Такого рівня теоретичної та методологічної розпусти, що він є характерним для нинішнього стану “духовної розбудови” в обширах нашого суспільства годі й пригадати.
Але саме тому й сприймається, і, відповідно – викликає відразу, спротив та категоричне несприйняття ця вакханалія “просвіченого невігластва” та безсоромного духовного сервілізму, що існують високі зразки, задані справжні, еталонні рівні культури. Зокрема і ближчим чином – культури філософської. Саме тому й не опускаються долу руки в розпачі та відчаї, що явлені світу ці зразки та рівні, еталони та стандарти. Саме на їх тлі теоретична пошлість є – пошлістю, духовний сервілізм – сервілізмом, видимість та удаваність, брехня та неправда – тим, чим вони (і, звісно ж – їх суб`єкти: продуценти та поширювачі) є насправді, є по єству, є по сутності своїй.
Ну як, скажіть на милість, можна розраховувати на безкарність за волаюче, за збаналізоване безкультур‘я, безчестя та зраду, що вони повінню затопили сьогодні царину духовного життя, якщо були (не будемо зачіпати 2,5 тисячоліття генези філософського духу: від Фалеса до Леніна) О.Лосєв і М.Ліфшиць, Е.Ільєнков і Г.Батіщев, О. Яценко і В.Іванов, М.Мамардашвілі і М.Парнюк?
Був Анатолій Станіславович Канарський. Гірко те казати: були, був. Бо всі вони пішли з життя далеко до часу. І що показово – практично водночас. І – були зняті ті запобіжники, наявність котрих практично унеможливлювала перспективу духовного чорнобилю. Отож: впослід за Чорнобилем ядерним рвонув і духовний...
Я мав щастя впродовж років студентських та кількох років поспіль потому спілкуватись з цією прекрасною людиною. Втіленою інтелігентністю; розумом, настояним совістю; взірцем честі. Розумним, добрим, красивим, простим. Звісно – вразливим. Тендітним зовні та кременем там, де справа стосувалась принципів. (Це вже потому та інші “пророки”, “пастори” та “поводирі” місцевого розливу масовано привчали “загал науковий” до думки, що найбільша чеснота – то вміння вчасно поступатись принципами.).
До нього не лип бруд: він, той бруд, остерігався його та обминав десятою дорогою. Біля нього було затишно: він дуже любив і поважав людей (не “студентів”, “доцентів”, “ректорів”, “секретарів”, “академіків” тощо), а саме – людей. Пригадую, після моїх віншувань з нагоди успішного захисту ним докторської дисертації, він сказав: “Ти знаєш, головне, щоб ніхто не сказав: був людиною, а став доктором...”.
З ним було надійно: адже спертись можна лише на те, що опирається. А він завжди опирався. Чинив спротив. Як вчитель – учню. І генерувалось силове поле розуму: опосередкування, взаємопроникнення протилежностей одної сутності. І захоплювало дух від безмежного обширу та глибин наукової філософії, на якій він так знався, та в якій так кохавсь. Він здатен був на те, що небагатьом дано: формувати творчість творчістю ж. Якби мене спитали, в чому я вбачаю той контрапункт, фокус, до якого тяжіло могутнє силове поле його розуму, чуттєвості та практичного буття, я відповів би його власними словами: “... дуже важливо зрозуміти, що являє собою ... життя “в моменті”. Це важливо зрозуміти не заради знань, а – нехай це навіть видається тривіальним – заради людського утвердження самого життя в будь-якій наявній ситуації, в будь-якому моменті буття”. – (А.С.Канарский. Диалектика эстетического процесса. - К., 1976, с.11.).
Він володів чи не найскладнішим (і водночас – таким простим) мистецтвом бути самим собою. Бути самим собою скрізь і завжди. В будь-якому “моменті життя”. Як думав – так говорив, відчував і практично діяв. Він був культурним філософом і тим все сказано. Він бездоганно володів діалектикою загалом і діалектикою сутності та існування – зокрема. Отож, міг кожного “терміново прозрілого”, кожного неофіта антикомунізму лагідно перепитати: “Що, піп спився, а Бог винен?”, а на брутально-амікошонське: “привіт, метр” розважливо відповісти: “Здоров, міліметр”.
... Стоїть чоловік. В руках – транспарант. На транспаранті: “До суду злочинну КПРС”. Підходжу. Питаю: “Якщо “злочинна” – навіщо суд? Якщо “до суду” – чому злочинна?” Задумався. Розмірковує. Поволі згортає транспарант. Йде геть.
... Стоїть чоловік. В руках – плакат. На плакаті: “Геть марксизм і його філософію”. Ну, гадаю, колега. Дочитавсь, добравсь до суті, прозрів. Буває.
Підходжу. Відрекомендовуюсь. Питаю: “Де ті “білі нитки”, “віслячі вуха”, “шило з мішка”, що вони – в теоретичному надбанні основоположників теорії дійсного гуманізму?” Праці, сторінки? Після хвилинної напруженої роботи інтелекту та пам`яті – відповідь: “Я їх не читав, не читаю і читать не буду. Бо всі сили та час йдуть на боротьбу з ними”. Мені заціпило. Йду геть.
Але ж: життя коротке, а Земля – кругла.
Стрінемось. Порозуміємось.
Бо був Канарський...
(Архів 1996 року)