Глава шоста
ЖУЖУ АБО ЧОГО НЕ ЗНАВ РОБЕР АМБЕЛЕН **
Пустився дощ. “Ну і ллє!” - Жужу бігла дубовим гаєм, притискуючи до грудей замотані в полотняну хустку гарячі пиріжки. Вона бігла до “Дерева Дам”. То був старий дуб. Біля нього завжди збиралися феї. Вони прикрашали його гірляндами з квітів і підносили в дар спечені вдома пироги. Спеціально для цієї нагоди.
Жужу зупинилася на галявині. Мокра. З чорним, як воронове крило, волоссям і великими швидкими, як у янгола, очима. Заповітне місце, немов граючись з нею «в лова», ховалось або ж множилось на всі боки. Доки вона не наступила ніжкою йому на хвіст. То й була стежина до друїдського алтаря. Поклавши пиріжки під коріння, Жужу сіла під дубом, сперлася на нього спиною, підняла голівку вгору і заплющила очі. Дощ скінчився.
Краплі води, затримані листям, продовжували спадати на землю. Дерево зігріло дівчинку, і вона ЗНОВ почула голос:
“ Жан Потон де Ксентрай,
Жіль де Ре,
Етьєн Вінйоль,
Жан де Шабан Ла Паліс,
Жан Дюнуа,
Жан герцог Алансонський,
Антуан де Шабан-Дамартен,
Артур де Рішмон, -
усі вони покриють славою свої імена. Разом з тобою – Жанетта – вас буде дев’ятеро.”
Жужу розплакалася. Цей напівп’яний голос вона чула не вперше. Причому таким “откровеніям” завжди передував запах смажених ковбасок. Дівчинку знудило.
Одне місце – тут під дубом – раніше рятувало Жужу від чергового полоскання мозку. Та, мабуть, прийшов час шукати інших шляхів порятунку.
13-річна Жужу (або Жанетта – як називали її в сім’ї д’Арків) знала, що Ізабо Баварська – королева Франції – рідна матуся - одразу після народження відправила її сюди – у селище Домремі, щоб не псувати політичну ситуацію в країні. Хто б не був батьком Жанетти – Луї де Буа-Бурдон (невелика ймовірність) чи Луї Орлеанський (ще той глюкознавець) – у коханців ненаситної матусі по жилах текла гнила кров. Не кажучи вже про короля Карла VI (він, до речі, теж міг бути її батьком). Словом, Жанетта росла принцесою крові з усіма наслідками – напади божевілля, аномальні видіння, – весь цей букет хвороб переслідував благородні сімейства, тому що парування між родичами виключало приток свіжої здорової крові. Тож “грало радіо” в голові Жанети з відомих причин. Іноді слухати такі “передачі” ставало нестерпним, і дівчинка рвала на собі одяг, підпалювала сусідські маєтки, ганяла свійських гусей по всьому Домремі, доки ті не здіймалися в небо, щоб більше ніколи не повертатися на землю Франції. Тоді Жужу, заспокоївшись на деякий час, подовгу дивилася їм услід, дорікаючи Богу, що він “їй крилець не дав”.
Та в такому життєвому розкладі були й свої переваги – завдяки “голосам” Жужу знала всю свою долю наперед. І не тільки свою. Знала і ЗРОСТАЛА.
Д’Арки не були бідними людьми. Та й шльондра-матуся іноді таємно підкидувала якусь копійчину. Допомагали також родичі з Англії. Жанетта отримала гарне виховання. Ловко трималась на коні (за що у свій час герцог Лотарингський подарував їй чорного скакуна), володіла списом, дротиком, мечем і бойовою сокирою на рівні лицарських турнірів, мала гарний гардероб з дуже коштовного чоловічого та жіночого одягу (на це з самого Лондона чималу суму відслинив герцог Карл, поет). Її лицарський обладунок коштував 100 турнейських ліврів (1200 тисяч старих франків). Кабан би аж присвиснув. Можна було б згадати і про особисту стайню на 12 коней (шість – на парад, шість – рівчаками плигать), а також СВІЙ штандарт – білий, у центрі якого на блакитному тлі було зображено три золоті лілії (тут приклав руку шотландський майстер Польвуар).
Вона також отримала від Карла VII таку нісенітницю, як золоті шпори. Одним словом, Господь про неї піклувався. Навіть про червону пляму за правим вушком не забув. Ось тільки репутація Жанетти в очах Церкви була, м’яко кажучи, кепською. Бо тут не обійшлося без МАНДРАГОРИ.
З тих пір, як у голові маленької Жужу «гучно заграло радіо», щодня втовкмачуючи їй «верхню волю», дівчинка стала цьому опиратись. Вона знала, що замість неї мають когось спалити на вогнищі, що сама залишиться жива і вийде заміж. Та знала вона й те, що з того шлюбу нічого путнього не вийде – ні дітей, ні кохання. Тому ще тоді їй спало на думку обірвати ланцюжок передбачених подій раз і назавжди. Але йшлося не про самогубство чи героїчну загибель під розгорнутим штандартом. Ні.
Отже МАНДРАГОРА.
Не знаю, як серед міського населення, а в мене на хуторі відомо кожному підлітку, що мандрагорі притамана якість приносити її власнику щастя, гарну вдачу, КОХАННЯ ЖІНОК та військові перемоги.
У часи Жанетти цю рослину треба було знайти під шибиницею, де мандрагора могла зародитися у грунті, що просяк живчиком повішених. Мався на увазі живчик злодіїв та іншої сволоти. Чаклуни бачили в ньому злу силу, що, за їхнім розумінням, мала б задовільнити всі вищеназвані ниці бажання. Щоб не стало гірше й жахливіше, я свідомо обриваю розповідь про те, за яким іншим рецептом міг добуватися живчик у ті часи. На якомусь етапі зупинилась і Жанетта. Але підсвідомо вона продовжувала пошуки виходу з ГРИ. І якщо їй світив шлюб з Робером дез Армуазом , то тільки тому, що його ім’я для Орлеанської Діви мало магічне значення.
Армуаз (artemisia vulgaris), як свідчить про це сама назва, - “трава Артеміди (або Діани)”, войовничої богині й жорстокої мисливиці. Цю рослину тоді називали і “травою Івана Купали”, “вінком Івана Купали”, “поясом Івана Купали”, ”травою на сто смаків”. Ще вона мала назву “полинь” або “трава забуття». Чаклунська трава древніх в Єгипті, Греції та Римі присвящалася тій, що пускала стріли в ціль і була втіленням богині Місяця. Десь поблизу загавкали пси Гекати. (Ага, дівчатка, он де собака порилася!) «Шукайте місячну траву, шукайте земляну зірку!» - сказав я в мікрофон.
- А розкажи мені, Жужу, чому ти підпис ставиш різний на всяких там паперових посланнях? – Жанетта знов почула Голос.
- Я ставлю хрестика в листах, щоб зрозуміли адресати, що тут
БРЕХНЯ! – Жужу сказала.
- Так хрест у тебе символ є брехні?! А як же виглядає символ правди? – у Голосі почулася цікавість.
- Маленьке коло… Ну або ж кільце… Тоді мої думки сприймай буквально, - Жужу відповідала.
- О, що я чую!… Кільце змії і коло хоровода, а в центрі – вогнище палає? Магічне коло захисту того, хто в магію пустився?… А може й «Отче наш» ти задом наперед читати вмієш? І ніяк інакше?! – зриваючись на крик бубніло в вуха Діви.
- Цього я не сказала, - відповідь була.
- Далеко ти зайшла… Чого ж ти прагнеш?… Розписано ж усе… - здавалось, Голос в чомусь сумнівався.
- Я не піду за розкладом надалі… Чиїм би він не був… Бо там нема Любові… А хочу я, щоб ти заткнувся… Якщо на допомогу ти не здатен… - сказала і затихла.
- Послухай, в тебе МІСЯЧНЕ було? – промовив Голос.
Мовчанка.
- Гаразд. Я розумію. Твоя цнотливість – фізіологічна. Душі нема притулку в манекені, з яким англійці бавились в кохання. А отвір так і не знайшли… Я бачив їхні очі… А щодо Церкви – ти не переймайся – попи хотять, щоб ти була Святою. Їм ще не раз гикнеться. Ось побачиш. Коли дізнаються, хто ти НАСПРАВДІ. Не буде сенсу вже махать кадилом… Тобі ж допомагати я не стану. Упораєшся й так…
Та кинь ту МАНДРАГОРУ! – сказав і закурив, прибравши фейдер*, Голос.
…У той час, коли натовп збирався на майдані Старого базару заради видовища спалення, Жанну тихенько виводили через колодязь головної башти замка Буврьой. Цей колодязь з’єднувався з підземним ходом, який вів у так звану башту “З поля вітер”. Невеличкий загін охоронців планував перевезти Орлеанську Діву в інше місце, де на неї чекало чотирьохрічне ув’язнення, а потім шлюб з Армуазом. Так би воно й сталося, якби при виході “У поля” їм не зустрівся монах Киндині з кухликом зеленим у руці. Жужу зробила аж ТРИ КОВТКИ.
_____________________________________
*фейдер - невеличкий важіль , за допомогою якого вмикається і вимикається мікрофон на пульті радіоведучого.
** Робер Амбелен – відомий учений, член Французької історичної асоціації.