С украинского http://www.proza.ru/2010/12/16/1552
...всю неделю я откладываю важный телефонный звонок.
- Завтра, - говорю я себе,
каждый раз говорю "завтра", вот уже семь "завтра" миновало -
хоть бери нанизывай на шнурочек листочки календаря -
если бы только он был у меня, тот чёртов календарь.
- Какой толк откладывать неотложное, - возмущаешься ты, -
Всё равно не минует тебя чаша сия.
Беги, девка, беги, потому что жизнь выскальзывает из-под твоих ног.
Потому что время разбрасывать камни порой заканчивается довольно неожиданно.
А я делаю вид, что не слышу, и смотрю на дождь.
А камни уже - гей-гей.
Ты рисовал когда-нибудь акварели по мокрому?
самое интересное в них -
ты никогда толком не знаешь, что получишь в финале.
Как, собственно, и в жизни, Сердце мое, как, собственно, и в жизни.
...и вспоминается почему-то всякая ерунда:
- намокшие ягоды ежевики в лесу - как набухали они на ощипанных кустах,
будто соск`и истомлённых любовью грудей, и твои чёрные сладкие руки;
- или мотылёк, что неизвестно откуда взялся в моей хате на Рождество;
- или вообще глупость - как переписывалась в третьем классе с болгарской девочкой
из города-побратима Сливена, и она присылала мне цветные открытки;
- или когда случайно нашла детский секретик под деревом -
копалась в саду, и лопата обо что-то звякнула звонко -
и вот там, на глубине полруки -
несколько облезлых фантиков, горсть бус, раковины, и полуистлевшая
чёрная и белая, белая и чёрная фотография -
(ножки в чулочках, платье в горошек, потом - нет).
И надпись - сзади, как обычно, просто напрямик.
буквы трудно разобрать.
Не мой почерк.
Нет, таки не мой.
...а знаешь, почему воспоминания, если без конца их ворошить, становятся гладкими?
Потому что с них от частого прикасания стесывается всё лишнее,
Все те непутёвые ссоры-слова-поступки-упрёки,
И вот они уже хорошенькие-гладенькие-кругленькие, как цветные камешки -
Хочешь - складывай из них мозаику,
Хочешь - собирай в мешочек,
Хочешь - пускай лягушки
По гусиной коже
Озябшего
Осеннего моря...
***
кольоровi камiнчики
Ганна Осадко
…уже тиждень я відкладаю важливий телефонний дзвінок.
- Завтра, - кажу я собі,
щодня кажу «завтра», от уже сім «завтра» проминуло –
хоч бери нанизуй на шворку листочки календаря –
якби я його лише мала, отой гадський календар.
- Який хосен відкладати невідкладне, - гніваєшся ти, -
Однаково не мине тебе чаша сія,
Біжи, дівко, біжи, бо життя вислизає з-під твоїх ніг.
Бо час розкидати каміння часом закінчується доволі несподівано…
А я вдаю, що не чую, і дивлюся на дощ.
А каміння вже – гей-гей…
Ти малював колись акварелі по-мокрому?
Найцікавіше в них –
що ніколи до пуття не знаєш, що отримаєш у фіналі.
Як, власне, і в житті, Серце моє, як, власне, і в житті…
…і згадується чомусь найдріб’язковіше:
- намоклі ожини в лісі – як бубнявіли вони на обпатраних кущах,
немовби пипки налюблених грудей, і твої чорні солодкі руки;
- чи метелика, що невідь-звідки взявся у моїй хаті на Різдво;
- чи взагалі дурницю – як листувалася в третьому класі з болгарською дівчинкою,
із міста-побратима Слівена, і вона надсилала мені кольорові листівки;
- чи коли випадком знайшла дитинячий секрет під деревом –
Поралася в садку, аж лопата цьовокнула об щось дзвінко –
А ген там, на глибині півруки –
Кілька облізлих фантиків, жменя намиста, мушлі, і півзотліла
Чорна і біла, біла і чорна світлина –
(ніжки в панчішках, сукня в горошок, потім – немає…)
І напис – отако ззаду, просто навпрошки….
літери важко розібрати…
Не мій почерк…
Ні, таки не мій…
…а знаєш чому спогади, коли щоразу їх собі нагадувати, стають гладенькими?
Бо з них від частого використання стесується все зайве,
Всі оті недолугі сварки-слова-вчинки-докори,
І от вони вже гарні-плескаті-круглесенькі, як кольорові камінчики –
Хочеш – складай з них мозаїку,
Хочеш – збирай у торбинку,
Хочеш – пускай жабки
По гусячій шкірі
Останнього
Осіннього моря…
2010 г.