Всі сьогодні ведуть мову про «інформаційне суспільство». Я ж скажу дещо – про «суспільство дезінформаційне». Бо технічні та технологічні (в даному випадку – в царині масових комунікацій) засоби самі по собі – ніякі. Ні добрі, ні погані. Тут мова – про їх застосування та використання, про мету та цілі, які з допомогою цих засобів досягаються. А тут – все дуже не очевидно і не просто. Тут – велика різниця. Тут, на жаль, за формулою одного розумного чоловіка, який ще 150 літ тому назад сказав: «Тут та ж само різниця, що між пожежею та вогнем на службі у людини». Або, осучаснивши, уточнимо: між Хіросімою і криголамом «Арктика»…
Сумнозвісний «концептуальний плюралізм», що його так знавісніло та навіжено обстоювали і нав’язували свого часу «плебсу» (електорату) новоявлені месії «демократизації» мав закласти (і, треба віддати їм належне – заклав) своєрідні методологічні засади, що вони якось вже дуже, я б сказав, паскудно метушливо і оперативно були перекладені на партитуру нормативних документів, що їх вже стільки встигли наприймати з моменту початку «розбудови» (… лише ВР України за цей час прийнято понад 30000 законів, підзаконних актів, поправок, уточнень, нових редакцій і т.п.).
Концептуальний плюралізм відкрив той шлюз, що в нього хлином посунуло все те (і всі ті), що завжди з точки зору добротного, наукового, сутнісного, істинного мислення складало зміст духовних сміттєзбірників та сміттєвідстойників. Не будемо казати про інституції релігійного спрямування, якими б екзотами не видавались ті ідеї, що їх сповідують та проповідують свої та імпортні «поводирі і пастори». Поки є отари, завжди будуть пастирі.
Домінантою там, як і у всі часи, є сліпа віра. Спроба аргументації, базована на інфантильних, наївних поглядах, базованих виключно на «чорно-білому» сприйнятті реальності. Є однак в руках цих сіячів невігластва – найсучасніші засоби масових телекомунікацій, включно і світові тенета: Internet. Словом: «інформаційне» суспільство для тотальної дезінформації…
Окремішньо (хоча і відносно) – велика купа об’єднань, груп, гуртків, рухів і т. і., що вони вже балансують на грані фізіологічного знищення своїх прихильників, адептів та симпатиків.
Це – індустрія, що використовує «містично – езотеричні» способи та «техніки вдосконалення» людини. Колективні медитації, масові психози, виходи «в астрал», «цілительські» сеанси, «магічні» обряди, привороження та завороження, зняття «зглазів», пророкування більш схожі на просторікування (рос. – кликушества), масові сеанси психозу, що їх так нерідко для нашої юні влаштовують на 100-тисячних спортивних аренах під оглушливе ревище («інформаційне» суспільство!) аудіотехніки «промоутери та продюсери» відповідно «розкручених» перед тим безголосих «зірок» і фантомних «гуртів» (де кожен другий міг би справедливо зватися «левком-дурком» і всі разом: «кому вниз?», бо вгору, до висот культури, вихованості, либонь елементарної цивілізованості подібні «хіти» і їх виконавці не ведуть, не націлені та й елементарно не в спромозі вести). Але ж: «інформаційне» суспільство! А, відтак, маніпулятори масовою свідомістю прекрасно відають, що вартує свічок гра на такій локальній дільниці тотального обовдурення підростаючого покоління, якою є звук, є музика (те, що вони від неї залишили), музична естрада. Адже ж заціпленому у очікуванні психопатичного, на грані оргії дійству не передує маленька інформація диктора стадіону ну, приміром, хоча б такого змісту: «Шановні друзі. Хлопчики і дівчатка. Організм людини живе музикою коливань лептонно-вихорових хвиль, що вони звучать в людині. Музикою, а особливо – світломузикою цілком можна керувати поведінкою людей. Музика благозвучна, мелодійна, ніжна є благотворною для людського організму, лікує хворе тіло і хвору душу людини. Людей. Народів.
Музика чужорідна, відштовхувана організмом, психікою людини, «вдруковує» в людину хвороби та недуги. Музика, насичена біоенергоінформацією цілком в спромозі послідовно і поступово укріплювати, зміцнювати людей і народи, або ж – знесилювати та руйнувати їх. Все залежить від вибору резонансних частот, амплітуд та фазових співвідношень. Якщо склався етнічно оптимальний архетип національних мелодій та ритміки в народних піснях та загалом в музичній культурі етносу, то брутально нав’язана та перманентно нав’язувана ззовні, поширювана в режимі інтервенції та агресії обовдурююча псевдокультура і такий її невід’ємний складник, як хвора музика, може придушувати та придушує життєстійкість людини і народу в цілому. Отож, вибір за вами, юні створіння. А зараз вас будуть розігрівати і доводити до кондиції майстри «своєї» справи. Дякую за увагу…»
Аби ж то той диктор завжди був поруч з людиною, котра лишень вступає в життя. Аби ж то застерігав, оберігав, убезпечував…
Один з найбільш жахливих, практично непоправних наслідків того, що ми ось вже 10-й рік існуємо в «новому інформаційному просторі» є той, що країна зупинилась духовно.
Люди, що вони попадають в світ (тенета) професійних «інформаційних мисливців» дуже рідко свідомі справжньої мети, справжньої участі, уготовленої їм маніпуляторами. Сприймаючи бажане за дійсне, знаходячись в перманентному стані напівгіпнозу вони (інколи цілком щиро) вірять, що їм відкриваються всі таємниці буття, таємниці Всесвіту. Але наслідок такої гри з інформаційним вогнем завжди один і той же: знівечені долі, безповоротна втрата своєї неповторності, індивідуальності, хронічні стреси, роздвоєння особистості. Словом, проблеми вже не психологічного, але психіатричного порядку.
І хто ж з них знає, що ставки – високі, що гроші – шалені, що гра – смертельна. Адже: хочеш зробити рабом – зроби невігласом.
Преса (ТБ, радіо, видавнича справа загалом) – надто суттєвий важіль влади аби не належати нікому (це – з приводу ламентацій про «незаангажованість», «незалежність», «свободу» та «демократизм» засобів масмедія). Будь-який з цих рупорів масової дезінформації грає по чужих нотах. Вільних імпровізацій в ділах подібних не буває. В принципі, себто, не буває. Категорично.
Гру «під хвилинний настрій» може собі нині дозволити хіба що редактор стіннівки або подібного їй друкованого органу з разовим тиражем один екземпляр.
Всі інші (без найменшого винятку) грають на замовлення, не завжди очевидне, але завжди добряче оплачене – грошима, положенням, званнями, посадами, привілеями, душевним комфортом. Страхом. Нещасними випадками. Невмотивованими самовбивствами та загадковими дорожньо-транспортними пригодами. Для тих, хто нетямущим виявиться. Або ж – принциповим не в міру. Що поробиш: «інформаційне» суспільство…
Ще один зі стереотипів, притаманних індустрії масової дезінформації, індустрії неспонтанного міфотворення – виховання страхом. Раніше це були постійні (засобами теологічного, теократичного впливу) демонстрації (показові аутодафе, як земний прообраз страшного суду, невтомні нагадування про невідворотність гніву Божого і кари Божої, генерування і закріплення апокаліптичного комплексу, що він зачіпає глибинні пласти світогляду та світовідчуття), в нашому сьогоденні практикується в незрівнянно більших масштабах. Поставте маленький дослід. Візьміть годинник і захронометруйте, скільки відсотків ефірного часу у випуску новин присвячено сюжетам, що вони щедро скроплені людською кров’ю: терористичним актам, вибухам, аваріям, катастрофам, війнам, збройним сутичкам…
Історія все розставить на свої місця і розкаже істину про те, де були техногенні та природні катаклізми, а де – рукотворні диверсії. Але поки сонце зійде – роса очі виїсть. Поки приголомшений і ошелешений таким натиском обиватель, «маленька людина» щодень накривається мокрим рядном такої «інформації» -йому не до Освіти, Науки, Гуманізму. Йому не до вивищених ідеалів і справжніх (класичних) зразків загальнолюдської Культури.
Йому б: шмат хліба, кухоль пива, день до вечора… Мені погано? А йому ж, тому, з екрана ТБ ще гірше, йому вже ніяк, його підірвали фугасом. То чому мені – погано? І яке мені діло до всіх до вас… А вам – до мене? (пам’ятаєте ще дещицю з Кіплінга?) Все. З ним можна робити що завгодно: ліпити хоч конформіста, хоч пацифіста, хоч терориста.
Що й треба було довести.
Адже ж – «інформаційне» суспільство.
«Ідеологічна обробка в умовах нинішнього «інформаційного» суспільства нічим не поступається, а багато в чому і перевершує «здобутки т. з. консервативних тоталітарних політичних режимів (прикладом може слугувати Іспанія часів інквізиції, або ж Німеччина, Італія, Португалія, Іспанія часів панування фашистських режимів.
Обробка свідомості (і підсвідомості) людей – конче необхідна справа, аби потому мати можливість маніпулювати поведінковими реакціями, практичними діями об’єктів подібної обробки. Саме цій меті все і підпорядковується. Особливість сучасної ситуації полягає лише в «багатоваріантності непрямого впливу на особистість як власне у вихованні, так і у вихованні засобами мистецтва. Останнє поділяється на елітарне і масове, але, переслідуючи на рівні ідеології єдину мету, відрізняється різноманіттям прийомів психологічного тиску на індивідуума, від явного до опосередкованого, малопомітного. Розвиток обох різновидів мистецтва однаково підтримується консервативним тоталітаризмом, бо обидва вони сприяють зміцненню його позицій: масове мистецтво – у вирішенні нагальних проблем, елітарне – в досягненні стратегічних цілей. Адже саме завдяки мистецтву «гола ідея» перетворюється на конкретику ілюзорного художнього простору, набуваючи помилкового статусу перевіреної досвідом істини. Відбувається приховане «бомбардування» підсвідомості реципієнта ідеологічними штампами. Прищеплені йому подібним чином стереотипи поведінки, ідеали, моральні норми органічно сприймаються згодом за власні «відкриття».
…Одним з найважливіших елементів духовної культури консервативного тоталітаризму є масові видовища: від суто тотальних вистав до судових процесів, на зразок аутодафе. Подібні прояви масової культури консервативного тоталітаризму – могутній засіб впливу на емоційність натовпу, а, відтак – засіб керування ним». (Гринько О.Х. «Мистецтво в системі культури тоталітарного суспільства». Автореферат канд. дис., Київ-2000, с.8)
Щоправда, вогнища аутодафе, що на них спалювали єретиків, масові факельні ходи, тисячні натовпи, що крокують під методичний барабанний бій – то вже в минулому. Але ж: то було в «доінформаційному суспільстві». Сьогодні в нас – «суспільство інформаційне». І немає найменшої потреби зганяти на площі населених пунктів юрби народу. В один час і в одне місце. Адже ж на вулиці – кінець ХХ століття. І в кожному домі, у кожній квартирі – телевізійний приймач. «Голубий вогник». «Ящики». І правду кажуть: сьогодні у дитини троє батьків: тато, мама і телевізор. Завтра їх буде – четверо: персональний комп’ютер на підході, «персоналка».
І твоєї згоди ніхто не питає, вриватися в твою оселю (а відтак – в свідомість, в душу, в психіку), а чи ні. І ти приречений «спілкуватися» (бо яке ж то спілкування, яка ж то взаємодія, який діалог?! Тут – гра в «одні ворота». Вплив, інтервенція, агресія) щодня, щовечора – зі сванідзе і доренком, кисельовим і шендеровичем, лапікурою і яворівським. Хто їх любить, кличе, жде в своїй домівці? Вони не горді: ходять «в гості» щодень засобами масової телекомунікації. «Інформаційне» суспільство, що поробиш…
Засобом тотального оглуплення і отуплення є не лише зрушуваний на голови і душі читачів, слухачів, глядачів сільовий потік порнографії, насильства, апології жорстокості, вбивств, а й те, що я б назвав «кросвордизація» свідомості. Кросвордизація духу.
Багатознання (поінформованість, сказали б сьогодні) розуму не навчає. Це знали ще древні. Але ж багатознання (ерудиція) досить вдало імітує розум!
От і заполонені екрани теле, радіоефір та сторінки масових видань речами на кшталт «поле чудес», «брейн-ринг», «що? де? коли?», «щасливий випадок», «о, щасливчик!» і тому подібних, без ліку. А що вже стосується кросвордів, чайнвордів, сканвордів і тому подібного, то кожен другий пасажир метро сьогодні – увіткнутий носом у сторінку відповідного видання і напружує, напружує щиро свою пам’ять. Що він в ній, пам’яті, шукає? Залишки від «тоталітарної» освіти? Мабуть. Але ж – цілком щиро вважає, що росте. Інтелектуально. Так імітація засобами інформаційної (масової) комунікації об’єктивується. Баналізується.
Мова не лише (хоча й про це – також) про те, що свідомо й цілеспрямовано понищується моральність народу, що пущена в розпил справжня естетична культура – надбання тисячоліть, свідомо руйнується менталітет людини: девальвуються почуття та виміри, цінності та характеристики, що вони, власне і відрізняють її від тварини, звіра, а чи то зомбі: совість, честь, вірність, солідарність, співчуття, альтруїзм і т. і.. Справа не лише в тому, що послідовно і з наростанням зусиль на місце поруйнованих людських якостей насаджуються «вартості» та якості протилежні: безсовісність, безчестя, готовність зраджувати все, вся і всіх, егоцентризм та індивідуалізм, корисливість, байдужість до проблем ближнього (і дальнього), мізантропія і т. і. Це -йде з наростанням і вже дає свої наслідки.
Ми ж хочемо зосередити увагу на крадійстві в сфері духу рафінованого, в сфері духу, котра дорогою ціною людству дається, але завжди вартує того, аби на ній, цій сфері, не економили. Ні зусиль, ні уваги, ні коштів.
Це – наука.
Хай фахівці дискутують щодо питань спеціальних, з галуззю наукознавства пов’язаних: скільки тих наук нині та як вони співвідносяться, як диференціюються та інтегруються…
В сенсі філософському ж цілком правомірно стверджувати: є одна Наука. І методологічним осереддям (серцем, мотором її розвитку) є матеріалістична діалектика. Зупиніть це серце, зупиніть цей мотор – і неминуче зупиниться наука.
З огляду ж на ту обставину, що матеріалістична діалектика сьогодні знаходиться в епіцентрі прискіпливої уваги та наростаючих зусиль всієї раті духовних «демократів», духовних умертвителів (це зумовлюється тією обставиною, що матеріалістична діалектика є становим хребтом бездоганної наукової теорії, наукового вчення про дійсний гуманізм), можна прогнозувати: вдасться умертвити діалектику – суспільство здичавіє.
От і виходить: немає балансу. Суцільний дисбаланс. На користь дезінформації...
(Архів 1999 року)