С украинского http://proza.ru/2011/05/25/972
Эта бесшабашная весна - будто полная капитуляция:
капут всем сомнениям, логике, льду, который превратился в пар,
"парам-пам-пам"! - напевают одуванчики-разведчики,
запрыгивающие мне за пазуху -
а потом, потом...
Ты не забудешь, как ещё месяц назад вишенки-черешенки
в носочках белых, в рюшах и бантиках
светили коленками,
будто стайка десятиклассниц,
к забору прислонялись стыдливо, с румянцем ароматным, гей-гей!
Потому что последний звонок и потому что первая любовь - где вы задержались?
А потом, потом...
Те платья белые взлетели в небо - да и на земле очутились.
Как флаги, покинутые при отступлении.
Сдались в плен девочки мои, баловницы, вишенки чернобровые,
в зелёные платки вырядились, бусы на груди – кровь густая, запечённая.
Не девочки уже – молодухи работящие, беременно-усталые.
А потом, потом...
Аир стремительный к небу гонится, на лете женится,
небо моё бархатное на копья и смешки берёт,
жаром пронизывает.
Каштаны-бесстыдники
свечи над нами держат всю ночку,
чтобы видела, с кем милуешься, и не забыла уже.
...И смеюсь, как девочка, и загибаю пальчики:
первый - травы сладкие, водою снегов напоённые,
второй - вещая кукушечка, что "долго и счастливо" куковала,
третий - тихое молчание, что сердце сжимает нежностью,
а четвёртый - без имени - синие сирени истомленные,
пятый пальчик - наименьший -
потому что никогда не забуду – слышала, мол,
лягух лягушку целует в щёчку среди кувшинок...
***
Безголова весна
Ця безголова весна – наче повна капітуляція:
капут усім сумнівам, логіці, кризі, що стала парою,
«парам-пам-пам!» – наспівують кульбабки-розвідники,
застрибуючи мені у пазуху –
а потім, потім...
Ти не забудеш – як іще місяць тому вишеньки-черешеньки
у шкарпеточках білих, у рюшах і бантиках
світили колінцями,
наче зграйка дев'ятикласниць,
до паркану тулилися соромливо, із рум'янцем напахченим, гей-гей!
Бо останній дзвінок і бо перша любов – де ви загаялися?
А потім, потім…
Ті сукеночки білі злетіли у небо – та й на землі опинилися…
Як прапори, покинуті при відступі…
Здалися в полон дівчатка мої, мазуночки, вишеньки чорнобриві ,
у зелені хустки убралися, намисто на грудях – крівця туга, запечена.
Не дівчатка уже – молодиці то шпарівні, вагітно-натомлені…
А потім, потім...
Лепеха стрімлива до неба женеться, із літом жениться,
небо моє оксамитове на списи та кпини бере,
жагою прохромлює.
Каштани-безвстидники
свічки над нами тримають усеньку ніченьку,
жем-би бачила, з ким милуєшся, і не забула вже.
...І сміюся, як дівчинка, і загинаю пальчики:
Перший – трави солодкі, водою снігів напоєні,
Другий – віща зозулька, що «довго й щасливо» кукала,
Третій – тихе мовчання, що серце стискає ніжністю,
А четвертий – без імені – сині бузки натомлені,
П'ятий пальчик – найменший –
Бо ніц не забуду – чулась-мо
Жабур жабку цілує у щічку поміж лататтями...