Як можна охарактеризувати нинішній cтан справ в нашій державі?
Якщо одним словом, то: катастрофа.
Якщо лаконічно, то: не все так погано, як ви гадаєте. Все значно гірше.
Якщо з елементами наукового осмислення, що воно безумовно повинне грунтуватись на одній-єдиній методологічно спроможній базі – матеріалістичній діалектиці, а не на жахній мішанині з покидьків людського духу (міфологемах ідеологічних, парадигмах, концептуальному плюралізмі, “новому мисленні”, абсолютизованому “здоровоглузді” тощо), то – спробуємо.
10 літ тому назад ми програли “холодну війну”. (Чому програли – про теє розмова інша і розмова неминуча).
А з переможеними – як з переможеними і нічого очі круглими робити та нервово реагувати на частковості: то вироджуємось, то деградуємо, то грабують, то розтлівають...
А чого ж ми хотіли? Чого очікували та на що сподівались?? Ще з часів древнього Риму відомо: “Горе переможеним”. Отож: а на що розраховували???
Що ось прийде “цивілізований та культурний, високорозвинений та демократичний” окупант і вкупі з доморощеною колаборатурою буде, очей не змикаючи та рук не покладаючи, дбати про нашу економіку, екологію, духовність, здоров`я, освіту, соціальне благополуччя?
Він прийшов, дохідливо і динамічно пояснив, що все, включно і людина – засіб, а не мета, себто все, всі і вся купується і продається; все, всі і вся – товар, і по-хазяйськи приступив з допомогою енергійних імпортних та запопадливих рідних сутенерів до діла: вивів на панель “цивілізованого” капіталу: європейського, штатського, японського (а, втім, капітал національності не знає, він завжди – космополітичний) – неньку Україну, колишній могутній і гордий Радянський Союз. СРСР.
Поставив трагіфарс серпня 91-го року – і живцем запхав до могильної ями Союз.
Вчинив в жовтні 93-го року блуд на крові в центрі Москви – і поспіхом увіткнув осиковий кілок над тим місцем, де поховав політичну владу трудящих – владу Рад.
10 років поспіль: крав, крав і крав (як і нині – докрадає). Спочатку – під псевдо “гайдаризація” – вкрав трудові заощадження у людей праці; потім – під псевдо “трастизація” – їх залишки; на протязі всіх 10-ти років: не сплачуючи навіть ту жалюгідь, яку вони називають заробітною платнею, краде щоденну працю кожного (шахтаря, доярки, вчителя, лікаря, всіх). Тотально, як колонізатори свого часу у папуасів Нової Гвінеї за скляне намисто, за більш ніж сумнівні цінності “вільного світу” – снікерси та жвачку – вимели з країни найвищі технології, ноу хау, наукові розробки світового рівня, звабили за безцінь на Захід викохану соціалізмом наукову еліту, присмоктались жадібними вустами до непоновлюваних джерел мінеральних ресурсів: нафти, газу, алмазів, першого переділу металургійного... Вимели, і продовжують лихоманково вимітати. Далі. В форсмажорі, в режимі шоку, аби не встигли “совки” отямитись та оговтатись: “приватизація”, “ваучеризація”, словом – “чубайсизація”. І ось вже народ наш трудовий – як в раю: голий, босий і схрещеними руками (що в них затиснуто ваучер) затуляє... Ну, самі знаєте, яку частину грішного тіла можна тим ваучером затулити.
Словом, уже б і по соціалізмові тризну справляти саме на порі стало. От і все, фініта: був еСеР еСеР, залишилась – купка попелу.
Щоправда, аби зразу не сконали всі до одного (та й не входить це до планів переможців: адже ж хтось має той “цивілізований” світ годувати, інакше нащо ж тих “варварів” завойовувати та підкоряти?) – дали можливість: а) сумісництва необмеженого; б) торбешництва економічного (човникування); в) огородів та дачних земельних ділянок – всім... Вовча яма, замаскована під “РИНОК”. Ідеологи ринку – щуролови (свої та імпортні) з сопілочкою в руках так собі елегантно та вишукано вилаштували нас в “колони по вісім” та й зарегулювали в сесю ямку...
А чого “уже б”... Бо “б” – то хай і останній, але ще якийсь шанс. То перспектива та можливість оговтатись, протверезіти, осмислити та й...
“Б” – це: українські (і не лише) “демократи” ядерну зброю похапцем здали, а Росія – зась. От і вже маєш клопіт: кістка в горлі істинних сценаристів, режисерів та продюсерів “реформ”.
“Б” – це землю, земельку б в товар, в предмет купівлі-продажу законодавчо перетворити – і вже ти під корінь підсічений. Так ні ж: ці несвідомі українські (і не лише) селюки, що їх 70 літ колгоспний лад мордував, нізащо не хочуть знову до сохи та до обніжка призвичаюватись, вони на “К-701” вже звикли, душа в них, знаєте, така собі, широка, колективістська, общинна... Словом, колгоспна душа. Бо колгосп, якщо він дійсно колгосп, а не карикатура на нього, то: справжня демократія, справжнє самоуправління. А на чолі – Голова. Що його обирають.
А якщо “єсть мнєніє” і з району а чи то області привозять “начальники” зовсім іншу частину тіла і призначають її на роль “голови” – то вже зовсім інша річ. Втім, люди самі і завжди розберуться, що до чого, хто до кого і хто є хто...
Словом, відстояли за 10 років тотального крадійства та натиску очманілого деформаторів на колгоспний лад та уклад життя несвідомі селюки українські святе: ЗЕМЛЮ. Землю-матінку. Бо матір‘ю – не торгують. (Це ж про них, про українців мовлено: характерною рисою їхньої ментальності є кордовізм та антеїзм). Хай нормальних людей не лякають ці слова, вони – цілком нормальні та пристойні. Це в руках політичних сутенерів та їхніх ідеологічних поплічників вони були спаплюжені та сплюндровані.
Отож, землю – дзуськи.
Далі. Все і скрізь – як у людей, а у білорусів – батько Лукашенко. Ні ковтнути, ні виплюнути...
Далі. Комуністи. Безсмертні, дідько б їх позабирав. Їх і з мітральєз, і в Шліссельбург, і в Бухенвальд, і в “Морську тишу”, а вони, знай собі, затято: не зречусь... В Росії – 600 000, в Україні – 150 000, в Вірменії – 50 000, ну, і так далі. Скрізь. А динаміка ж яка! А хто головний комуніст? Та ж – саме життя. Бо кожен прожитий сьогодні день такого “життя” (животіння, існування, виживання, скніння) працює на комунізм, на дійсний гуманізм більше і краще, аніж увесь нинішній комуністичний агітпроп, аніж всі збори, пленуми та з`їзди, разом взяті. А проти життя ж не попреш...
Ще одне велике “Б” – це оті (і коли вони вже всі перемруть?) ветерани, котрі навіч бачили носіїв буржуазної демократії найвищого гатунку. Носіїв, що вони, пригадується, вже одного разу хотіли “варварів” нерозумних “новим порядком” ощасливити. Бачили і били. Це їм єдино завдячуючи, народились на світ Божий нинішні “свідомі та вдячні” сини, дочки та внуки, духовні спадкоємці тогодішніх “поліціянтів”, апогеєм вдячності котрих по відношенню до покоління, яке врятувало світ від коричневої чуми є те, що вони привчають та призвичаюють нас нині писати слова “червоний” та “коричневий”, “комунізм” та “фашизм” через... дефіс. Ото вже “ганьба” так ганьба.
От і виходить, що доведеться контрі внутрішній і зовнішній, що вона зі своїм печерним антикомунізмом як ... демократ зі ступою носиться, скоро весла сушити. Бо з народом трудовим не можна надто довго, а тим більше – вічно, в піжмурки гратись. Зі всім і всіма непоспіхом народ трудовий розбереться, все і всіх на своє місце розставить (а, хто, нерозумний, буде спротив чинити, то, звісно, і розсадить). І візьме власну долю у свої мудрі та працею вироблені руки. Візьме і втримає І хай у тому ні в кого сумніву ані найменшого не буде, бо народ трудовий – то є єдина дійсна влада на землі. Єдина. Як би його масовано та цілеспрямовано не привчали зі всіх узурпованих та приватизованих засобів масової дезінформації до думки, що он де є влада “перша” – законодавча; влада “друга” – виконавча; влада “третя” – судова... Он ще й претенденти на “четверту” в черзі нервово тупцюють, ніжками нетерпеливо перебирають, надіючись, вочевидь, що і їм за гріх їх великий та непростимий перед народом трудовим, котрий їх вигодував, захистив та в університетах радянських на журналістів вивчив, від пирога влади кусень, або хоча б крихта дістанеться...
Насправді ж була, є і буде ОДНА влада. Одна-єдина. Влада праці, влада труда. І – людей праці, відповідно.
Варто повести плечем зневаженому дядьку з шахти, тітці з тваринницької ферми, водієві тролейбуса, лікареві або ж шкільному вчителю; озлидненому академіку та здевальвованому і зневаженому полковнику (капітану теж) – і відразу ж стає ясно, ХТО є дійсна влада, а хто – влада реальна. (Дійсність це “співпадання сутності та існування” – Гегель; реальність – це “хотілось як краще, а вийшло як завжди” – один місцевий класик). Хто є дійсна, повторюємо, влада, а хто – лише енергійні, з досконало розвиненим хапальним рефлексом претенденти на неї. Претенденти, котрі надто швидко забувають, в чому божились та чим запопадливо присягались перед виборцями, коли, зі шкіри власної вихоплюючись, прагнули в керівні крісла вплигнути. Одні просто (вже вкотре) цинічно брехали, інші (за в того ж виборця вкрадене) безсоромно купували “електорат”: за солярку для жнив, за обіцянку газифікувати село чи два, за гречану крупу, за розчинну каву, за що там ще?..
Ну, чого в ту владу так знавісніло пре люд “демократичний” – то не секрет: за останні 10 літ у владу всі, за винятком комуністів (не обов`язково нотарійно завірених) пруть на запах власності. Втім, здогадуються: у кого власність – у того й влада. І навпаки. Бо то ж слова одного кореня.
А дірвавшись – відразу ж беруться... так, так, до “соціального захисту”. Але ж у нас, якщо вже й не кожен другий вільно та свідомо діалектикою володіє, то, принаймні – футбольний вболівальник. А, відтак, достеменно знає: не буває стопперів без форвардів. Захисників – без нападаючих (в нашому випадку – нападників, напасті). Зверніть увагу: роль найбільш ревних “захисників народу” найенергійніше переймають на себе, ладні монополізувати її – саме представники гамірного племені послідовних соціальних нападників, соціал- або ж націоналпройдисвітів.
Вгодований владоможець, а чи то журналіст, що він ледь вміщується в площині телевізійного екрану, ось вже десяток років поспіль дуже правдоподібно розмазує чужі сльози на власних щоках і, зхлипуючи та закочуючи очі, заклинає захистити: село, базові галузі, чорнобильців, армію, науку, духовність. Селянина, шахтаря, металурга, енергетика, офіцера, вченого, митця... Так ж він, цей “захисник” за останні десять років своїми власними руками не посадив жодного дерева а чи то куща картоплі (хіба що біля власної “хатинки”, що їх так стрімко наросло в наймальовничіших місцях останніми роками, – ото вам і одна з відповідей на питання “де мої гроші”, – та й то я маю великий сумнів, що власними руками: он скільки тих злидарів з протягнутою рукою він наплодив своїми реформами. Ще й збиткується: руку простягають. Неестетично... А що ж їм залишається?? Адже ж це – вже передостання гімнастична вправа. Остання – протягти ноги...). Не виточив болта, а чи то гайки, не прочитав лекції в студентській аудиторії, не вилікував дитини. Його мізки ніколи не напружувались над вирішенням наукової проблеми, його руки не примерзали до танкової криці...
Він все своє свідоме життя “боровся за щастя народу”. Боровся і продовжує. Причому першу його (життя) половину – за червінці, нині – за долари. Байдуже, де та борня відбувалась та відбувається: в керівному кабінеті, на мітингу, перед телекамерою а чи то за друкарською машинкою.
На щастя, історія не пишеться і вже тим більш – не переписується за імпортними друкарськими машинками та ксероксами. Історія твориться людьми. Людьми праці. Людьми, котрих принижує вже сам факт існування цих самозваних “соціальних захисників” за професією.
Та ви їм, людям труда не заважайте, ви їх не зневажайте та не обкрадайте безсоромно, не занурюйте своїми примітивно-провінційними, недолугими політичними та ідеологічними гульками в багно злиднів, не виймайте душу їхню, привчаючи до думки, що честь, совість, гордість, вірність, солідарність та колективізм – то “компартійні химери”, не впрягайте в ярмо капіталу – вони і самі себе захистять (втім – захистять неодмінно і безвідносно від ваших намірів, то вже, перепрошую – не майте найменшого сумніву), і вас прогодують. Як, між іншим, і дотепер годували, і нині годують. (Але завтра, опісля нинішньої науки вашої – не будуть). А ви все затято: “дайош приватизацію”, “земля-товар”, “слава МВФ”, “хай живе НАТО”. Ну, й звісно, аж шаленієте від люті, коли мова про Росію, Білорусію або ж Югославію заходить...
Втім, чого “хай живе НАТО” – то цілком зрозуміло навіть дитині. Інстинкт самозбереження навіть на рівні підсвідомості невідступно, денно і нощно підказує: “ох не повезло з народом; скоро оговтаються, прийдуть до тями і будуть, того... виховувати. То може ж “томагавки” та багнети натівські за звитягу по руйнації та розоренню власної країни з почуття елементарної вдячності – допоможуть?”..
Не допоможуть, панове. Пригадайте на мить історію. Історію, а не лихоманково створені вами і поспіхом поширювані нині “на теренах України” історичні міфологеми. Згадайте. І Антанту, і вермахт... Ну не любимо ми, просто на дух не переносимо чужинців культурних при зброї на землі своїй рідній. Ну не розмножуємось ми в неволі. І тут ви маєте цілковиту рацію: не повезло вам з народом.
Ну, а щодо МВФ, так його ж за віщо поважати, шанувати та ще й любити? Може, за те, що вже півсвіту (в тому числі і Україну – вашими стараннями) посадив на наркотичну фінансову голку??? Окупував доларом, знівечив економіку, щедро оплачує всю ту мерзоту, що ви її нині з народом нашим трудовим витворяєте?
І, наостанок – ще про дещо.
Паралельно з “трудами праведними” по “соціальному захисту” чи то пак: по очманілому докраданню та допродуванню України – істеричні страшилки для обивателя: “соціальний вибух”, “народ вийде на вулиці”, “громадянська війна”, “погроми”... Ст-р-р-ашно...
Але – визначимось непоспіхом.
1. Соціальний вибух.
Немає чого його остерігатись та побоюватись. Як перспективи, як можливості, як віртуальності.
Бо він, цей вибух вже достатньо давно актуалізований. Зреалізований практично. Він, цей вибух, вже майже дощенту (за заданою ззовні програмою та режисурою) зруйнував все те, що завоював, надбав та відстояв наш народ трудовий за 70 літ соціалізму. А відтак, все те, що справжні руйнівники, справжні соціальні мінери називають соціальним вибухом, то буде насправді нічим іншим, як радикальним усуненням наслідків всього того, що ви вже встигли накоїти та ще продовжуєте в режимі агонії, панове-реставратори. Наслідків, і, зрозуміло – тих, хто “наслідив”. Адже ж це так зрозуміло: вибухи, підриви в мирний час влаштовують по відношенню до власного народу лише ті, в кого замість клепки в голові – лише хижацький інстинкт помсти та інстинкт панування. Визиску та паразитування. Народ же трудовий лише створює.
2. Народ вийде на вулиці.
А що він, народ трудовий, там, на вулицях тих забув? Та ще й в таку сльотаву пору?
Ні. Він буде сидіти дома. Оскільки до тієї пори докінечно усвідомить у повному обсязі сутність ланцюга: “виробництво – склад – база – магазин (вибачаюсь, шоп) – біржа – біржа – біржа – біржа...”
Словом, зробить цілком природний (і науково бездоганний) висновок: “якщо Я все це продукую, то ХТО ж його все споживає???” І знайде (не майте ані меншого сумніву: в 17-му знайшов, в 98-му (99-му) і поготів знайде) істинну та достеменну відповідь на це елементарне політекономічне питання.
І посидить дома. Недовго. Трохи. Поки до панів дійде, що без них люди праці дуже успішно обійдуться. А от навпаки – дзуськи. Не буває.
А далі – знову все: за історичною необхідністю. За наукою. За Гегелем. За Марксом...
3. Громадянська війна.
Багато честі. Ні з ким війну воювати. Немає соціальної бази. Є пара сот тисяч метушливих “демократичних” крадіїв та лицедіїв від політки, економіки, ідеології. Є приблизно стільки ж дезорієнтованих, ладних щиро вірити, що подібне базарне (вельми відносне, зрозуміло) благополуччя їхнє триватиме вічно. Та й просто дурнів або боягузів.
Народ же трудовий ніколи не метушиться. Терпить кривду та наругу – так. Голодає, холодає, страждає – так. Але ніколи не метушиться. Він мовчить. Вірніш – німотствує (по-російськи – “безмолвствует”). А що те німотство означає – то добре відомо ще з часів Гришки Отреп`єва... Або ж Распутіна.
4. Погроми.
Ну, це вже й зовсім: приїхали. По собі судять. Бо ж це саме в них – інстинкти та вчинки, заклики та лозунги, ідеологія та психологія – чорної сотні. Хижацької зграї, жадаючої чужої крові. А добре ж бо відомо, що, по-перше, є люди, котрі складають своє судження про інших виключно в міру власної розбещеності, а, по-друге – злодій завше першим кричить дурним голосом: “держи злодія”.
(Архів 1998 року)