розвитку (здійснення) істинно діалектичної суперечності, яка єдино в спромозі уможливити прогресивний поступ історії.
Творчість – це і є в «чистому вигляді» існуюча, здійснювана діалектична суперечність, яка не сковується дією будь-яких привнесених суб’єктивних чинників (дією перетворених форм соціального, колективного та індивідуального буття). Суперечність як в кожному зі своїх актів, так і в своєму статусі всезагального процесу свободотворчості, процесу незавершимого породження гуманістичної культури. Зрозуміло, що цілком справедливим такий висновок є для того часу, коли творчість вже існує в формі практичної всезагальності. Невимовимо більш складним є процес її практичного поставання, і, відповідно – філософського осягнення в умовах, коли вона лише виявляє стійку та незворотну тенденцію до такої всезагальності.
Основним визначником творчості є те, в якій мірі вона є способом буття свободи людини, є основою утвердження останньої в якості соціально-активної, соціально-відповідальної, а, відтак – повноцінної особистості. Лише в процесі творчості відбувається «усуспільнення людини в безпосередню універсальність буття»(О.В.Босенко). А оскільки в науковій філософії немає жодного положення, жодного слова, котрі були б гуманістично нейтральними, то можна констатувати, що проблема творчості є тією «теоретичною віссю», навколо якої зосереджене та «обертається» нині все багатоманіття філософської (і не лише) проблематики. Чим це зумовлено передусім?
Процес трансформування людської діяльності в творчість суть загальноісторичній процес, себто він має місце на всіх без винятку етапах розвитку людського суспільства. У всі періоди розвитку історії без особливої напруги (навіть на суто емпіричному рівні) можна виявити незчислиму кількість прикладів, що вони ілюструють блискучі злети людською духу, почуттів та практичної дії. Творчість існувала завжди. Однак суб’єктом її на протязі того відтинку буття цивілізації, що його називають «передісторія» виступає суспільство в цілому як соціально-абстрактний суб’єкт, як агрегат атомізованих та анонімізованих, соціально-абстрактних індивідів. І ціна постаючої творчості в цих умовах – це та маса соціальних і особистісних аномалій (страждань, нещасть, нестатків, несвободи, злиднів, каліцтв, смертей дочасних тощо) що вона одного разу (власне – час від часу – у вигляді соціальних революцій) набуває значення маси критичної. І невідворотно спрацьовує. І теє відбувається до того часу, допоки на місце стихійності соціального розвитку не заступає розвиток в розумній формі. Але передісторія, як це вже давно доведено наукою, в тому числі і науковою філософією, то не є якимось звихом в розвитку цивілізації, але – необхідним ступенем в її поступі, стадією виникнення та складання передумов та засад для уможливлення існування універсального суспільного зв’язку між індивідами, яку спроможний в дійсності, з допомогою дійсних же чинників (умов, методів, форм та засобів) забезпечити дійсний же гуманізм. Лише він є формою адекватного здійснення творчої особистості, оскільки є способом існування творчого суспільства. Отже, питання полягає не в тому, чи є творчість, але в тому, яка міра її практичної всезагальності. На відтинку передісторії творчість прокладає собі дорогу не завдяки, але наперекір домінуючим, передусім – виробничим, відносинам, ідеям та інститутам. В умовах же історії всі зусилля, устремління та помисли мають бути спрямованими на культивування та своєчасне суспільне запотребування творчості у всіх без найменшого винятку її видах, формах, типах та проявах; у всіх сферах буття суспільства, людей та людини.
Констатуючи положення про те, що творчість є найбільш розвиненою формою розвитку (а саме ця ідея лежить в основі концепції творчості, що її запропонував, відстоює та розвиває автор), ми виходимо з того, що генетично передуючими творчості етапами розвитку являються: рух (спосіб існування досоціальної матерії, природи) та діяльність (спосіб існування соціальної матерії на стадії її передісторії). Відтак: рух, діяльність, творчість – це і є ритміка безмежного розвитку самого розвитку.Саме цим задається гостро-діалектична сутність феномена творчості, саме і головне в цьому, за нашим переконанням, полягає вихідна умова можливості його плідного філософського дослідження: творчість може адекватно осягатись; істинно, науково бездоганно пізнаватись лише за тієї неодмінної умови, що таке пізнання (і знання) буде в повному об’ємі базуватись на засадах наукової (діалектико-матеріалістичної) методології. І нічого тут не вдієш: закони не вигадують, їх відкривають. А коли вони вже відкриті, їх нікому не дано закрити. Нікому. І тут вже немає місця «принципу»: «з огляду на доцільність». Політичну чи ідеологічну. Будь-яку.
Отже, підкреслимо: лише в тій постановці, про яку щойно йшлося, за нашим переконанням, проблема творчості може бути кваліфікована як проблема власне філософська. Поза науково-філософською рефлексією творчість може усвідомлюватись або суто феноменологічно, себто виключно на рівні фіксації та опису її одиничних проявів (актів) в тих чи інших формах безпосередньої соціальної реальності та дійсності, або ж теоретично репрезентуватись на рівні загального (психологія творчості, креатологія, синергетика, евристика, інноватика, майєвтика, естетика творчості, етика творчості, теорія науково-технічної творчості, педагогіка творчості тощо), а не як цілісний соціокультурний феномен, віртуальна безмежність якого задається (детермінується) актуальною безмежністю об’єктивної діалектики.
Творчість необхідно досліджувати в гранично широкому історичному та практичному контексті. Лише неухильне дотримання цієї умови дозволяє розімкнути рамки суто або ж переважно емпіричного аналізу форм прояву творчості, вивести дослідження на власне філософський рівень, довести його до ступеню категорійного синтезу і тим самим спромогтись виявити найбільш глибинні, сутнісні, всезагальні параметри творчості.
В свою чергу, дотримання зазначеної вихідної умови органічно пов’язане з імперативом послідовного проведення в здійснюваному дослідженні принципу історизму. Лише актуалізація еврістичного та методологічного потенціалу принципу співпадіння історичного та логічного в змозі виявити генетичну (а тому – і логічну) послідовність етапів, послідовність конкретних історичних форм та динаміку творчого процесу в цілому, дає можливість адекватно відтворити діалектику процесу та результату творчості, діалектику об’єкта та суб’єкта творчості, діалектику старого та нового, традиції і новаторства, продуктивного і репродуктивного в ній. Лише його послідовне проведення дає змогу усвідомити кінечність і минущість тих визначених (безпосередніх) історичних форм, в яких здійснюється перманентний процес творчості, а, отже – дозволяє «пробитись» крізь товщу емпіричного багатоманіття творчих актів до субстанційних характеристик власне творчості.
З огляду на сказане стає зрозумілим, чому постійно поповнюється філософський реєстр дефініцій творчості, і чому, попри виразну тенденцію до їх кількісного наростання немає, або майже немає прогресивного поступу у вирішенні численних, принципового характеру питань проблеми творчості. Відповідь на це, вже майже риторичне, питання доволі проста: принципово неможливо співвіднести (теоретично скорелювати) безмежний об’єкт з іманентно обмеженими (дефінітивними) логічними методами, засобами та формами пізнання. В кращому разі за допомогою останніх можуть істинно осягатись одиничні або ж особливі форми існування (прояву) творчості, але в жодному випадку – не сама творчість. З поняття творчості як найбільш розвиненої форми самого розвитку випливає висновок, що творчість має осягатись не «теорією творчості» в складі філософської теорії, але виключно самою цією (науковою, зрозуміло) філософією в повному її об’ємі.
Мова йде про те, що лише практика діалектики (діалектична практика) творення людиною неприродних форм самої природи (культурних форм) робить творчість і практично здійснюваною (а не лише теоретично належною), і адекватно, себто істинно, пізнаваною. Таке пізнання творчості саме з необхідністю потребується в творчості пізнання та передбачає творчість пізнання як перманентно здійснювану діалектичну суперечність. Моментами цієї кореневої, засадної суперечності виступають всі ті категорійні форми мислення (принципи, закони, власне категорії), якими оперує наукова філософія.
Яка з сущих сьогодні наук може претендувати на те, щоб в самій собі по визначенню утримувати (в формах теоретичної всезагальності) означене проблемне поле? Відповідь очевидна: лише наукова філософія. І зовсім не випадковим є той факт, що в сучасних умовах наукова філософія, творча (як те й належить науковій) філософія об’єктивно висувається на авансцену духовної культури людства. Адже в ній, науковій філософії, немає бодай жодного слова, котре було б не просто гуманітарно, але: гуманістично нейтральним. А саме творчість і є найбільш адекватним (і притому – єдиним) репрезентантом і виразником того, що складає вищий імператив перетворення світу на гуманістичних засадах: імператив буття кожної дійсної людини в якості суб’єкта історії, або, що є те ж саме – її буття в якості цілі, цілісної людини, цінності абсолютної. А не засобу, або ж цінності відносної. А творчість і є ні що інше, як спосіб буття такої людини, таких людей і такого суспільства. Буття історії. Лише в творчості людина виступає не просто частиною світу, але центром його. Виступає вільним суб’єктом процесу світотворення. Процесу свободотворення.
Філософське осягнення творчості актуалізує необхідність теоретичної розробки кола таких співвідношень, як «творчість – культура», «творчість – гуманізм», «творчість – свобода», «творчість – людина» і таке інше. Тобто тих проблем, які визначають смисложиттєві виміри буття, що вони завжди були, є і будуть серцевиною філософської проблематики і, звичайно ж – прерогативами наукової філософії. Постановка проблематики творчості в подібну площину, поза сумнівом, вимагає нарощення зусиль по переорієнтації всього сущого категорійного апарату філософії, адже ж добре відомо, що в донауковій філософській традиції абсолютна більшість філософських категорій виникала, складалась та розвивалась на засадах науково-природничих уявлень та знань про світ. Природним наслідком цього було те, що світоглядний та гуманістичний їх потенціал, зміст та функції були нерозвиненими (незрілими). Складнощі подібної переорієнтації полягають ще й в тому, що нерідко ще доводиться осмислювати розвиток історії з позицій та з допомогою логічного інструментарію (пізнавальних засобів) та категорійного апарату, що складались в процесі філософського осмислення передісторії. Чи не найяскравіший тому приклад – приклад з категорією «діяльність». Діяльність є та генетично безпосередня основа, з якої виростає творчість. Культура, покликана до життя діяльністю – синкретична. В ній: і елементи істинної (загальнолюдської, класичної, непересічної) культури – в тій мірі, в якій вже в рамках діяльності практично склалась творчість – і: антикультура, і псевдокультура, і субкультура, і суржик-культура... Культура ж, яка породжується творчістю (і породжує творчість) – це феномен, що знімає в собі всі визначення, все багатство та розмаїття соціальної (історичної) дійсності в її виключно і строго гуманістичному вимірі. Практична всезагальність цієї та такої культури складається по мірі та відповідно до того, як на засадах діяльності складається практична всезагальність творчості. І в цьому значенні категорії «культура», «історія», «творчість», «свобода», «гуманізм» є однопорядковими.
Творчість як така (як і матерія, як і розвиток, як, зрештою – змістовність всієї філософської проблематики) не може бути виявлена суто емпіричним шляхом. Тому, строго кажучи, ні естетична, ні психологічна, а ні жодна інша подібного роду (порядку і масштабу) теорія творчості неможлива. В кожному такому випадку мають справу бодай і з достатньо загальними, поширеними, типовими, але, наразі – особливими формами її прояву та здійснення. Інша річ, що і естетичні, і психологічні, і науковознавчі, (зрештою – всі, тому подібні) емпіричні та теоретичні розробки проблеми творчості виступають тим загальним, яке опосередковує акт творчості (одиничне) і перманентний процес творчості (всезагальне). Пізнання одиничного та загального в творчості, таким чином, готує необхідну емпіричну та теоретичну базу для створення філософії творчості (творчої філософії), а зі створенням останньої саме в ній знаходять своє пояснення, отримують методологічну, логічну, світоглядну, еврістичну (словом – філософську) санкцію.
Філософія як теорія та методологія творчості, таким чином – це є ні що інше, як діалектика руху (діалектика природи), «дорозвинена» до діалектики діяльності (діалектика передісторії) і потім – до діалектики творчості (діалектика історії). До діалектики як цілісної теорії розвитку, або, що є те ж саме; до діалектики як теорії і методології творчості. Таким чином, вірніше було б вести мову і робити висновок не про створення (навіть «філософської») теорії творчості, але про становлення наукової філософії філософією творчості (творчою філософією).
Лише з позицій розуміння творчості як найбільш розвиненої форми розвитку, саморозвитку соціальної матерії в формі свободи, суспільство, люди та людина осягані теоретичним розумом як філософська проблема. Осягані та практично здійснимі. Точно так, як відкриття та наступна послідовно матеріалістична інтерпретація закону взаємного проникнення протилежностей дозволили зрозуміти розвиток (в формі теоретичної всезагальності) як саморозвиток, так і розуміння сутності соціальної форми розвитку матерії на етапі її передісторії – діяльності – лише тоді стає адекватним об’єкту, коли діяльність трансформується (та науково-філософськи осягається) в самодіяльність, в творчість.
В діяльності людина (спільнота, соціум в цілому) детермінована зовнішніми чинниками; в творчості вона самодетермінована. Теоретичним (філософським) відображенням такої ситуації відповідно виступають: погляд на людину як на істоту пасивну, сприймаючу дію, вплив ззовні, як на голий засіб; і погляд на неї як на самоціль, як на істоту самодіяльну, цілісну особистість, людину творчу і самоцінну. Творчість – це спосіб буття людини в умовах, де і коли вона сама «є принципом», де і коли вона в дійсності здатна бути і є суб’єктом історії, суб’єктом процесу свободотворення і творення свободи. При цьому слід мати на увазі, що розуміння історичної свободи людини повинне неодмінно включати в себе як свободу її по відношенню до тієї об’єктивної реальності (ближчим чином – природи), яка виступає невичерпним і безмежним джерелом людського культуротворення, джерелом та предметом практично-духовно-чуттєвого формотворення (освоєння), так і по відношенню до її власної (людської, суспільної) природи, або, що є те ж саме: по відношенню до природи того суспільства, ансамблем соціальних взаємодій (суспільних відносин) котрого в дійсності виступає сама людина. І ця остання умова є визначальною, оскільки саме в цій «другій», олюдненні природі, усуспільненій та перманентно усуспільнюваній природі в знятому вигляді утримується та розвивається природа «перша», а разом вони складають субстрат світу людини, який вона в процесі творчості здатна трансформувати і трансформує в людський світ. І спосіб такої трансформації – творчість.
Самодіяльна людина, творча людина, гуманна людина – це людина повністю усуспільнена, або що є те ж саме: людина безпосередньо суспільна; це людина, що не знає над собою «ніякої іншої влади, окрім влади свого власного об’єднання». Що значить «безпосередньо» суспільна? Без вельми грунтовної рефлексії з приводу цієї самої «безпосередності» неможливо зрозуміти цілу низку питань першорядної методологічної ваги в теорії дійсного гуманізму, в тому числі і у вченні К. Маркса. (А саме таке невігластво в значній мірі сприяє «котлованізації» та «чевенгурізації» ідеї, теорії та вчення дійсного гуманізму, тобто перетворенню в карикатуру на гуманізм. А коли така карикатура стає сценарієм практичної дії, тоді вже, як свідчить історія, в тому числі і найновітніша – не до сміху).
Без соціуму та людини «засобів» немає, оскільки немає і «цілей». Знаряддєва діяльність, праця опосередковує постаючу людину та її постаючі цілі. І в цьому плані первісна людина в певному значенні може кваліфікуватись як самоцільна. Але, оскільки сама суспільність в подібних умовах ще знаходиться в нерозвиненій, примітивній, ембріональній формі, то в рівній мірі це стосується і самої людини, і самоцільності її. В умовах домінування суспільного поділу праці виробництво (продукування) суспільності відділене від кожного окремого (емпіричного) індивіда, оскільки останній сам зредукований до цього засобу, знаряддя праці, є складова його частина. І лише заперечення заперечення в процесі поступу суспільства знову, але на незрівнянно більш високій технічній, технологічній, науковій, художній, моральній, словом: культурній основі в спромозі відновити (породити) тип органічної єдності людини (особистості) з суспільством (суспільністю) і тим самим цілком свідомо покладати її (людину) в якості цілі, в якості цілісної людини, в якості безпосередньо – суспільної людини. На всіх попередніх етапах розвитку людської історії (передісторії) людина – засіб. Невільна перед лицем стихії природної, відчужена (соціально-невільна) перед лицем стихії уже своєї власної, суспільної природи, людина саме з огляду на ці жорсткі об’єктивні чинники та детермінанти не може бути в реальності ціллю. Ціллю в цих умовах виступають предмет, річ, гроші, прибуток, капітал тощо). Себто – продукт (одиничність) людської діяльності. І в цьому смислі продукт може розглядатись як гранична засада передісторії.
Лише гуманізм, гуманізм дійсний в спромозі створити і створює дійсні умови для такого розвитку кожної людини, при яких практично можливе повне розкриття, актуалізація її самості, її буття в якості творця, себто – нормальної людини. Тим самим вперше в дійсності практичного життя здійснюється головний імператив дійсного гуманізму: «Людина є ціль».
Саме тому вже тепер, вже зараз, вже сьогодні, не озираючись на юридичні та політичні (в кінцевому підсумку: завжди похідні та вторинні) обставини нашої «бучі кипучої», вміння та спромога, здатність розпізнати, виявити, розбудити в кожній людині творче начало визначає передній край творення дійсного гуманізму, передній край зусиль по перетворенню людини в основну продуктивну («творчу») силу.
Творчість докорінно відрізняється від діяльності також і тим, що вона завжди має генералізований характер. Їй притаманні, іманентно властиві в якості сутнісного атрибуту (наявні в кожному акті) практичний, теоретичний, моральний та художній моменти, які знаходяться в органічному синтезі, взаємодії... Саме в обретінні самодіяльністю, творчістю цього цілісного генералізованого характеру полягає один з чинників, притому визначальних, обретіння цілісності самою людиною.
В генералізованому характері творчості – ключ до відповіді на питання про шляхи, передумови, засоби та форми поставання цілісності особистості і цілісного суспільства – гуманної людини та суспільства дійсного гуманізму. Але лише строгий та послідовний діалектико-матеріалістичний підхід до розуміння сутності цілісності як складної, надзвичайно поліфонічної філософської категорії, здатен застрахувати дослідника від небезпеки спрощеного, а нерідко й просто вульгарного трактування положення про те, що вільна людина, творча особистість майбутнього «буде вміти все». Суть цього положення – в тому змісті, що його несе понятійний блок «цілісна людина». Принагідно особливо відмітимо ту обставину, що перевага надається саме поняттю «цілісність», а не будь-якому іншому (приміром: «всебічність», «гармонійність», «багатосторонність», «повнота» тощо), які хоч і достатньо близькі до нього, та все ж принципово не спроможні бути повним (методологічним, логічним, світоглядним) аналогом категорії «цілісність». Ідеал гуманізму – цілісна (в цілісності необхідно знята гармонійність) людина, здатна приймати діяльну участь у всіх без виключення способах освоєння дійсності: практичному, теоретичному, моральному, художньому. Така участь – це не лише і не стільки здатність переходу людини від одного роду занять до іншого, скільки можливість у кожному неповторному акті свого творчого життєпрояву діяти (творити) по мірах користі, істини, добра і краси. Практично, теоретично, морально та художньо. Діалектика цілісності полягає також в можливості та необхідності взаємопроникнення двох органічних моментів творчості: спеціалізації та універсалізації. Щоб світ постійно поставав перед людиною як світ завдань та проблем, а вона була в здатності, в спромозі їх вирішувати (варто особливо підкреслити що саме ця умова – опір світу, опір вихідного матеріалу діяльності та творчості, протидія, спротив об’єкта самодіяльності його формоперетворенню у відповідності з ціллю та замислом людини) – ця умова являється головною, неодмінною, ведучою для буття творчості (свідомості, людини, суспільства), і тим самим – висувати та ставити нові проблеми та завдання, бути творцем, її самодіяльність також повинна мати генералізований характер. Діяльність не може бути ні вільною, ні цілісною, а, відтак, – не може бути творчістю, – якщо вона не буде всеціло спиратись на наукове теоретичне пізнання та знання як на відтворення, відображення в формах розвитку мислення форм розвитку реальності та дійсності; не буде виступати процесом перманентного об’єктивування, опредметнення та матеріалізації цього пізнання та знань; не буде сповненою високого морального смислу та змісту, і, накінець, не буде вільною і в художньо-емоційному своєму вимірі, тобто не буде нести в собі також і момент естетичної насолоди, естетичної довершеності.
Відтак, спробуємо сформулювати лаконічне поняття творчості: це – корисне здійснення блага через істину у красі.
Виникає природне питання: чому ж суспільство, яке проголосило теорію дійсного гуманізму програмою свого життя і заплатило таку неймовірну ціну, принесло на олтар його побудови такі незчислимі жертви, страждання, нестатки, на практиці виявилось чимось, суттєво (аби не сказати – радикально) відмінним від суспільства дійсного гуманізму???
Звісно, що задаватись такими питаннями значно легше, аніж бути спроможним хоча б у першому наближенні істинно відповісти на них. Тут і чинники та детермінанти порядку соціального, економічного, політичного, ідеологічного, психологічного... Словом, роботи, і аж ніяк не лише для одних філософів (хоча для них – в першу чергу) – непочатий край. Втім, ми ставимо перед собою завдання більш скромне та спеціальне і тому спробуємо варіант вирішення його, що він безпосередньо випливає з предмету даного дослідження.
Власне кажучи, відповісти на дане питання вірно, відповісти істинно – це і означає поставити точний діагноз тієї важкої хвороби, яка вразила наше суспільство, зумовила його кризовий, якщо не сказати – катастрофічний стан і яка на мові політиків та публіцистів характеризувалась як його, суспільства, аномалії та деформації. Гадаємо, міра цих деформацій якраз і тотожна мірі РОЗУЗГОДЖЕНОСТІ між суспільством дійсного гуманізму «по ідеї», «по науці», і тим, що є практично наявним. Саме наявність та поглиблення і розширення цієї розузгодженості, як ми всі добре пам’ятаємо, викликала свого часу до життя і ідею та концепцію, і практичні зусилля нашого суспільства по його оновленню, очищенню, перебудові... Куди потому почали спрямовувати ту енергію, що з того вже вийшло, виходить та ближчим часом вийде – те сьогодні для все меншої кількості людей – таємниця... Завтра – не буде таємницею ні для кого. І залишаться наодинці зі своїми зусиллями зупинити історичний процес (і прогрес) лише свідомі суб’єкти таких зусиль, щуролови з сопілочками в руках, котрі завели народ трудовий в вовчу яму, замасковану під «перебудову»...
Отже, саме факт вищеозначеного розузгодження між належними та сущим викликав до життя концепцію та практичні зусилля по оновленню нашого суспільства. Чим же зумовлюються, чим живляться ті процеси та сили, котрі зумовлюють гальмування та деформації розвитку суспільства, яке поставило за мету існування практичної всезагальності дійсного гуманізму? В чому полягає, так би мовити, «енергетика» цих процесів?
Чинників, які до того призводять, немало, але головний полягає в розтринькуванні, недоборі, своєчасному суспільному незапотребуванні і суціль – в свідомому затоптуванні та понищенні творчості у всіх її безпосередніх формах, проявах та видах. З чим би в кожному конкретному випадку ми не мали справу: з проблемою «недостовірної людини», або що є те ж саме – з проблемою: «людини не на своєму (а, отже – на чужому) місці»; з пошестю бюрократизму і способом існування останнього – корупцією та протекціонізмом; з безгоспним суспільство – та людинознавством (яка ж це наука, якщо її висновки та рекомендації приречені на те, аби плентатись у хвості попередньо прийнятих політичних, управлінських тощо рішень і виконувати суто апологетичну функцію); яка ж це наука, якщо вона не передбачає авторства ідей, їх обліку та захисту хоча б по типу існуючого, – хоча й там – сміх і гріх, – авторського права на винаходи та відкриття в царині наук природничих та технічних; з новатором, перетвореним чинобратією в нещасного митаря (згадаймо, що в нас коїться лише в такій доволі локальній сфері творчості, як творчість науково-технічна). А що діється на ниві нашого просвітництва, а в царинах творчості наукової, художньої, політичної, словом – будь-якої. А яке громаддя марнотратства має місце щоразу, коли в черговий раз намагаються залучити людей до «всенародного обговорення» тих чи інших питань, програм та законів нашого життя (їх проектів). Саме по собі таке прагнення – прекрасне, є показник істинного демократизму суспільства. Але що ж відбувається потім, коли щирі душі відгукнулись, одізвались, висловились?
Відучили народ. Відучили тим, що не враховували пропозицій слушних; тим, що анонімізували процес; тим, що не навчились (не спромоглись) достойно (матеріально, морально, особистісно) підтримувати людей активних, небайдужих, творчих. Було переведено на ніщо, знічевлено такий, лише нашому суспільству притаманний атрибут, як безкорисливість, діяльність, як її прийнято було називати «на громадських засадах». Ми припустились до її виродження саме тим, що надміру та нещадно зловживали нею, латаючи дірки чиєгось невігластва, нехлюйства, марнотратства, відвертого злодійства. Тим, що не заохочували і не підтримували її, а де намагались це робити – діяли невміло, незграбно. Натомість – маємо повне засилля брудно-крамарського відношення до будь-якої суспільно-необхідної діяльності. Суєтно та поспіхом закопали (поховали) ще живою таку форму відношення в-та-до праці, яку називали соцзмаганням. А недаремно, оскільки змагальність – в природі, в єстві людини. Його можна і потрібно було реформувати, вдосконалювати, розвивати. Людина ж бо не хлібом єдиним. І не карбованцем, а чи то доларом. А поховавши таку форму сутнісного самовияву людини в праці, ми під корінь підсікли мотиваційні до неї рушії. Ні, нерозумні нинішні «капіталізатори», а насправді – суб’єкти ліквідного бізнесу: могли б додуматись, що навіть красти (вибачаємось: приватизувати, акціонувати, лихварювати, комерціалізувати) можна лише до тих пір, поки ту споживчу вартість, той продукт хтось продукує.
Цей сумний реєстр, цей волаючий мартиролог загубленої, ненародженої, знічевленої, знищеної та знищуваної (щороку, щодень, щогодини) творчості, можна продовжувати до безкінечності.
Але ж: поки живу – надіюся. Але ж: лупайте сесю скалу...
Відтак, можна констатувати наступне. Проблема творчості в останні десятиріччя владно зайняла одне з провідних місць в царині дослідницької проблематики сучасної філософії. Їй присвячені сотні наукових розвідок всіх масштабів: від лаконічних повідомлень на численних наукових зібраннях (конференціях, симпозіумах, конгресах), присвячених безпосередньо творчості, до ґрунтовних монографій; від стрімко наростаючої кількості статей в наукових філософських часописах, до невпинного збільшення числа дисертаційних (докторських та кандидатських) досліджень.
І такий рішучий поворот «обличчям до проблеми» є зовсім не випадковим явищем, або ж результатом простого збігу обставин, не кажучи вже про те, що в його основі – мотиви та міркування кон’юнктурного порядку.
Ні, саме життя суспільства об’єктивно та владно підводить філософський загал до необхідності (і не в режимі «час від часу», а в систематизованій, з перманентним наростанням зусиль, формі) звертання до того безмежного багатоманіття проблем, завдань, питань та тем, що воно інтегровано може бути репрезентованим як «проблема творчості».
Дана ситуація зумовлена дією численних чинників, але, попри всю їх розмаїтість, визначальним є один: на постановку питання у формі «що є творчість», «сутність творчості» дослідницька прерогатива об’єктивно належить саме науковій філософії. Це пов’язано з тим, що творчість являє собою найбільш розвинену форму розвитку соціальної матерії, є спосіб існування та здійснення дійсного гуманізму, а, отже, міра, в якій вже склалась практична всезагальність творчості, тотожна мірі, в якій практично всезагальними є такі іманентні визначення дійсного гуманізму, як свобода, соціальна активність, історія, буття особистості в якості цілісної людини, в якості цілі, в якості носія суб’єктності.
Можна сказати більше: в умовах сучасного соціально-економічного становища, культурно-духовної, політичної, екологічної і т. ін. ситуації, в яких знаходиться людство, те, що ще вчора давало змогу прогнозування як безпосередніх, так і відносно віддалених перспектив та напрямків його розвитку; здавалось цілком певним та визначеним, сьогодні ставить під знак питання саме фізичне його виживання та подальше існування.
Саме в цих умовах надзвичайно актуальним, ми б сказали – гостро нагальним є завдання виявлення всього того потенціалу, котрий акумульований в феномені творчості. Допріч всього це зумовлено тим передчуттям (і передчуттям зовсім небезпідставним), що відповідь на невимовлене питання: що сьогодні в спромозі врятувати світ, може бути лише такою: світ врятує творчість. Врятує від економічного занепаду, політичного озвіріння, соціальної деструкції, духовного розпаду, морального розбещення, екологічного самовбивства, художньо-естетичного знічевлення, загалом – культурного здичавіння. А добре ж бо відомо: озвіріла людина – згірш за тварину...
(Архів 2001 року)