Майже кожного довгого, зимового вечора, як тільки все вщухало довкола, все жіноцтво нашої великої родини сідало до роботи. Жінки в'язали хустки. Жарили велику пательню насіння і вправно грали спицями. Як таке у них виходило, я й досі не знаю. В'язати і одночасно насіння плювати. А ну, спробуйте!
А моя сіроока бабця Дуня, зі срібними скронями, завжди в біленькій ситцевій хустинці, сідала за прядку. Я зачаровано дивилась, як її спрацьовані і натомлені за день ручки, вправно перебирають пряжу і з під них виходила тоненька, рівномірна ниточка. Ми, малі діти, перемотували нитки на клубочки, але ж мені так кортіло керувати прядкою і це бажання і досі живе зі мною.
Бабуля напружено вдивлялася на вовну, чоло вкривалося ще глибшими борознами, на очі частенько напливали сльози. Ми вже знали. Вона пригадує свого старшенького і мріє. Мріє, як повернеться її Степан, і, чомусь обов'язково він постукає у віконечко, а вона вискочить йому назустріч на ганок. Обніме, обцілує, буде тішить. Як зніме тягар війни з його серця.
Було, хтось із дівчат просив, щоб одягнула бабуля свою найкращу спідницю на свято, до церкви, навіщо ж тримати, завжди відмовлялася.
- Ось повернеться Степан, тоді одягну. -
Чекала!
А коли ми з нею частенько залишалися удвох, то добре пам'ятаю, як вона діставала із свого рундучка різні папірці, документи, охайно перев'язані шнурком, переглядала їх, а одного папірця все перечитувала по складах, пошепки, майже одними губами "... Про-пал без вес-ти..." Якось я розповіла про це мамі. На що вона здивувалася: "Ну що ти таке вигадуєшь? Баба ж безграмотна, читати не вміє!"
Та ж ЇЇ синочок зник безвісти... Замість похоронок, яких так жахалась, бо троє синів були на фронті, прийшло повідомлення, що зник її Степан без жодного відома.
Кожного разу, перечитавши ту звісточку, прикладувала її до грудей і полегшено зітхала: " Може... , десь..., молитимусь..."
Молилася і мріяла, молилася і вірила, що він повернеться, обов'язково прийде додому, до матері.
Одного року, напередодні вербної неділі, намріяним сном постукав Степан у віконечко, тільки не змогла мати вибігти на ганок. Налилися важким сном натруджені за день ноги, уповільнилися рухи, не справитися з відстанню...
Пробудження принесло наснагу і нову надію. Ледь дочекалася, поки я вдягнуся. Пішли до церкви.
Я кругом "хвостиком" ходила за бабою і цього разу несла вербичку перед собою в руках і раділа з того.
Посадила баба Дуня гілочку перед віконечком, поливала і приказувала: "Якщо ти живий, мій синочку, мій соколику ясний, то нехай ця гілочка прийметься і виросте в могутне дерево".
Прийнялася вербичка, піднялася, тільки не дочекалася мати, коли вона розвинулась в прекрасне дерево, в тіні якого не раз ми збиралися всією родиною і згадували всіх, кого вже немає поруч.
Не раз я була свідком, як у розмові з моєю бабцею раділи за неї люди.
- Щаслива ти Дуня. З трьох синів двоє повернулися живими з війни. -
На що вона відповідала з гіркотою в голосі: " На руці п'ять пальців, а всі болять однаково. А найбільше болить, якого немає".
І все ж таки, у нашої бабулі був любимий синочок, найменьшенький, Олексій.
Мій дід, Микита Щербина, як і кожен крепкий господар, мріяв про синів. А як же інакше? Цар давав землю тільки на чоловічу стать.
А його Дуня, моя баба, кожного року, як вона сама частенько жартувала, приносила в пелені дівчину, бо майже всіх народжувала просто у полі. Кого на жнива, кого на сінокосі, кого під час сівби. Землі мали вдосталь, а земелька- годувальниця, немов мала дитина потребуе ласки, турботи, працьовитих рук. Вісімнадцять пологів і тільки два хлопця, а то всі дівчата.
Дуня з молоду жінка огрядна, залюбки обома руками не обіймеш. Одягалася в рясні спідниці, кофти розлітайки. Виношувала дітей так, що ніхто й не помічав і всі дивувалися.
- І коли це вона вже встигла?! -
А ось тут, поряд, на одній ділянці, стояла хата Василя, рідного брата мого діда. Ольга, жінка Василя, висока і худа, мов жердина, все кашляла і хворіла, та кожного року дарила чоловікові сина. Молодою пішла з життя. Сухоти заїли. Залишила мати десятеро синочків.
Там хлопці, а тут дівчата-няньки, на одному подвір'ї. Так разом і піднялися.
Повиростали сини, пора женити. В хаті так і нема господарочки. Василь до кінця свого віку залишився вдівцем.
Почали з старшого сина. Знайшли Надію, дівку гарну, статну, пишну, немов здобний медовик. З руської слободи. Трошки підстаркувату, але багату. Одна у батьків. Батько тримав пасіку. Одна така пасіка на весь район. Жили достойно.
Правда, ходили чутки, що кохалася Надька з кимось із молодших братів, та батько настояли, щоб оженився старший. Порядок!
Такий розворот подій на руку дівчині. Приховує вона таїну, що носить під серцем їхнє, Щербинівське дитя. Нікому, нікому не призналася. Все мала думку, що якось воно обійдеться.
Воно і обійшлося.
Понашивала дівка собі нового убрання на руський характер, як сарафани. Все сміялася, що прощається з родинними звичаями, бо йде в українську сім'ю. Скоро стане хохлушкою. Весільну сукню придумала таку, щоб прикрити свій гріх від сторонніх очей. Дівки хитрі на вигадки.
Чи то від хвилювання, а може від корсета, яким дуже перетягнула фігуру, у самий розпал веселощів почалися у Надії передпологові потуги.
Бліда, як смерть, Надія відкараскалася від молодого чоловіка, знайшла матір у натовпі гостей, гарцюючих танок і прошепотіла їй на саме вухо.
- Мені зле! Мені дуже зле, мамо! Скоріше, скоріше звідси!
Гості були вже добре напідпитку, то не дуже й придивлялися, куди поділася молода. А вона, разом з матір'ю, прямо у хлів, де Дуня якраз поралася біля худоби. Куди б ще могла повести, нічого не підозрююча мати, свою доньку, як не до рідні, що по-сусідству.
Сил не було триматися. Надька відкрилася матері. Ковтаючи біль, через закушені до крові губи, стала благати.
- Простіть, мамо! Мамочка, ріднесенька, простіть!
- Де ж ти була раніше, доню? Чому не сказала матері? Не порадилася? Щось би придумали. А тепер?! - бідкається спантеличена мати.
- Мамо, мамо, -а - а- а-
Та які вже тут балачки! Цим вже не допомогти. Почалися пологи. Ледь встигли розперезати, роздягнути молоду, як почувся крик дитини.
- Хлопчик! Недоношений, маленький, але живий, кричить, заявляє про себе, чіпляється за життя.
Баба Дуня у хату. Треба води, чисті простирадла. А там Марія, старша дочка, що приїхала на весілля двоюрідного брата, тільки що приспала свою доньку.
Три жінки зібралися у хліву біля породіллі. Миють, приводять молоду до порядку. Замітають сліди, поки не нагрянули небажані свідки.
А музики грають, на подвір'ї танці, співи.
А молода мати в розпачі. Заломила руки, обхопила долонями голову і жалібно виє, забувши про всякий сором.
- Гос - по - ди, Боже - ж - мій! І що ж це воно буде? І що ж я їм скажу?! Коли...?! Від кого...?! Люди, людоньки добрі! Пойміть мене, спасіть мене! Який сором! Який жах!
Баба Дуня заспокоює Надьку. Всякого бачила на віку.
- Не ти перша, не ти і остання. Перемелеться, мука буде. А ти, дорогенька, заспокойся, бо молоко пропаде. А воно, он яке кволеньке,- вказуе на дитинку Дуня. Йому треба твоя сила, любов, материнська ласка.
- Та вони ж повбивають один одного! - не звертає уваги на слова баби молода мати. - А мене? Мене ж виженуть! Я знаю! Виженуть, виженуть! Кому ж я з дитям?! Ко - му?!
Надійкина мати, від пережитого, не відчуває гостроти події. Вона бажає якомога скоріше залагодити стосунки між новими родичами. Вона відчуває, що можна заручитися їх підтримкою в такій делікатній справі. Ось тільки донька...
Тремтячими руками вона бере дитинку і хоче дати молодій матері в руки, у повній впевненості що та, пригорнувши свою крихітку до грудей, отямиться і заспокоїться. Та не тут-то було! Наче навіжена, Надія сичить.
- Мамо, навіщо ви це робите? Я не хочу, не хочу його і бачити!
- Як це? Ти що таке надумала? Схаменися, рідненька моя. Візьми, ну візьми його до себе.
- Відійдіть, відійдіть від мене. Куди хочете, туди його і дівайте. Воно мені не треба. Ви що, не чуєте мене?
І відштовхуючи матір з дитям, вона завзято голосить.
- Я руки на себе накладу! Я не хочу жити! Ну що, ну що ви його тримаєте! Та викиньте, викиньте ж його! Ніхто і знати не буде. Воно всеодно не виживе, вмре. А мені?! А мені все життя переведе! Понімаєте?! Ви понімаєте, що він все життя мені спортить...?!
Вона падає на коліна, хапає матір за ноги і рішуче просить.
- Благаю, вас мамо, благаю! Спасіть мене! Пожалійте! Ну зробіть же що небудь...!
А що мати! Вражена такою поведінкою своєї єдиної доці, яку виростила в любові, пересохлими губами від хвилювання, вона тихо і якось жалібно звертається до неї.
- Схаменися, дівчинко моя. Що ти говориш? Це ж твоя дитиночка...
- Що? Що ви таке кажете? - закіпає Надія. Вона схвачується на ноги, хапає дитя, яке притихло, начебто розуміючи, що вирішується його доля, заносить над головою в бажанні вдарити ним чи-то в стіну, чи-то в стовп, що підперає стелю, та знесилена пологами, нервовим зривом, непритомніє. Баба Дуня, що стояла поруч, підхватила дитя, яке ледь не випало у неї з рук.
- Замовкніть! Ви що, подуріли?! Який гріх берете на себе. Не дам! І не віддам! Це ж наше, наше дитя! То ж нехай буде моє!
- Мамо, - встряла Марія. Ви що надумали?! Що ви говорите?! У вас же онука росте. А що люди скажуть? А батько? Одумайтесь!
Баба не слухає, розглядає хлопчика.
- Подивіться, яке гарнесеньке. Це ж наша, тільки-но гляньте, наша порода, Щербинівська.
- Не віддам!
Важко, ох як важко дався хлопчисько, якого назвали Олексієм. Ріс він кволим, але любимим і дорогим. З роками змужнів, набрався сили і розуму і став втіхою для всієї родини.
Надька, вскорості, після весілля, умовила чоловіка і поїхала з села. Доля нас звела один єдиний раз, коли вона прийшла до нас із сумною звісткою, про смерть свого чоловіка, двоюрідного брата моєї мами. Я і тітка Марія не були на похованні. Коли ми залишилися вдвох, Марія, мабудь, відчуваючи тягар своїх років і під впливом такої події, як на сповіді розповіла мені цю сімейну таємницю.