Зупинимось на питанні, яке є принципово важливим. Йдеться про статус категорії «дійсність» (а, відтак – і категорії «здійснення»). Здавалося б, названі категорії можуть бути віднесені до розряду тих, на які вже давно «наведено хрестоматійний глянець» і що тут ще можна «відкрити»? Все ж є очевидним…
Втім, якраз очевидне завжди (тому свідок – вся історія науки) і таїть у собі найнесподіваніші теоретичні «сюрпризи», зайвий раз переконуючи, що в царині науки (як і в будь-якій іншій сфері творчості) не існує доконечно завершених форм.
Саме в даному випадку є блискучою ілюстрацією положення про те, що кожна національна культура, кожна мова вносить свій неповторний внесок в поставання світової філософської думки. І саме тому вона, наукова філософія, може бути єдино ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКИМ культурним духовним надбанням. Перефразовуючи Маркса, можна сказати так: загальнолюдська наукова філософія як різноколірне заломлення філософій національних.
…Так от, в українській (на відміну від російської) мові є не лише іменникова, результуюча форма: «дійсність» (действительность), але й дієслівна, процесуальна – «здійснення» (а в російській – ніц нема). Втім, аби не давати привід для українців за професією (різновид пройдисвітів) задирати кирпу до неба, наведу приклад протилежний: є чудова категорія «распределение» (выход за предел, трансгрессия) в російській мові, але немає такого вербального відповідника в українській мові. Словом: хай живе інтернаціонал!..
Отож, дійсність і здійснення. Згадаємо, чи є обов’язковим та суворим в нашій (і зовсім не лише в так званій «науково-популярній») літературі чітке розрізнення категорій «дійсність » – «реальність» та «здійснення» – «реалізація». Ні, не є. А між тим таке розрізнення є принципово необхідним. Що є дійсність? Єдність сутності та існування. Себто, єдність вимірів суто культурних (а не, скажімо, природних). Щоправда, можна заперечити, що і явище (продукт) порядку природного (натурного), якщо воно пізнане істинно (на рівні сутності) і існує, є дійсним. Так. Але ж дослухаємось Гегеля: «все розумне – дійсне, все дійсне – розумне». А це вже принципово міняє справу. Інша основа. Розумність же – то є вищий рівень інтелекту – інтелекту діалектично освіченого і діалектичного діючого. Це є мислення опосередкованими протилежностями, мислення як здійснювана діалектична суперечність: виникаюча, постаюча, вирішувана… А ще ж: «розум існував завжди, але не завжди в розумній формі». Це вже – Маркс. Отже, вид розумності в формі існування – в формі дійсності – це є не лише істинно пізнане, але й істинно практично-перетворюване, твориме – здійснюване. Але дозволимо собі конкретизувати формулу К.Маркса: мало аби розум існував в розумній формі. Дійсний гуманізм передбачає його (розуму в розумній формі) буття в формі практичної всезагальності.
І в такому разі вилаштовується доволі стрункий ряд: реальність – дійсна реальність (або ж реальна дійсність) – дійсність… Екстраполюючи цей логічний (і генетичний) ряд на соціум, отримуємо: соціальну реальність, соціальну реальну дійсність, соціальну дійсність. На людину: реальну людину, реально-дійсну людину, дійсну людину. А хіба цей ряд не корелюється з: рух – діяльність – творчість? Або ж: діяльність, творча діяльність, творчість? Корелюється. І не лише логічно бездоганно, але й красиво. (Так творчість же). А дійсність – здійснюється.
Саме цими детермінантами зумовлюється та ситуація, що світ культури, що він покликається до життя людиною, людьми та людством (матеріальної, чуттєвої, духовної) постає як світ поляризований: від культурної культури – до антикультури. А між «полюсами»: псевдокультура, субкультура, попкультура, суржик-культура… Саме цими детермінантами зумовлюється буття людини, людей та людства в якості суб’єкта, а чи то об’єкта культури: саме в співвідношенні якості способу буття (творчість, творча діяльність, діяльність) – відповідь на питання про «енергетику», яка зумовлює в формі результату (Гегель) чи то повністю усуспільнену людину (людське суспільство), а чи то розлюднену людину (сурогат суспільства).
Процес трансформування людської діяльності в самодіяльність (творчість), суть загальноісторичний процес, тобто він має місце на всіх без винятку етапах розвитку людського суспільства. У всі періоди розвитку історії людства можна без великої напруги (навіть на суто емпіричному рівні) виявляти величезну кількість прикладів, які б ілюстрували блискучі злети людського духу, почуттів та практичної дії. Творчість існувала завжди. Однак суб’єктом її на протязі всієї передісторії виступає людство, суспільство в цілому, як соціально-абстрактний суб’єкт, як агрегат атомізованих та анонімізованих, соціально-абстрактних індивідів. Іншими словами, становлення людської творчості відбувається в подібних умовах в нелюдських формах. Але передісторія, як це вже давно доведено наукою, в тому числі і науковою філософією, то не є якимось звихом в розвитку цивілізації, періодом аномальності. Це – необхідний ступінь в її поступі, стадія виникнення та складання передумов для уможливлення існування універсального суспільного зв’язку між індивідами, яку спроможний в дійсності при допомозі дійсних же чинників (умов, методів, форм та засобів) забезпечити лише дійсний гуманізм. Лише він вперше створює дійсні умови для адекватного здійснення сутності людини як творця, сам є цілком творчим суспільством.
Резюме: з огляду на те, що свобода, дійсний гуманізм (гуманізм в формі дійсності), та історія (та творчість) є однопорядковими вимірами культурної (нетлінної, класичної) культури, можна зробити висновок: творчість є спосіб здійснення гуманізму. Дійсного гуманізму в формі практичної всезагальності.
(Архів 2003 року)